Подальші пригоди Робінзона Крузо

Данієль Дефо

Сторінка 16 з 41

Тут же оселилися обидва теслі й кравець, яких я привіз, коваль, котрий був усім потрібний, насамперед як зброяр до їхньої зброї, і той, якого я назвав майстром на всі штуки, один був вартий двадцятьох, бо був не лише спритним і винахідливим, але й веселуном, і перед відплиттям ми одружили його з чемною дівчиною, яка пливла на кораблі разом з юнаком і про яку я вже казав.

Як ідеться про весілля, то доречно згадати про французькою священика згорілого корабля, якого я забрав із собою. Він був римокатолик, і, може, когось образить, що я про нього говоритиму (аби вияскравити його постать), зокрема протестантів, а однак, по-перше, він був папістом, по-друге, папським ченцем, по-третє, французьким католицьким священиком. Але треба віддати йому належне – це був поважний, тверезий, побожний і глибоко віруючий чоловік, вимогливий до самого себе, доброчинний і зразковий у своїх діях. Хіба ж можна заперечувати цінність такої людини, незважаючи на її віру? Хоча хтось із читачів може зі мною погодитись, що він не в усьому мав рацію.

Щойно він погодився пливти зі мною до Ост-Індії, ми розпочали наші бесіди, які справляли мені велику приємність, а почав він дуже тактовно з розмови про реліґію. "Сер", – звернувся він до мене, – "ви не тільки Бога ради (тут він перехрестився) врятували мені життя, але й дозволили вирушити в плавбу на вашому кораблі, ласкаво прилучили мене до своєї сім'ї, даючи нагоду Віллно розмовляти. Мою віру, пане, ви пізнаєте за моїм вбранням, а вашу я пізнаю за вашою національністю; гадаю, мій обов'язок – так і має бути – прилучати всіма способами душі людські до знання істини та визнання католицького вчення, але я скористався вашою гостинністю і допущений до вашої родини, і, завдяки вашій чемності, люб'язності та добрим манерам, перебуваю у вашій опіці, і тому без вашої згоди не торкатимусь спірних проблем реліґії". Я йому на те відповів, що визнаю його тактовність і знаю, що нас називають єретиками, але він –не перший католик, з яким мені випало спокійно обговорювати різні проблеми, а тому нехай почуває себе Віллно при всій відмінності поглядів, і якщо виникатиме в розмові напруженість, то причина буде в ньому, а не в нас.

Він відповів, що в наших розмовах ми цілком можемо обійтися без суперечок, бо не обов'язково з кожним співрозмовником відразу порушувати питання про основи, і він радше бачитиме в мені співбесідника, а не релігійника, але як я йому дозволю, то він радо зачепить і реліґійні теми, і при цьому я дозволю йому обґрунтовувати свою думку, але якщо я проти – то хай так і буде. Далі він запевнив, що продовжуватиме робити те, що належить йому за покликанням і з огляду на те, що він християнин, щоб благати доброї долі для корабля й усіх, хто на ньому, і хоча, мабуть, ми не з'єднаємося з ним у спільній молитві, він сам за будь-яких обставин молитиметься за нас. Отак ми й балакали, а людина він був чемна, обов'язкова, та, гадаю, розумна і освічена.

Він щиро розповів мені про своє життя та численні події й пригоди у широкому світі, особливо цікаво те, що під час нинішньої подорожі він п'ять раз сідав на корабель і п'ять разів пересідати, так і не допливши туди, куди прямували кораблі.

Спочатку він хотів пливти на Мартініку і тому сів на корабель у Сен-Мало, але через негоду довелося змінити курс на Лісабон, де буря викинула їх на берег у гирлі річки Тего, й треба було там вивантажуватися, проте знайшлося португальське судно, яке рушало на Мадейру, але мало перестріти корабель на Мартініку, і він сів на нього до Мадейри, але той капітан був байдужий до своєї роботи й збився з курсу, і вони потрапили у Фаял, де, щоправда, товар з судна, тобто збіжжя, добре продався, і тому Мадейра відпала, а капітан вирішив завантажитися сіллю на острові Мей та прямувати на Ньюфаундленд. Вибору не було, і священик на кораблі гарно бавив час аж до риболовецької банки, де зустрівся французький корабель рейсом Франція–Квебек, а звідти, з провіантом, – на Мартініку, отож нібито з'явилася нагода потрапити за адресою, але в Квебеку капітан помер, і корабель застряг у порту, і тому далі він вже плив до Франції на тому кораблі, що зайнявся в морі, і там ми його врятували, й він поплив з нам на Ост-Індію, як я вже згадував. Отак не повелося священикові в п'ятьох випадках, але на цьому, як ви побачите, його випробування не скінчилися.

Проте годі відволікатися на те, що мене не стосується, – повернімося до стану справ на острові. Якось уранці священик прийшов до мене (на острові він жив разом із нами усіма), коли я збирався йти до колонії англійців на протилежному кінці острова, і повідомив з дуже серйозним виглядом, що вже протягом двох-трьох днів шукав нагоди переговорити зі мною, сподіваючись, що й мене його тема зацікавить і деякою мірою сприятиме здійсненню головної мети, тобто добробуту моєї нової колонії, і, ймовірно, та Божому благословенню. Останнє мене вельми здивувало, і я відрубав: "Пане, ви вважаєте, буцім ми позбавлені благословення Бога, попри свідчення Його участі в допомозі й порятунку, що й вас стосувалися?" "Ласкаво прошу, – почав він чемно, але й рішуче, – вислухати мене, бо прикрощів це вам не завдасть і ви не гнівитиметесь на мене у серці своєму, ніби я заперечую, що ви за Божим благословенням мали й допомогу, й порятунок і що у вашого задуму велике майбутнє. Може, ви ще й на більше здатні, але серед вас є й такі, що ходять неправедними шляхами, а ви знаєте з історії про дітей Ізраїля, що такий собі Ахан позбавив їх благословення Божого, і Бог підняв на них руку, і тридцять шість із них, хоча й не причетні до переступу, стали жертвою помсти, і на них впав увесь тягар покарання".

Ці слова його зворушили мене, і я відповів, що розумію, про що йдеться, і що наміри його щирі й цілком релігійні, і перепросив за те, що перебив його, та запропонував продовжити, а що часу було обмаль, я сказав, що маю йти на плантацію до англійців, та запропонував піти разом та обговорити все дорогою. Він радо погодився мені сподорожувати, бо тема розмови саме стосувалася подій у тому селищі, – отож ми рушили, і я запропонував йому викласти все, не перебираючи висловів.

"Отож, сер, – почав він, – з вашої ласки я собі дозволю викласти кілька міркувань, передусім зазначивши, що в нас цілком можуть бути спільні засади, хоч і різні погляди на деякі другорядні речі. По-перше, пане, хоча наші підходи відмінні щодо деяких положень віровчення (а це прикро, з огляду на те, про що йтиметься нижче), загальні засади в нас спільні, а саме – ми віримо, що є Бог, і Він виклав нам деякі загальні правила служіння й покори, і свідомим порушенням їх ми не можемо не ображати Його – чи через знехтування Його закону, чи через ламання Його заборони. Як би не відрізнялись наші реліґії, всі ми поділяємо загальні засади, що благословення Бога відвертається від затятих грішників і що добрий християнин завжди дбатиме про те, аби його підопічні не зневажали Бога та Його заповіти. Ваші люди – протестанти, але що б я про них не думав, не зВіллняє мене від турботи про їхні душі й сприяння по змозі тому, аби вони не ставили чоло Творцеві, хоча це і не в моїй, а у вашій компетенції".

Я ніяк не міг допнути, про що саме йому йдеться, але запевнив, що погоджуюся з ним на слові й дякую за небайдужість до наших справ, проте попросив докладніше все з'ясувати, аби я, як Ісус Навин, якщо вдаватись до його параболи, зміг вигнати порушників з-межи мого народу.

"Гаразд, – погодився він, – я скористаюся вашою ласкавою пропозицією. Три речі, на мою думку, перешкоджають благословенню Богом ваших починань тут, які я для добра вашого і ваших людей волів би усунути. Втішаю себе думкою, що ви зі мною в усьому погодитесь, коли я ці речі назву, бо я переконаю вас, що направити все зовсім нескладно. По-перше, сер, ви маєте чотирьох англійців, які взяли за дружин дикунок і ті народили їм багато дітей, проте вони не брали з ними законний шлюб, як того вимагають Божі та людські закони. Розумію, ви можете заперечити, що тут не було жодного священика до проведення шлюбного обряду, а ще не було ручки, атраменту й паперу, щоб укласти й підписати шлюбний контракт. Знаю також, що казав вам з цього приводу губернатор-іспанець, тобто я маю на оці угоду між ними перед вибором дружин, бо вони мали вибирати одну жінку і тільки з нею жити, але ж це не шлюб, не шлюбний контракт, а просто угода між чоловіками, щоб уникнути чвар. Проте, сер, таїнство матримонії (він так висловлювався як римокатолик) "полягає не тільки у взаємній згоді сторін стати чоловіком і дружиною, але і в підтвердженні контрактом формальних і юридичних зобов'язань визнавати й бути частиною один одного, що змушує чоловіка не вдаватися до інших жінок і не укладати інших контрактів, доки чинний цей, та по змозі чесно забезпечувати дружин і дітей, і це ж саме за контрактом стосується жінок. Натомість ці чоловіки, пане, можуть при бажанні чи нагоді кинути жінок, зректися дітей, залишити їх напризволяще, взяти інших жінок і пошлюбити їх ще за життя нинішніх". І тоді, розпалившись, вигукнув: "Невже таке свавілля може бути завгодно Богові? І як може благословення Боже зійти на ваші починання, навіть гарні й щирі, доки підвладні, що наразі перебувають у вашій цілковитій опіці, можуть відверто чинити перелюб?"

Все це вельми вразило мене, особливо переконливе обґрунтування; звичайно священика не було, але формальний контракт, укладений за участю сторін і в присутності свідків та за згодою символічно підтверджений ламанням ними палички, що підтверджувало зобов'язання чоловіків взяти цих жінок за дружин і не кидати ні їх, ні їхніх дітей, та зобов'язання жінок щодо того ж самого стосовно чоловіків, міг би зробити цей шлюб законним в очах Бога, і справді прикро, що цього не було зроблено. Проте хотілося водночас якось його погамувати, і я сказав молодому священикові, що все це сталося за моєї відсутності і що вони вже стільки років живуть разом, а тому такий ніби перелюб вже годі виправляти.

"Сер, – заперечив він, – чемно перепрошую, але ви маєте рацію лише в тому, що все коїлося за вашої відсутності, і ви не можете відповідати за ті злочини, але це не позбавляє вас відповідальності за те, що треба тепер покласти всьому тому край.

13 14 15 16 17 18 19