Сонний, з розпатланим волоссям, Мельхіор спустився вниз і побачив перед собою чоловіка років сорока, зі світлою кучерявою бородою, прекрасними блакитними очима та сережками у вухах. На ньому був верхній одяг сірого кольору, застібнутий мідними пряжками, обтягуючі рейтузи та низькі туфлі, а на голові — оксамитова шапка. Він удав, що не помічає дивовижного, сонного обличчя Мельхіора, ввічливо і від усього серця привітав його, представившись як Герлах Орлі.
— В Антверпені вже почули, — заявив він, — про прибуття Мельхіора, новини розносяться швидко, ніхто не знає, звідки вони, і раптом вони серед нас.
Далі Орлі сказав, що художні майстри Антверпена запрошують Мельхіора сьогодні на обід, і для цього той мав з'явитися в їхню галерею біля церкви Пресвятої Діви Марії.
— До побачення тоді, дорогий брате, ми розраховуємо зустріти тебе сьогодні вдень!
Орлі пішов, а Мельхіор розгублено дивився; він здавався собі містечковим дурнем, який навіть не міг зібрати кілька слів і відповісти як слідує, бо лише бурмотів щось собі під ніс на привітання антверпенця, замість того, щоб прямо сказати йому, що з обіду нічого не буде, бо він мав намір виїхати того ж дня. Знехотя він одягнув святковий каптан і чоботи з тонкої жовтої шкіри, але ноги в них заніміли, наче дерев'яні. Тоді він намочив волосся, щоб легше було розчесати його з чола й очей, і, коли дзвони задзвонили в полудень, слухняний, як ягня, Мельхіор рушив до художньої галереї, проклинаючи себе з клубком у горлі, на зустріч з художники, що стояла перед ним, мов гора, і це, у свою чергу, сповнювало його огидою до самого себе.
Але місцеві антверпенські художники були такі прості й щирі, що Мельхіора це вразило; він очікував більше штучності та пози; вони засміялися, коли він пробурмотів якийсь комплімент. Герлах Орлі та ще один із художників узяли його під руки й повели до старшого гільдії, майстра Квірійіна де Вінка, який чекав усередині галереї, де тепер були лише голі стіни, подекуди закриті килимами, бо всі картини було вивезено аби повісити на їхнє місце нові роботи на святі Божого Тіла[14]. Де Вінк зробив три кроки до Мельхіора й потиснув йому руку, а слуга гільдії простягнув йому високий кубок червоного бургундського. Напій швидко зігрів його, розтопив холодний тиск у грудях і притупив його докори до самого себе.
Майстер де Вінк підтвердив слова Герлаха; чутки про Мельхіора вже дійшли сюди, купці, чи, може, паломники, чи хтось із брабантських радників, що був у державних справах в Антверпені, — він не пам'ятав, хто, — сповістив його славу, це тепер не має значення, тепер він сам тут, тож всі вип'ють за його здоров'я, хай довго він буде гордістю братії художників; а коли він виставить для них свої роботи?
Мельхіор сів на простий високий стілець, на який йому вказав господар, і відповів, що його збентежив такий чудовий прийом, він не знає, чим заслужив цю приятельську відзнаку, — тепер він говорив набагато вільніше.
Де Вінк підняв вказівний палець:
— Ви, бачу, хитра лисиця. Ви ж добре знаєте що ви зробили щось зовсім нове; кажуть, що ви зробили фарби, як ніхто до вас; так кажуть про вашу славу, а ще кажуть, що ви жартівник, який контрабандою протягує на свої картини найхимерніші фінтіфлюшки.
Почувши гучний сміх художників, Мельхіор почервонів, як побожна діва, яка побачила селянина, що мочиться; але ті знову підняли келихи на його честь, і з усіх боків він почув вигуки, що їм цікаво і їм не терпиться побачити його картини сьогодні; але спочатку він повинен поїсти, такий є у них звичай, коли знайомляться з майстром, до того ж брабантцем.
— Ви ще не знаєте, — сказав Мельхіор, — чи я майстер, чи ні, але ваш звичай є добрим.
Він випив ще половину кубку вина і відчув дивну легкість усередині, а на серці стало так тепло, як давно не було. А коли вони зайшли у вуличку Рожнів — він між двома антверпенцями, — то відчув, ніби танцюючим кроком ковзає по блискучому мармуру, так плавно й рівно бруківка вислизала під його ногами.
Вони сиділи, близько двадцяти чоловіків, навколо довгого столу, їхні кухлі стукали по дерев'яній стільниці в очікуванні бенкету. Мельхіор стукав разом із ними по кухлеві й співав, а коли розпочався бенкет, він забув усі свої обітниці стриманості, не пам'ятаючи вже, що, коли нещодавно проходив цією дорогою, він гидував ненажерами, які з масними пальцями й мокрими бородами встромляли ножі в м'ясо, ніби печеня була їхнім смертельним ворогом. Тепер він сам смоктав мозок або гриз кістки шинки, виловлював із каструлі гарячі сосиски, їв рибу, змащену маслом, смакував молодою морквою, що танула на кінчику язика, впивався зубами в хрусткі тістечка, сьорбав піну від пива із заплющеними очима, і коли він сидів і їв серед своїх братів по мистецтву, то почувався так блаженно, що вони голосно кричали йому "ура!", називаючи його справжнім брабантцем.
Схаменувся він лише тоді, коли майстер де Вінк сказав, що час подивитися на картини Мельхіора, і ці слова були зустрінуті радісними окриками; серед гучних балачок і галасу вся юрба попрямувала до постоялого двору "Лев і Левиця". Чим ближче вони підходили до цілі, тим швидше жар сп'яніння покидав тіло й кінцівки Мельхіора, і знову страх охопив його, бо тепер близився час випробування, і кожен міг дізнатися, чого він справді вартий. Художник озирнувся, шукаючи шлях втечі, але антверпенці тримали його справа і зліва, тому виходу не було.
Мельхіор мусив попросити господаря зробити світло в залі внизу, яка в ту годину була порожня; з допомогою корчмаря він діставав картини з візка і ставив їх біля стін і сараїв. Брати-художники, в яких ще гриміло відлуння бенкету в ту мить, коли вони переступили поріг постоялого двору, відразу ж замовкли, побачивши картини їхнього почесного гостя. Одні сиділи перед однією картиною і вдивлялися в неї, наче їх утримували невидимі зачаровані мотузки, інші, зі свічником у руці, кружляли від картини до картини, мало не торкаючись носом, вишукуючи таємниці картин Мельхіора та його внутрішньої сили бачення, а сам він стояв, точніше сидів збоку, бо його ноги були такими крихкими, як стовбур бузини, а в черепі все ревіло. Він побачив, як де Вінк стояв, немовби не довіряючи власним очам, перед Танцями смерті, тоді майстер гільдії повільно опустився на табурет і помахав беретом, щоб охолонути, але Мельхіор побачив піт, що стікав по його обличчю. Нарешті де Вінк відізвався:
— Мельхіоре Хінтаме, ти приставив гострого ножа до мого горла, я здригаюся...
Але поки він говорив, він продовжував тяжко дихати, ніби те, що він побачив, було неймовірним, проти всіх правил.
Інші бурчали щось собі під ніс й кашляли, а один, можливо, з міцнішими нервами, вигукнув: "Справжня магія, але ж яка смішна!" — і голосно розсміявся. Тепер усі почали щось намагатися сказати й улесливими словами вихваляли особливий дар Мельхіора. Це, казали вони, те, на що треба довго дивитися, а може, й ні, бо той, хто довго дивиться на ці картини, мусить потім стільки ж довго над ними роздумувати і, хто знає, може, навіть мріяти про них; "мистецтво живопису, — наставляв один із літніх художників, застережливо піднявши палець, — полягає в тому, щоб піднімати дух, а не збивати з пантелику...". Мельхіор був майже радий, що старий художник сказав так, тому що він не так багато в словах. як у кашлі та посмішці, так і в напруженій увазі інших він відчував похвалу своїх творів, що душила йому горло: у цих лестощах таїлася заздрість. Він волів би більше голосів, щоб послабити деякі похвали; справедливі чи навіть злі голоси, суть не в цьому. Але художники антверпенської гільдії не сказали більше, вони повільно відійшли зі стриманим збентеженням, яке протверезило Мельхіора. Він прибрав картини за допомогою свого господаря, який, слава Богу, дивився на них так, ніби кожен образ був для нього книгою за сімома печатками, тоді Мельхіор заповз на свою ліжко й одразу ж, глибоко стурбований, почав роздумувати над тим, як повернутися додому з честю.
Проте він залишився. Ледве вийшовши вранці на вулицю, при яскравому світлі літнього дня, він зрозумів, що мусить взяти тягар на себе, бо Кіліаан відразу ж спитає його, як він поводився на чужині, а крім того, хотів побачити шедеври, які були гордістю церков і монастирів Антверпена, які досі він нехтував, зайнятий перш за все пізнанням душі цього міста. Він вибрав три картини, які здалися йому найменш образливими, і відніс їх до галереї, де Орлі та інші художники вже були зайняті розстановкою нових картин, хоча людей було ще мало. Він віддав свої роботи і негайно втік до міста, залишивши свої картини на милість сліпої долі та божественної вдачі. Він уникав замку й озера, порту й набережних і, нарешті, опинився в церквах і каплицях, де висіли картини Страстей. І коли він почав дивитися на них, його схвильовану душу заспокоїли великі фігури, багатство кольорів, величезна сила всього, що світилося й сяяло, як коштовності, чистий порядок висхідних і низхідних ліній, які, мабуть, випливали з порядку у головах цих достойних подиву майстрів — тому Мельхіор заздрив їм.
У другій половині дня він повернувся до галереї, бо йому здавалося недобрим не з'явитися там, коли місцеві так багато зробили для нього. Він був здивований, побачивши невеликий натовп; люди товпилися і штовхалися, кричали: "Зараз я, моя черга!". І коли він підійшов ближче, то з подивом виявив, що натовп юрмиться перед його власними картинами. Герлах Орлі та інший художник, Ян Гаппаерт, стоячи трохи осторонь, поманили Мельхіора. Стурбований і присоромлений, він підійшов до них, бо відчував, що мало статися; справді, антверпенці зустріли його зі сміхом:
— Та це ж справжнє багатство, брабантцю! Чутки про ваші картини оббігають місто, як Самсонові лиси полями[15], бажаючих побачити було вже щонайменше шістдесят, у тому числі двоє міських радників і командир міської варти.
І додали, що Мельхіор міг би відразу продати картини, якби залишився, але ж він забув вказати ціну, а вони могли б дати не більше, ніж гадану ціну. Мельхіор важко проковтнув слину і сказав:
— Ви можете продавати їх на свій розсуд.
Але Хаппаерт похитав головою:
— Напишіть на них ціну, добрий друже.