Тут рясно росли какао, помаранчі, цитрини й цитрони, але здебільшого дикі види, що, принаймні тоді, не овочували. Проте я зібрав зелені лайми, що були не тільки приємні на смак, але й мали лікувальні властивості; згодом я змішував їхній сік з водою, і напій цей був корисний, прохолодний і відсвіжуючий. Я зрозумів, що маю тепер роботу: треба усе це позбирати й віднести додому, бо вирішив заготовити виноград, лайм і цитрини на близьку вже пору дощів. Отож я назбирав чималу купу винограду в одному місці, в іншому – ще одну, але меншу, і ще в одному – нагромадив лайм і цитрини; потім узяв собі трохи плодів з кожної купи й подався додому, наміряючись наступного разу повернутися з мішком, торбою абочим, щоб забрати решту. Таким чином, після триденних мандрів я повернувся додому (так я відтепер називатиму свій намет та печеру), але дорогою виноград зіпсувався, – стиглі й соковиті ягоди порозривало і використати їх було неможливо; натомість лайм зберігся добре, але ж я узяв лише кілька штук.
Наступного дня – 19 липня – я повернувся з двома торбинами, щоб забрати свій врожай, але здивувався, побачивши, що купа стиглого і доброго винограду порозкидувана й потоптана, хтось усе розгріб по всіх усюдах – поїв чи просто зжер. З цього я виснував, що це зробили якісь невідомі мені дикі створіння. Отож, виноград не можна громадити на купки, бо його знищать, і не можне нести в торбі, по ягоди роздавляться під власною вагою, і тому я назбирав чимало рвиноґоон і порозвішував їх на гілках дерев, аби вони достигли й висохли на сонці, а лайм і цитрини я носив додому, скільки подужав.
Удома я з великою приємністю розмірковував про родючість долини та вигідність нової ситуації, про захищеність від бур на тім боці струмка та лісу, і виснував, що я оселився в найгіршому місці острова. Через це я почав гадати, як переселитися й вибрати для оселі в родючій та гарній частині острова таке ж захищене місце, як і нинішнє.
Так я довго покладав у думках і деякий час приваблива ідея була дедалі більше мені до душі, але при ближчому розгляді я зрозумів, що зараз я живу на березі моря, а тому є принаймні можливість, що мені якось поталанить, бо цілком може статися так, що ще чийсь корабель, як і мій, зазнає трощі, й на острові опиняться ще якісь бідолахи, і хоча назагал імовірність такої події нехтовна, якщо я замкнуся серед пагорбів і лісу в центрі острова, то рокую себе на довічне ув'язнення тут і зроблю неможливою будь-яку сприятливу випадковість, і тому переселятися не слід. Але я так захопився тією місциною, що пробув там до кінця липня; вирішивши повністю не переселятись, я усе-таки спорудив там домок, ще й обгородив його на певній відстані у два ряди пакіллям з набивкою хмизом між кілками заввишки на стільки, на скільки я сягав піднятою рукою; там я в цілковитій безпеці проподив по дві-три ночі, входив і виходив за допомогою драбини, – тож відтепер у мене і фільварок, і дім на узбережжі, облаштуванням яких я займався до перших днів серпня.
Щойно я закінчив нову огорожу й почав милуватися своєю роботою, як почалися дощі, що змусило повернутися до основної оселі, тому що, хоч я й тут напнув намет з вітрила, але ж не було гори, що захищала від шторму, та печери, де можна пересидіти у хлющу.
На початку серпня, як я заначав, домок вже стояв і можна було ним насолоджуватися. З серпня я побачив, що розвішані виноґрона добре висохли на сонці й перетворились на чудові сщнячні родзинки, і тому я почав знімати їх з дерев, – вельми вчасно, бо дощі зіпсували б їх і позбавили б мене найкращого складника мого зимового раціону; на круг у мене вийшло понад двісті великих в'язок виноґрон. Тільки-но я усе познімав і переніс до печери, як залягли дощі, і відтоді – від 14 серпня – дощило майже щодня до середини жовтня; часом дощ лив як з коновки, і я днями ховався в печері.
Тим часом сталася дивина, і пожильців ув оселі примножилося; мене якось тривожило, що пропала одна з моїх кішок – гадав, що вона або втекла, або здохла; тоді ніби й слід по ній пропав, аж ось наприкінці серпня вона причалапа з трьома кошенятами. Це тим дивніше, що я ж поклав з рушниці дику кішку і мені здалося, що місцеві відрізняються від європейських котів, натомість кошенята були домашньої породи, як і стара моя кітка, та й, власне, в мене було дві кітки, а котів не було. Від цих трьох кошенят згодом пішла хмара котів, яких довелося вбивати як хижаків або диких звірів та ганяти подалі від дому.
Від 14 до 26 серпня невщухний тучний дощ, і я не виходив, тому що боявся промокнути. У цій скруті забракло харчів, і тому зо два рази довелося вийти: одного дня поклав козу, а іншого (26-го) знайшов чималу черепаху, і така смакота вирішила проблему з провіянтом; харчувався я так: на сніданок – жменя родзинок, на обід – шмат смаженої козлини або черепахи, бо, на жаль, не було посуду, щоб варити чи тушкувати, на вечерю – два-три черепаші яйця.
У дощовому полоні я щодня дві-три години розширював печеру – помалу посувався в один бік, аж доки не зробив вихід на протилежний схил гори і не облаштував прохід поза огорожу, – цим входом я відтепер і користувався. Водночас незахищеність проходу мене непокоїла, тому що раніше захист оселі був надійний, а тепер – хтозна як буде, хоча нібито й боятися особливо нема кого, бо коза – найбільша істота, яку я досі зустрів на острові.
30 вересня. Отак я дожив до сумних роковин своєї висадки на острів; полічив карбини на стовпі і вийшло, що я живу тут триста шістдесят п'ять днів. У цей день я влаштував урочистий піст і реліґійні обряди: у глибокій покорі простягнувся на землі, висповідав Богові свої гріхи, визнав справедливість Його присуду й молив зглянутися на мене через Ісуса Христа, – аж до заходу сонця я не мав ні ріски в роті, а тоді спожив сухар і жменю винограду та поклався спати, закінчивши день так, як і почав його. Доти я не виконував Сабат[19], тому що спочатку я не дбав про реліґію і, позначаючи карбинами дні тижня, Сабат не виділяв, а відтак і поплутав дня тижня, але тепер я порахував усі карбини й вийшло, що я на острові вже рік; з цієї нагоди я виокремив тижні, позначивши кожний сьомий день як Сабаьт, хоча згодом і виявилось, що день-два десь у лічбі загубились. Невдовзі почав вичерпуватися атрамент, і я почав використовувати його ощадливіше, занотовуючи лише найвидатніші події в моєму житті замість щоденного докладного звіту.
Я зрозумів періодичність дощової та посушливої пори й почав завчасу до них готуватися, але досвід дорого мені задався, і оце я зараз оповім про один з найтяжчих своїх експериментів.
Я вже згадував, як знайшов кілька насінин ячменю й рису і як вони дивом проросли: було приблизно тридцять колосків рису і дванадцять; я на свій розсуд вибрав слушний час сіяти – після дощів, коли сонце стояло від мене на південь. Я дерев'яним заступом, як міг, перекопав латку землі, поділив ділянку надвоє й посіяв; ще тоді я подумав, що не все слід висівати, бо насправді ж я не знав слушної гшодини, – через це я висіяв десь дві третини насіння й залишив собі по жмені того й того. Згодом виявилося, що я мав рацію, тому що змарнувався увесь посів: залягла посуха, на посіяне не впало ні краплини дощу, і в землі не лишилося вологи для проростання зернин; щось проросло лишень із поверненням дощової пори – ніби я висіяв тільки-но теперю Прийшовши до висновку, що спочатку сходів не було через посуху, я знайшов вологу ділянку для нової спроби біля мого нового житла в долині, перекопав її, й висіяв решту зерна у лютому проти весняного рівнодення, у березні й квітні дощі рясно зволожили землю, сходи були добрі і врожай я мав гарний, а що насіння лишалось мало, і все висіяти я не наважився, то й добуток виявився скромний – по півпека[20] кожного ґатунку. Завдяки такому досліду я став досвідченим рільником і визначив слушну пору для сівби, а ще – у мене могло бути дві посівні й два врожаї на рік.
Доки збіжжя росло, я зробив ще одне невеличке корисне відкриття. Щойно закінчувалися дощі й починало випогоджуватися – приблизно в листопаді, – я відвідав свій домок, де все було так, як я залишив кілька місяців тому. Подвійна кругова огорожа стояла досить міцно, а кілки, які я поробив з тутешніх дерев, проросли й почали галузитися, як підстрижений верболіз. Вже й не пригадую, як називалися дерева, з котрих я витесував кілки. Я й дивувався, і вельми радів цим паростям: попідстригав і по змозі надав їм одностайного вигляду; достоту важко повірити, якими красенями вони стали за три роки; попри те, що діаметр обгородженого круга мав біля двадцяти п'яти ярдів, віття дерев (а це справді були вже дерева) утворили суцільне шатро, в затінку якого можна було перебути посушливу пору. Це підказало мені ідею втяти ще кілька таких же кілків і повстромлювати їх півколом довкруг огорожі мого житла (тобто першої оселі), – так і зробив: увігнав у землю деревини чи кілки в два ряди ярдів за вісім від першої огорожі; вони зразу прийнялися і спочатку тільки отіняли житло, а згодом, про що я оповім нижче, ще й виконали роль додаткового укріплення.
Тепер я вже розумів, що пори року на острові поділялися не на зиму й літо, як Європі, а на дощову й посушливу пору: половину лютого, увесь березень і половину квітня падають дощі, а сонце перебуває в зоні рівнодення. половину квітня, увесь травень, червень, липень і половину серпня – посуха, а сонце хилиться на північ.
Половину серпня, ввесь вересень і половину жовтня дощить, а сонце повертається. Половину жовтня, ввесь листопад, грудень, січень і половину лютого – посуха, і сонце хилиться на південь від екватора.
Дощові сезони могли тривати довше чи менше, залежно від вітрів, але загальна картина була саме така. Ще досвід підказував, що мокнути під дощем шкідливо для здоров'я, і тому я припасав харчі завчасу, щоб спокійно пересидіти мокву вдома.
У таку пору я горливо брався за ужиткові речі, котрі потребували і часу, і рук; так я багато разів пробував плести кошик, але щоразу через ламке пруття вся робота моя марнувалася.