Повертайся додому, ти там зараз більш потрібний. Я, звісно, зрадів. Телеграму навіть надіслав. На радощах і не задумався над тим, чому мене відпустили додому раніше строку...
Прибув я до своїх місць, до військкомату поки що не заїжджав, встигну ще, думав собі, нікуди не подінусь. Додому! Зустрілася попутна полуторка, і рушив я нагору Памірським трактом.
Крила б мені, звик на фронтових машинах роз'їжджати, кричу шоферові в кабіну:
— Натисни як слід, браток, не жалій ти своєї деренчалки! Додому їду!
І ось уже близько. 3 а заворотом моя ділянка. Не втерпів. Сплигнув на ходу з машини, речовий мішок за плече й бігом. Біжу, біжу, поминув заворот і... нічого не пізнаю. Все начебто на місці: і гори стоять там же, і дорога та сама, тільки нема житла. Ані душі кругом. Саме лише каміння лежить навалом. Двір наш був трохи на відшибі, під самою горою. Місця там тісні. Як глянув я на гору — зомлів. Снігова лавина зірвалася З кручі. Геть усе знесла на своєму шляху, нічого не залишила, наче кігтистою лапою зірвала землю зі схилу і далеко вниз по улоговині проорала величезну яругу. Дружина писала в останньому листі, що снігопади були глибокі і раптом почалися дощі. Треба було завчасно висадити в повітря лавину, спустити її, та хіба це жіноче діло...
От тобі й зустрівся зі своєю сім'єю! Тисячу разів дивився смерті у вічі, живий повернувся з пекла, а їх тут як не було... Стою й зрушитися не можу. Закам'яніло все в мені, ніби й не живий я вже. Чую тільки, речовий мішок сповзає з плеча і падає біля піг. Так я й покинув його там, подарунки віз дочкам, дружині, обміняв по дорозі дещо з барахла на леденці... Довго стояв я, все мовби чекав якогось чуда. Потім повернувся і пішов назад. Зупинився раз, глянув: гори розхитуються то в один, то в другий бік, зсуваються, навалюються на мене. Закричав я й кинувся бігти. Геть! Геть з проклятого місця! Отоді я й заплакав...
Не пам'ятаю, як і куди я йшов, на третій день опинився на станції. Блукаю серед народу, мов неприкаяний. Гукнув мене на ім'я якийсь офіцер. Дивлюся — Хусаїнов, повертається додому, демобілізувався. Я розповів йому про своє нещастя. "Куди ЯЇ,— каже,— ти тепер?" А я й сам не знаю! Ні, каже, не годиться так, перетерпи. Не дозволю тобі тинятися самому. Ану поїдьмо на Тянь-Шань будувати дорогу, а там видно буде...
Так я й потрапив сюди. Перші роки мости будував на трасі. Час минав, треба було улаштуватися десь на постійне життя. Хусаїнов тоді працював уже в міністерстві. Він часто заїжджав до мене, радив піти на колишню роботу дорожнім майстром на ділянку. Я не наважувався. Страшно було. На будівництві я пе сам, з народом, все-таки легше. А там, хто його знає, пропаду з туги. Я все не міг отямитися, минуле не забувалося. Немов скінчилося на тому життя і нічого нема попереду. Про одруяїення й думки не було. Дуже любив я свою Гульбару і діток. Здавалося, що ніколи й ніхто не замінить мені їх. А ясенитися так, аби тільки жити,— пе не діло. Краще залишатися самому.
Ну, надумав я все ж піти на ділянку майстром: спробую, не вийде — поїду куди-небудь. Дали мені ділянку тут, на самому перевалі. І нічого, поволі прижився, звик. Може, тому, що ділянка клопітна: перевал. А мені навіть краще. 3Г°Д°М трохи ущух біль в душі, притупився. Інколи тільки снилося: стою скам'янілий перед тим місцем, де був двір, і почуваю, як сповзає речовий мішок з плеча... В такі дні зранку йшов на дорогу і не повертався додому до пізнього вечора. Так я й залишився сам. Щоправда, коли-не-коли ворухнеться сумна думка: "А може, ще буде мені щастя?"
І прийшло воно, важке, болісне, коли менш за все я цього чекав.
Якось років чотири тому у сусіда мати захворіла. Самому йому важко вирватися з дому: робота, сім'я, діти, а старенькій з кожним днем все гірше й гірше. Я й вирішив показати її лікарям. Прийшла якраз на ділянку машина від дорожнього управління, щось привезла. На ній ми й поїхали до міста. Лікарі хотіли були влаштувати стареньку в лікарню, та куди там. Помирати, каже, буду дома, не хочу залишатись. Вези мене додому, а то прокляну. Так і довелося везти назад. Час був уже пізній. Поминули перевалочну базу. Раптом шофер зупинив машину. Чую, питає:
— Куди вам?
Жіночий голос відповів щось, почулися кроки.
— Сідайте! — сказав шофер.— Чого ж ви? — І підігнав машину.
До борту підійшла молоденька яіїнка з дитиною на руках і з невеличким клуночком. Я допоміг їй забратися в кузов, дав місце біля кабіни, щоб вітер менше лютував, сам улаштувався в. кутку.
Ми поїхали. Холод був страшенний. Вітер дув вогкий, пронизливий. Дитина розплакалася. Вона її колихала, нянчила, а та й не думала заспокоюватись. От біда! В кабіну б жінку посадити, та там стара ледве жива. Тоді я доторкнувся до її плеча:
— Ану дайте мені дитину, може, заспокоїться, а самі пригніться нижче, все вітру менше.
Я заховав малюка під кожушок, пригорнув до себе. Він стих, засопів носиком. Гарненький такий, місяців з десять було йому. Я держав його під лівим боком. І раптом ворухнулося моє серце в грудях, сам не знаю чого, забилося, як підстрелений птах. Тужно й радісно мені стало. "Ех, невже ніколи не бути мені батьком?"— подумав я. А малюк приткнувся, і діла йому аніякого.
— Хлопчик? — спитав я.
Вона кивнула головою. Бачу, змерзла бідолашна, пальто на ній легеньке. А я й узимку плащ ношу поверх кожушка, не можна в нашій роботі без нього. Притримуючи малюка, я простягнув, їй вільний рукав:
— Тягніть з мене плащ. Так застудитися можна.
— Ні, що це ви, не турбуйтесь,— відмовилася вона.
— Тягніть, тягніть! — наполіг я.— ЗакРиваитесь од вітру. Вона закуталася в плащ, я підіткнув поли їй під ноги.
— Нагрілися трохи?
— Нагрілась.
— А чого ж це ви так пізно?
— Та так уже довелося,— стиха відповіла вона.
Тим часом ми поїхали міжгір'ям. Тут було рудникове селище. Всі вже спали, у вікнах темно. Собаки гавкали й бігли за машиною. І раптом я спохватився: куди ж вона їде? Я чомусь думав, що на рудник, далі нікуди: перевал, а там наша ділянка.
— Ви, мабуть, приїхали? — сказав я їй і постукав у кабіну.— Залишилося недалеко до перевалу, а далі машина не піде.
— А тут що? — спитала вона.
— Рудник. Вам хіба не сюди?
— Я... я сюди їхала,— непевно сказала вона. Але потім хутко встала, подала мені плащ, взяла на руки дитину. Малюк зараз же почав хникати. Щось тут було не гаразд, біда якась у неї. Залишити її саму вночі на холоді?
— Вам нікуди їхати! — не вагаючись прямо сказав я.— Не подумайте чогось поганого. Дайте сюди малюка! — Я майже силою взяв його.— Не відмовляйтеся. Переночуєте у нас на ділянці, а там діло ваше. Все! Поїхали! — крикнув я шоферові.
Машина рушила. Жінка сиділа мовчки, уткнувши лице в долоні. Не знаю, може й плакала.
— Не бійтеся! — заспокоював я.— Я вам нічого поганого не заподію... Я дорояшій майстер Байтемір Кулов. Можете вірити мені.
Улаштував їх у себе. Була у нас вільна кімнатка в прибудові у дворі, вклався я там на тапчані. Довго не міг заснути. Роздумував. Якийсь неспокій був у мене на душі. Розпитувати незручно, я й сам не люблю цього, а все ЯЇ довелося дещо спитати, може, людині допомога потрібна. Відповідала вона стримано, неохоче. Проте я вгадував те, що вона не договорювала. Коли у людини якесь лихо, за кожним її словом — десять невимовлених. Пішла вона з дому, від чоловіка. Горда, мабуть. Помітно, що страяїдає, побивається, але не здається. Ну що ж, кожному вільно діяти, як він хоче. їй видніше. І все ж жаль мені було її, зовсім молода жінка. На дівчину схожа, струнка така. Ласкава, мабуть, сердечна. Як міг чоловік допустити, щоб вона кинула все й пішла від нього? Ну, та це їхня справа. Посаджу завтра на якусь попутну машину і до побачення. Стомився я в той день, засинаю, і здається мені, що їду в машині, а під кожушком у мене малюк. Пригрівся, пригортається під серцем.
Встав я на світанку. Пішов в обхід, та чогось скоро повернувся. Як там, думаю, мої гості? Обережно, щоб не розбудити, затопив пічку, поставив самовар. А вона, бачу, вже встала і зібралася їхати. Дякує мені. Без чаю я їх не відпустив, заставив трохи почекати. Мій нічний попутник-малюк був забавним хлопчаком. З великою радістю погрався я з ним... 3а чаєм спитав:
— Вам куди їхати? Вона подумала і сказала:
— До Рибачого.
— Рідні там?
— Ні. Батьки мої в аїлі, за Тосором.
— О, то це вам з пересадкою доведеться. Незручно.
— А я й не їду туди. Не можна нам в аїл,— задумливо сказала вона синові.— Ми самі винні.
Я подумав, що вона, мабуть, вийшла заміж проти волі батьків. Як потім виявилося, так воно й було.
Зібралися вони йти на дорогу, але я умовив їх зачекати, посидіти поки що дома, щоб не стояти з дитиною на вітрі. Машину міг і я зупинити.
Я йшов до дороги, а на душі було тяжко. Не знаю чому, сумно й тужливо ставало, коли думав, що от вони зараз поїдуть, а мені знову лишатися самому.
Спочатку попутних машин не було. А потім я пропустив одну, не підняв руки. І сам злякався. Навіщо я це роблю? Отут і почалися мої муки. Машини йшли, а я все відкладав. Зараз, думаю собі, оту машину зупиню, і знову рука не піднімалася. Аж в жар кинуло мене. Вона чекає там, надіється. Огидним став сам собі, а вдіяти нічого з собою не можу. Ходжу по дорозі туди й сюди. Якісь виправдання, причини знаходжу. То кабіна холодна — шибки вибиті, то машина не та, то шофер не сподобався — лихач, а може, напідпитку. А коли машини йшли з зайнятими кабінами, радів, як хлопчисько. Тільки не зараз, тільки б ще трохи, ще хвилин з п'ять побули б дома. "А куди їй їхати? — подумав я.— В аїл не можна, сама сказала. До Рибачого, де при-ткпеться вона там з дитиною? Загубить малюка, зима ж. То нехай краще залишається тут. Поживе трохи, поміркує, що й до чого. Може, повернеться назад до чоловіка. Чи він її розшукає..."
Ех, мука мені з нею, краще б я одразу привів її до дороги й вирядив! Години зо три я отак ходив і тупцявся на місці. Зненавидів себе. Ні, думаю, приведу її й при ній зупиню машину. Інакше нічого не вийде. Пішов назад додому. А вона вже виходить з дверей, стомилася чекаючи. Мені стало соромно, глянув на неї, як хлопчисько, що дуже завинив.
— Заждалися? — пробурмотів я.— Машин нема попутних, не те що нема, не підходящі начебто.