Я все зіпсував. Іноді досить кліпнути оком, або зробити якийсь жест — і рівновага стає надто хистка! Альпініст кашляне — і лавина зсувається з місця. А вже коли зсунулася — все пропало.
Ми важко йшли по цьому блакитному болоту, що вже потонуло в темряві. Ми збовтали цю тиху твань, і ось вона пустила до нас десятки тисяч золотих пухирців.
Жонглери почали свій танець. Жонглери кидають до нас десятки тисяч кульок. Їх не зносить, і здається, що спочатку вони не рухаються, потім — спритний жонглер не кидає кулі, а наче випускає на волю — вони повільно піднімаються вгору. Я бачу, як світні барвисті сльози течуть до мене крізь густу тишу. Тишу яка супроводжує виступ жонглерів.
Кожна черга кулеметів, або скорострільних зеніток — це сотні снарядів або трасуючих куль, які летять одна за одною мов намистини. Тисячі намистин разками летять до нас, розтягуються до краю, а потім, досягнувши нашої висоти, рвуться і розсипаються.
Справді, коли дивитися збоку, то видно, що снаряди і кулі, які не влучили в літак летять із неймовірною швидкістю. Сльози перетворюються на блискавки. І от я бачу себе серед безлічі траєкторій кольору стиглої пшениці. Ось я ніби в густому кущі летючих списів. Мені загрожує безліч летючих голок, що кружляють в якомусь запаморочливому танці. Вся рівнина простягнула до мене свої нитки і плете навколо мене блискучу сітку з тих золотих ниток.
Ох! Нахиляючись до землі, я бачу ці шари сяючих пухирців, що повільно, мов пелена туману підіймаються вгору. Я бачу це повільне кружляння насінин: так відлітає полова, коли молотять хліб. А коли я дивлюсь по горизонталі то бачу навколо тільки снопи списів! Вогонь? Та ні! Мене атакують холодною зброєю! Я бачу тільки світні шаблі. Я відчуваю.. Що говорити про небезпеку! А мене осліплює пишнота, в яку я поринув!
— Ох!
Я на двадцять сантиметрів підскочив над сидінням. Сильний удар по літаку. Літак розбито, він розсипався на пил... та ні... ні... відчуваю, він ще піддається управлінню. Це тільки перший з цілого потоку ударів. Але я не помітив вибухів. Певно, дим од вибухів зливається з темною землею: я підводжу голову і дивлюсь.
Переді мною видовисько, якого вже не виправити.
XXI
Схилившись над землею, я не помітив, що порожній простір між хмарами і літаком помалу розширився. Трасуючі снаряди лили золотаве світло: звідки я міг знати, що, досягши найвищої точки, вони викидають якісь темні цяточки, немов густо забиті цвяшки? Я бачу, як ті цяточки збираються в піраміди, що повільо клубочаться і пливуть назад, мов полярні крижини. Коли дивишся на них з такої відстані, здається, що ти сам нерухомий.
Я добре знаю, що ці спорудження одразу втрачають свою силу. Кожен такий клапоть тільки соту частку секунди має владу над життям і смертю людини! Але непомітно вони оточили мене. І з їхньою появою наді мною раптом нависла всією своєю вагою страшна загроза.
Ці безперервні густі вибухи, заглушені гудінням мотора, створюють ілюзію незвичної тиші. Я нічого не відчуваю.
Мене огорнула порожнява чекання — ніби десь радяться про мою долю.
Я думаю... все-таки я думаю: "Вони стріляють надто високо!" Підводжу голову, щоб побачити, як, мов жалкуючи, відлітає назад ціла зграя орлів. Вони відмовляються від здобичі. Але сподіватися нема на що.
Гармати, які досі не влучали в нас, пристрілюються. Стіни вибухів знову появляються на нашій висоті. Кожна вогнева точка за кілька секунд створює цілу піраміду вибухів і одразу ж, побачивши, що постріли невлучні, переносить вогонь в інше місце, створюючи там нову піраміду. Вогонь не шукає нас, а оточує.
— Дютертр, далеко ще?
— Якщо б змогли продержатися іще три хвилини, то закінчили б... але...
— Може, проскочимо?
— Ні!
Який же він лиховісний, цей сірий морок, сірий, наче скидане в купу манаття. А рівнина була блакитна. Незмірно блакитна. Блакитна, як морська глибінь...
Скільки я ще можу продержатися? Десять секунд? Двадцять? Вибухові хвилі весь час хитають мене в повітрі. Найближчі стукають по літаку, мов камені, що падають в візок. Тоді весь літак відгукується майже музикальним звуком. Іноді чути якийсь дивний стогін... То снаряди пройшли мимо. Це неначе блискавка: чим ближче, тим простіше вона. Деякі удари зовсім слабенькі — то по літаку стукають осколки. Хижак ніколи не шарпає бика, якого вбиває. Він точно і впевнено встромляє кігті. Він заволодіває биком. Отак і снаряди, коли буває пряме влучання: вони врізуються в літак, як у м'язи.
— Поранило?
— Ні!
— Гей, стрілець, не поранило?
— Ні!
Ці удари, які все-таки треба описувати, до уваги не беруться. Осколки б'ють по обшивці літака, як по барабану. Вони можуть попробивати бензобаки і так же легко розпороти нам животи. Але й живіт — це тільки барабан. Тіло — то нічого! На нього нема чого зважати... І це дивно!
Я хотів би сказати кілька слів про тіло. Але в повсякденному житті людина сліпа до очевидного. Щоб очевидність показала себе, потрібні деякі очевидні умови. Потрібен цей світловий дощ, який іде вгору, потрібні оці списи, що сунуть на тебе; потрібен нарешті оцей трибунал, щоб судити тебе останнім судом. Отоді ти зрозумієш.
Одягаючись перед польотом, я питав себе: "Яка вона буде, остання мить?". Життя завжди руйнувало вигадані мною привиди. Але цього разу довелося йти оголеному під градом страшних ударів, не маючи змоги навіть затулити рукою обличчя.
Випробування. Я розумів його як випробування для мого тіла. Уявляв, що тіло випробовується в першу чергу. Позиція, яку я неминуче мав зайняти, була позицією мого тіла. Ми так зайняті своїм тілом! Ми так старанно одягаємо його, миємо, доглядаємо, голимо, напуваємо, годуємо. Ми ототожнюємо себе з цією домашньою твариною. Ми водимо його до кравця, до лікаря, до хірурга. Ми страждаємо разом з ним. Ми кричимо разом з ним. Ми кохаємо разом з ним. І кажемо про нього: "Це я". І ось раптом уся ця ілюзія розвалюється. Ми сміємося над тілом. Ставимо його на рівень прислуги.
Хай тільки трохи підніметься гнів, спалахне любов, прокинеться ненависть — і та славнозвісна солідарність починає тріщати.
Твій син лишився в домі, охопленому полум'ям? Ти врятуєш його! Тебе не можна утримати! Ти гориш! Тобі це байдуже. Ти ладен кому завгодно віддати в заклад це манаття — своє тіло! Тобі стає ясно, що ти зовсім і не держишся того, що, здавалося, так багато важило для тебе. Ти віддав би свою руку, аби мати щастя подати руку допомоги! Ти весь у своїй дії. Твоя дія — це ти. Більше тебе ніде немає! Твоє тіло належить тобі, але то вже не ти. Ти готовий битися! Ніхто не стримає тебе, загрожуючи твоєму тілу. Хто ти? Ти — смерть ворога. Ти — порятунок твого сина. Ти обмінюєш себе. І в тебе немає почуття, що ти щось втрачаєш на цьому обміні. Твої руки, ноги? Це знаряддя. Коли обтісують камінть і знаряддя ламається, на нього махають рукою. І ти обмінюєш себе на смерть свого суперника, на те, щоб урятувати свого сина, вилікувати хворого, на свій винахід, якщо ти винахідник! Товариша з нашої групи смертельно поранило. Наказ про оголошення подяки розповідає: "Сказав своєму штурманові: мені — амба. Тікай. Рятуй документи!" Єдине, що має вагу — врятування документів або дитини, зцілення хворого, смерть суперника, відкриття! Зміст твого життя стає раптом сліпуче ясний. Це твій обов'язок, твоя ненависть, твоя любов, твоя вірність, твій винахід. І ти вже не знаходиш в собі нічого іншого.
Вогонь звільнив тебе не тільки від плоті, а водночас і від культу плоті. Людина більше не цікавиться собою. Для неї важливо тільки те, що вона становить собою. Вмираючи, вона не зникає, а зливається з цим. Вона не губить, а знаходить себе. Це зовсім не побажання мораліста. Це звичайна, повсякденна правда, яку повсякденні ілюзії прикривають непроникною маскою. Чи міг я, одягаючись перед польотом і так боячись за своє тіло — чи міг я тоді передбачити, що займаюся дурницею? Тільки в ту мить, коли віддаєш це тіло, з подивом бачиш, як мало воно для тебе важить. Але звісно, у звичайному житті, коли мною не керує ніяка невідкладна неминучість, коли не йдеться про значення мого існування — я не знаю проблем важливіших, ніж проблеми, пов'язані з моїм тілом.
Моє тіло! Мені байдуже до тебе! Мене викинуто з тебе, у мене більше нема надії і нічого мені вже не треба! Я відкидаю все, чим я був до цієї миті. То не я про щось думав, не я щось відчував. То було моє тіло. Я мусив якось дотягти його до тієї миті, коли раптом відкрив, що воно не має ніякого значення.
В п'ятнадцять років я дістав перший життєвий урок. Мій менший брат хворів, і вже кілька днів усі вважали, що він не виживе. Якось уранці, близько четвертої години, його доглядальниця будить мене.
— Вас кличе брат.
— Йому погано?
Вона не відповідає. Я квапливо одягаюсь і підходжу до брата.
А він каже мені звичним голосом:
— Перед смертю я хотів поговорити з тобою. Я скоро вмру.
Судорога зводить його тіло і він замовкає. І поки триває нервовий припадок, брат показує рукою: "Ні". Але я не розумію того жесту. Мені здається, що хлопець відштовхує смерть. Та ось він заспокоюється і пояснює:
— Не бійся... я не страждаю... Мені не боляче. Тільки не можу стриматися. Це саме тіло.
Його тіло — це вже чуже, не він.
Але він хоче бути серйозним, мій маленький брат, який через двадцять хвилин має загинути. У нього невідкладна потреба передати у спадщину частину себе. Він каже мені: "Я хотів би лишити заповіт..." Він червоніє, він, звісно, гордий, що діє як дорослий. Якби він почав будувати вежу, то заповів би мені добудувати її. Якби він був батьком, то заповів би мені виховати своїх синів. Якби він був військовим льотчиком, то заповів би мені бортові журнали. Але він тільки дитина. Він заповідає мені тільки паровий двигун, велосипед і рушницю.
Людина не вмирає. Вона уявляє, що боїться смерті: вона боїться несподіванки, вибуху, боїться самої себе. А смерті? Ні. Коли стрічаєш смерть, її вже немає. Брат сказав мені: "Не забудь усе це записати". Коли тіло гине, виявляється головне. Людина — це вузол зв'язків, стосунків. Тільки стосунки мають вагу для людини.
Тіло — це старий кінь, його кидають.
Хто, вмираючи, думав би про себе? Я такого ніколи не бачив...
— Капітане!
— Що?
— Небезпека!
— Стрілець...
— Гм...