Пітамакан почав передражняти польового жайворонка, що заливався десь поблизу.
Ми стояли на узліссі і дивилися на зелену рівнину, що спускалася на захід, до гаю тополь і сосен. Я думав, що велике озеро лежить на заході, але, за словами Пітамакана, воно знаходилося на південному сході, на відстані двох днів шляху. Раптом товариш мій упав на коліна і з гарячковою поспішністю почав викопувати якусь рослину із зеленим листям.
— Це корінь камас! — вигукнув він, показуючи мені білу цибулину, з якої щойно зчистив землю. — Копай, копай! Бачиш, як їх тут багато? І їж побільше. Це корисно.
Корені, розсипчасті і солодкуваті, видалися мені дуже смачними. Всю зиму ми харчувалися одним тільки м'ясом, і організм потребував рослинної їжі. Вперше голод змусив нас забути про обережність. Поклавши на землю тюки і лижі, ми повзали рачки, викопуючи коріння і непомітно віддалялись від узлісся лісу.
— Досить! — сказав я нарешті. — Візьмемо пакунки та сховаємось у лісі. Я ситий по горло.
— О, почекай! — обізвався Пітамакан. — Я ще голодний.
Раптом з тополевого гаю, що був кроків за п'ятсот на захід від нас, вибігло стадо оленів. Ми присіли навпочіпки і з подивом дивилися на них, не розуміючи, хто їх злякав.
За хвилину виїхали з гаю три індіанці, а невдовзі з'явилися ще четверо: вони переслідували оленів.
10. ПОВЕРНЕННЯ.
— Не рухайся! — крикнув Пітамакан.
Він застеріг мене вчасно: я вже хотів був схопитися і бігти в ліс. Олені мчали прямо на нас, а відстань між ними та індіанцями помітно зменшувалася. У мене було відчуття, ніби я став велетнем. Припавши до землі, я намагався сховатись у траві, але мені здавалося, що я, мов гора, височу над рівниною. Я намагався зіщулитися, всі м'язи мої напружилися.
— Тікаємо! — нарешті змолився я. — Хіба ти не бачиш, що вони...
— Не ворушись! — перебив Пітамакан. — Олені біжать проти вітру. Скоро вони почують наш запах і звернуть убік. Ми можемо врятуватися, лише якщо лежатимемо нерухомо. Вороги нас не помітили.
Олені наближалися до нас. Вони були кроків за чотириста, але нас не відчули, хоча вітер посилювався.
— Скоро вони звернуть убік, — пробурмотів Пітамакан. — А якщо не звернуть і ти побачиш, що індіанці скачуть прямо на нас, бери лук. Стрілятимемо, поки нас не вб'ють.
Я погодився з другом. У мене було дві стріли з наконечниками з обсидіана, і в Пітамакана — три. Твердо сподівався я, що обидві мої стріли влучать у ціль. Олені перебували на відстані трьохсот кроків від нас, і я був певен, що нам не уникнути смерті. Здавалося мені, індіанці дивляться на нас, а не на оленів.
Лук і стріли лежали на землі біля мене і я вже простяг було руку, щоб узяти їх, як раптом олені різко повернули праворуч. Індіанці поскакали за ними, швидко наздоганяючи їх. Я зрозумів, що вершники нас не бачили.
Мисливець, що їхав попереду, підняв рушницю та вистрілив. Безрогий старий олень, ватажок стада, хитнув головою, наче куля обпекла йому шию, і знову круто повернув праворуч, за ним повернули інші олені. Мисливці розвернули коней та відкрили стрілянину.
— Біжи! Біжи до лісу! — скомандував Пітамакан.
Схопивши лук і стріли, я помчав за ним. Здається, ще ніколи я не бігав так швидко, як того дня. До лісу було близько ста кроків, і я почав сподіватися, що ми встигнемо сховатися за деревами. Озирнутися я не наважувався. Мисливці продовжували стріляти в оленів, а ми, добігши до наших тюків, зупинилися, щоб їх підняти. І цієї хвилини пролунав бойовий клич ворогів. Нас побачили! Я озирнувся: індіанці скакали до нас, підганяючи своїх коней. Як вони кричали! Від цих пронизливих уривчастих зойків мороз пробіг у мене по спині.
— Тюки доведеться залишити! — вигукнув Пітамакан. — Бери лижі та біжи за мною.
Ще мить — ми були вже в лісі. Тут ще лежав глибокий сніг. Я кинув на сніг лижі, засунув ступні в петлі і хотів було бігти далі, не зав'язуючи ременів, але Пітамакан крикнув мені, щоб я міцніше прив'язав лижі до ніг.
Тверда кора, що вкривала сніг, ще витримувала нас, але вже тріщала під нашими лижами. Тут ліс був рідкий, але далі починався густий чагарник, а за ним темною стіною височіли вікові сосни. Ми бігли до найближчих кущів, а загрозливе ревіння звучало все голосніше.
Не треба було озиратися, щоб вгадати, коли вороги натрапили на зв'язки хутра. Рев на секунду стих, піднялася суперечка, кому належить знахідка. Потім вони зійшли з коней і побігли по снігу, стріляючи в нас із рушниць. Тепер перевага була, здавалося, на нашому боці — звичайно, якщо нас не зачеплять кулі. Сховавшись за стовбур дерева, я на мить зупинився і озирнувся. Три індіанці не ризикнули йти снігом; вони стояли на узліссі і стріляли, швидко заряджаючи рушниці. Інші четверо нас переслідували, і, якби не було наше становище настільки сумне, я б розреготався, дивлячись на них. Вони йшли, ніби п'яні, погойдуючись, витягнувши руки, роззявивши рота. Якщо кора витримувала їхній тягар, вони прискорювали крок і одразу ж провалювалися по пояс у сніг.
Я висунув з-за дерева капюшон моєї старої шинелі, одягнувши його на лук. Я сподівався, що вони стрілятимуть у нього, але вони не потрапили на цю вудку, і я помчав далі. Навколо мене свистіли кулі, одна з них потрапила в дерево, повз яке я пробігав, інша подряпала мою ліву щоку і мочку лівого вуха. Вороги бачили, як я підніс руку до обличчя, і заревіли від захоплення: вони думали, що я тяжко поранений. Пітамакан зупинився.
— Біжи! — крикнув я йому. — Я цілий і неушкоджений.
Знову загримів постріл, і мені почулося, ніби мій товариш скрикнув від болю, але він ні на мить не сповільнив бігу. Я побачив на снігу плями крові й похолов від жаху: я знав, що Пітамакан бігтиме, поки в нього вистачить сил, навіть якщо його рана смертельна. З хвилини на хвилину я чекав, що він упаде. Але ось і ялинник! Пітамакан зник за ялинками, а я, підбігши до нього, спитав, чи важко він поранений.
— Дрібниці! Кістка не зачеплена! — відповів він, притискаючи руку до стегна. — Тікаймо! Зволікати не можна.
Від ворогів нас заступав тепер ялинник, і ми благополучно дісталися лісу. Здалеку долинали крики індіанців, вони щось кричали нам, але ми, звичайно, нічого не могли зрозуміти. Потім усе стихло.
Не кажучи ні слова, Пітамакан почав вибиратися на крутий схил. Сумно йшов я за ним. Дійшовши до просіки у лісі, ми зупинилися. Звідси видно було рівнину. Індіанці схопилися на коней і повернулися до того місця, де лежали два вбиті ними оленя.
Ми зняли лижі і посідали на них. Пітамакан промив снігом рану. Куля здерла шкіру і злегка зачепила м'яз, але Пітамакан заявив, що не відчуває болю.
Нелегко було примиритися з втратою хутра; всю зиму ми працювали не покладаючи рук, а тепер нашою здобиччю заволоділи вороги. Пітамакан закликав своїх богів, благаючи їх покарати злодіїв, а я згадав, що втратили ми не тільки хутра, а й наші знаряддя для добування вогню.
—Не біда! — сказав Пітамакан. — Луки у нас хороші, а свердло зробити неважко. Але, можливо, воно нам і не знадобиться…
— Чому? — здивувався я. — Маємо ж ми їсти! І хіба ми не розводитимемо багаття ночами, щоб зігрітися?
— Може, й не будемо. Невже ти думаєш, що ці мисливці поїдуть додому, не спробувавши заволодіти нашими скальпами? Незабаром ми дізнаємося, що в них на думці.
Ми не зводили очей з людей, що обдирали оленів. Один із них відійшов убік і почав зрізати гілки верби. Інші, здерши з оленів шкури, різали їх на довгі смуги.
— Так я й гадав! — вигукнув Пітамакан. — Спершу вони зроблять лижі, а потім вирушать у погоню за нами. Йдемо!
Я слухняно підвівся і пішов за ним. Пітамакан сильно шкутильгав, але стверджував, що нога в нього не болить. Кора тріщала під нами все сильніше і сильніше. Я розумів, що за годину не можна буде йти снігом.
— Поки вороги роблять лижі, ми повинні піти якнайдалі, і тоді вони нас не наздоженуть, — сказав я Пітамакану.
— Їх семеро, а нас двоє, — заперечив він. — Коли сніг стане пухким, вони по черзі прокладатимуть стежку. Ми можемо їх обдурити: спустимося в рівнину, поки вони деруться на гору нашими слідами.
Мені ця ідея не спала на думку. Якби я був тут один, без Пітамакана, я заглибився б у гори і зрештою був би захоплений у полон.
Поки витримував нас сніг, ми йшли схилом гори, паралельно ріці. Але незабаром ми почали провалюватися в сніг до пояса. Тоді ми зняли лижі та спустилися до річки. На піщаному березі снігу не було. Ми то йшли, то бігли, зрідка зупиняючись, щоб перевести дух.
До полудня ми вже стояли на узліссі, і дивилися на рівнину, звідки нещодавно прогнали нас вороги.
— І-кіт-сі-кум! Сап-ун-іс-тим! (Сім! Всі тут!) — крикнув Пітамакан, показуючи на те місце, де лежали обдерті туші оленів.
— Так! Так! — підхопив я.
Семеро коней мирно пощипували траву; мисливців не було видно. Ми не вірили своїм очам, окидали поглядом рівнину і схил гори, але вороги наче крізь землю провалилися.
— Мабуть, усі семеро пішли нашими слідами, — сказав нарешті Пітамакан. — Якщо ж вони залишили вартового, то ховається він, мабуть, у гаю. Спустимося вздовж річки і зайдемо в гай із протилежного боку.
Так ми зробили. Серце моє стислося від страху, коли ми наблизилися до того місця, де, можливо, ховався ворог. Наче тіні ковзали ми між деревами, і навіть руда білочка, що копошилася на килимі з соснових голок, не чула наших кроків. Тут дерева росли рідко, і ми вдивлялися в просвіти, чи не видно ворога. Коли ж ми підійшли до далекого кінця гаю, нас злякав койот, що вискочив з-за дерев. Ми думали, що помічені вартовим. Мене кинуло в жар, у роті пересохло.
Не забути мені тієї хвилини, коли я чекав на рушничний постріл. Але наші побоювання швидко розвіялися: замість ворога ми побачили невинного койота. Він сміливо побіг уперед — у той бік, куди ми йшли, і оскільки вітер дув нам в обличчя, можна було зробити висновок, що попереду нікого немає. Якби там ховався вартовий, койот почув би його запах і звернув би у протилежний бік. Однак Пітамакан пробирався вперед з найбільшою обережністю і зробив мені знак наслідувати його приклад. Нарешті вийшли ми на узлісся і побачили, що койот зухвало ходить між кіньми.
Біля вбитих оленів лежали сідла, ковдри та інші речі мисливців. Тут же знайшли ми вербові гілки та обривки шкіри, з якої мисливці змайстрували собі лижі.