Господи, яка дурна в нас челядь!"
Вона хрупала тістечка, сидячи осторонь на складаному стільчику у вигляді літери X, поставленому поперек. Виглядала вона так, ніби у неї цих птіфурів хура і вона може їх нищити без материного дозволу, навіть коли пані Сванн (чиї "дні" збігалися звичайно з підвечірками Жільбертиними), спровадивши гостя, вбігала сюди, іноді в сукні з синього оксамиту, частіше — з чорної саєти, отороченої білим мереживом, і здивовано гукала:
— О, мабуть, вам смакує! Ви так апетитно трощите кекси, аж слинка тече.
— Гаразд, мамо, ми вас запрошуємо, — озивалася Жільберта.
— Ба ні, мій маєточку, а що скажуть гості? У мене ще сидять пані Тромбер, пані Коттар і пані Бонтан, ти ж знаєш, що кохана пані Бонтан не любить коротких візит, а вона тільки щойно прийшла. Що скажуть про мене ці славні люди, бачачи, що я їх покинула? А ось як ніхто вже більш не прийде, то я одразу вернусь погомоніти з вами (це для мене куди цікавіше) — хай-но тільки роз'їдуться гості. Гадаю, що я заслужила на короткий перепочинок, мене одвідало сорок п'ять душ і сорок дві з них говорили про полотно Жерома![71] Приходьте-но цими днями, — мовила вона, звертаючись до мене, — почаювати з Жільбертою своїм чаєм, вона вам наливатиме, який вам смакує, який ви п'єте у вашій маленькій "студії", — тікаючи до гостей, додавала пані Сванн, немовби мої звички не були тут ні для кого таємницею (наприклад, звичка пити чай, якщо я взагалі мав таку звичку; що ж до "студії", то я не був певен, чи маю я щось такого, чи ні) і то саме вони привели мене до цього таємничого світу. — Ну то коли панич прийде? Взавтра? У нас роблять тости не гірше ніж у Коломбена. Не прийдете? От ледащо! — гримала вона: відтоді, як у неї завівся салон, вона перебрала всі вихвати пані Вердюрен і її тон деспотки-манірниці. Зрештою я не мав уявлення, що таке тости і хто такий Коломбен, ось чому я так і не піддався останній спокусі пані Сванн, коли та заходилася вихваляти нашу стару nurse.[72] (Адже тепер усі так говорять і комбрейці, можливо, теж.) Пояснення просте: я не знав англійської мови. А все ж незабаром я здогадався, що це слово стосується Франсуази. На Єлисейських Полях я так потерпав, як би Франсуаза не справила прикрого враження, і ось я дізнався від пані Сванн, що саме Жільбертині розповіді про мою nurse викликали у неї та її чоловіка симпатію до мене: "Відчувається, яка вона вам віддана, яка вона мила". (Я відразу ж змінив думку про Франсуазу, а гувернантка у плащі та капелюшку з перами здалася мені не такою вже й необхідною.) Нарешті з кількох слів про пані Блатен, чиїх візитів вона боялася, хоча й не відмовляла їй у ґречності, слів, які вихопилися у пані Сванн, я зрозумів, що знайомитися з пані Блатен мені ні до чого і що це знайомство анітрохи не поліпшило б моїх взаємин зі Сваннами.
Я вже почав, тремтячи з побожности й радощів, досліджувати казковий край, куди всупереч усяким сподіванням мені раптом відкрилися досі замкнені брами, проте лиш як Жільбертиному другові. Царство, куди мене допущено, було тільки частиною ще таємничішого царства, де жили надприродним життям Сванн та його дружина і куди вони рушали, поручкавшись зі мною в сінях. Одначе невдовзі я почав проникати у Святу Святих. Скажімо, коли я не заставав Жільберта, а Сванни були вдома. Вони цікавилися, хто то прийшов, і, дізнавшись, що то я, кликали мене до себе на хвильку і просили, щоб я в певному сенсі вплинув де в чому на їхню доньку. Я згадував мій докладний і переконливий лист, написаний до Сванна, на якого він навіть не відповів. Усе-таки дивно, які безпорадні наш розум, наша тяма, наше серце, коли нам треба здійснити якусь маленьку переміну, розв'язати якийсь вузол, що його потім саме життя розплутує неймовірно легко. Мій новий статус, статус Жільбертиного друга, наділеного найдоброскутечнішим впливом на неї, з'єднав мені ласки, якими я був би ущедрений, коли б мав славу першого учня у школі й був товаришем однокласника-короленка і коли б цьому фактові завдячував право мати вступ до королівського палацу та аудієнції в тронній залі; Сванн дуже гостинно, ніби й не був заклопотаний по зав'язку достохвальними справами, пускав мене до своєї книгозбірні й цілу годину терпів моє белькотання або несміливу мовчанку, уривану короткими і безладними вибухами одваги у відповідь на його міркування, які я вислуховував, не тямлячи від хвилювання нічогісінько; він показував мені твори мистецтва та книжки, спроможні, на його думку, зацікавити мене. Що ж до мене, то я загодя був переконаний, що вони незмірно прекрасніші за всі зібрані в Луврі та в Національній бібліотеці, але їх було мені несила розглядати. У такі хвилини я був би потішений проханням Сваннового камердинера подарувати йому годинника, шпильку до краватки, черевики й підписати духівницю на його ім'я; за гарним народним висловом, автор якого — як і творці найславетніших епопей — невідомий, але, всупереч теорії Вольфа[73], як і в епопей, звісно, один (якась скромна творча душа, з тих, що трапляються часто, з тих, що роблять відкриття, які могли б "дати ім'я" абикому, лише не їм, бо вони живуть інкогніто), я був сам не при собі. Що мене найбільше дивувало, коли моя візита затягувалася, то це нікчемність здобутку, те, що години, перебуті в зачарованій оселі, закінчувалися для мене пшиком. Проте моє розчарування пояснювалось не тим, що показані шедеври були вбогі чи що я не був здатний скупчити на них свій неуважний погляд. Адже дивом моє перебування у Сванновому кабінеті робила не краса самих речей, — вони могли бути й препоганими! — а пов'язане з тими речами особливе, смутне й розкішне почуття, яке я стільки літ у них укладав і яке ще їх насичувало; достоту так само сила-силенна дзеркал, щітки зі срібними ручками, вівтарці святого Антонія Падуанського, різьблені й мальовані славетними митцями, Одеттиними приятелями, не відігравали ніякої ролі в усвідомленні того, що я не заслуговую на королівську ласку господині дому. Бо саме такого почуття я спізнавав, коли пані Сванн запрошувала мене на хвильку до свого покою, де троє прегарних і величних істот, перша, друга і третя покоївки, з усмішкою готували чудові туалети і куди на розказ, проголошений лакеєм у коротких штанцях ("Ясна пані хоче сказати дві слові"), я йшов крученою стежкою коридору, пропахченого на всю довжину коштовними есенціями, які безперервно розточували з туалетної кімнати свої добровонні потоки.
Коли пані Сванн поверталася до гостей, ми ще чули її голос і сміх, бо навіть як у неї сиділо дві душі, вона, ніби всі її "вірні" були у зборі, говорила голосно, вирубувала кожне слово, — саме до таких методів удавалася при Одетті у "кланчику" її "принципалка", коли "спрямовувала розмову". Запозиченими в когось виразами ми користуємося, — принаймні протягом якогось часу, — надто охоче; ось чому пані Сванн добирала зворотів, які були в обігу у вищому світі, куди її все-таки мусив був увести чоловік (звідси і її манера цідити слова крізь зуби), або підхоплювала щось вульгарне (наприклад "курзу-верзу" — улюблене слівце однієї її знайомої) і намагалася присмачувати ними всі історійки, які за винесеною ще з "кланчика" звичкою полюбляла розповідати. Насамкінець вона завжди мовила: "Ну як вам ця історійка?" — "Гарнесенька історійка, еге ж?" — це передалося їй через чоловіка від Ґермантів, з якими вона була незнайома.
Щойно пані Сванн опускала їдальню, як натомість з'являвся її чоловік. "Не знаєш, Жільберто, мама сама?" — "Де там, тату, у неї ще гості". — "Як, ще сидять? о сьомій! Жахливо! Бідолашка! її, мабуть, засмикали. Ґвалт! (Моя рідня вимовляла це слово коротко: Ґвалт, а у Сваннів його розтягували: ґва-а-алт.) Подумайте, з другої години! — вів далі він, звертаючись до мене. — Каміл казав мені, що між четвертою і п'ятою прийшло дванадцятеро душ. Ба ні, не дванадцятеро, він сказав, чотирнадцятеро. Ні, дванадцятеро, словом, уже не пам'ятаю. Коли я вертався додому, я геть забув, що сьогодні у нас прийняття, аж це зирк: сила-силенна карет перед брамою, і я подумав, чи в будинку часом не весілля. І ті кілька хвилин, поки я сидів у книгозбірні, дзвінки теж не вгавали, далебі, у мене в голові вже дзвенить. Багато їх там іще?" — "Ні, лише двоє". — "А хто саме, не знаєш?" — "Пані Коттар і пані Бонтан". — "А, дружина діловода міністра громадських робіт!" — "Я знаю, що її чоловік служить у міністерстві, а сцьо він там робе — хто-зна", — дитинячись, говорила Жільберта.
— От дурнесенька! Тобі що — два рочки? Таке скажеш: служить у міністерстві! Він діловод, голова всієї цієї канцелярії, ось хто він такий, чи то пак, що це я кажу, в мене теж щось із головою, далебі, він не голова канцелярії, він голова кабінету.
— Не знаю, сцьо воно таке; він якесь велике цабе? — спитала Жільберта, рада нагоді показати, що їй байдуже до всього, чим хваляться її батько-матір. (А втім, вона, може, відчувала, що, вдаючи, ніби легковажить блискучими знайомствами, тільки додає їм блиску.)
— Ще б пак, не велике цабе! — вигукнув Сванн, ладний виголосити цілу промову зі страху, що заронить мені в душу сумнів, коли почне прибіднюватися. Та він же після міністра перший! Він навіть більший, ніж міністр, — він робить усе. Це світла голова, орел, видатна особистість. Він кавалер ордена Почесного легіону. Премила людина і взагалі хлопець хоч куди козак. Дружина пана Бонтана також пошлюбила його всупереч усім і всьому лише тому, що він її "вчарував". Він мав усе для створення цілісного образу винятково привабливого чоловіка: русу шовковисту борідку, правильні риси обличчя, носовий прононс, потужний подих і шкляне око.
— Мушу сказати, — додав Сванн, звертаючись до мене, — мене розважає, що нині урядують такі люди: адже це Бонтани коліна Бонтан-Шню, типові представники реакційно-клерикальної буржуазії, відомі своїми куцими поглядами. Ваш блаженної пам'яти дід знав, принаймні з чуток та з обличчя, старого Шню, старий давав на чай тільки одне су візничому, хоча на той час вважався багатієм, і був то барон Брео-Шню.