Він став на ноги і заволав, потрясаючи кулаком:
– Я розквитаюсь з вами за це!
Ми не стали обертатися, але поки могли його чути, він продовжував проклинати нас на всі лади. Маленький француз сказав нам на мові чорноногих:
– Він має чорне серце, нам не варто забувати про нього. Він знову опиниться на нашій стежці, як тільки відведе додому в'ючних коней, і тоді він буде не один!
– Давай й надалі говорити мовою чорноногих. Це виходить у тебе краще, ніж ламана англійська, яку навіть я розумію важко, а Пітамакан так і зовсім нічого не може зрозуміти, – звернувся я до нього.
– Звичайно, будь ласка, – охоче погодився француз.
– Прямо зараз я даю тобі нове ім'я: більше ти не Самотньо Танцююча Ондатра, а зватимешся Безстрашним! – Заявив йому Пітамакан.
– Ви дуже добрі до мене! Я намагатимуся виправдати це славне ім'я, – затинаючись сказав маленький чоловік.
А я подумав, що дозволивши йому йти з нами цією небезпечною стежкою, ми не помилилися і, коли прийде випробування (яке, безперечно, чекає нас десь попереду), він насправді може виявитися хорошим помічником.
У Безстрашного був хороший кінь: високий, сильний і вгодований, чалої масті, отриманий ним цього ж ранку від тестя. Він же й інші родичі віддали йому залишки свого пороху та куль – майже п'ятдесят куль для його кремінної рушниці, якою він дуже пишався. Він ніколи б не зміг купити її на свою мізерну платню – ніколи в житті, сказав він нам. Протягом двох років його дружина випрошувала шкурки бобрів у своїх родичів, доки не зібрала сорок штук, відповідно до встановленої вартості рушниці. Я не став його засмучувати тим, що ми продаємо кращі рушниці всього за двадцять шкурок.
Того дня ми рухалися вгору долиною Беллі, іноді виїжджаючи в прерію, щоб скоротити шлях, зрізавши закрут. Незадовго до заходу сонця ми опинилися вже за п'ять миль від підніжжя Скелястих Гір, і Пітамакан, повзком підкравшись до стада бізонів, убив однорічну корову. Стриноживши коней, ми пустили їх нерозсіданими пастися в невеликий лісок, а самі поїли і відпочили до темряви, після чого вибралися з долини на відкриту рівнину.
Якщо якийсь ворог і зможе наблизитись до нас – це не повинно стати наслідком нашої безтурботності!
VIII. Через гори
Я запитав нашого нового друга про кутенаїв, але про місце їх перебування йому було відомо не більше від нашого. Він сказав лише, що перед тим, як вони покинули Гірський Дім, Мерзенний Язик розмовляв з ними і радив розбити табір і ставити капкани в літні місяці вище в горах, адже там у цю пору року боброве хутро завжди вищої якості та темнішого кольору. Вождь кутенаїв на ім'я Відкрита Спина відповів, що він не гірше за будь-якого білого знає, що чим вище мешкає бобер, тим краще у нього хутро.
– Отже, ця розмова відбулася у вашому Гірському Форті, – розмірковував Пітамакан. – Це біля самого кордону країни гірського народу. Кутенаї не збиралися йти туди ставити свої капкани. Вони сказали Великій Нозі Кроу, що вирушать у гори стежкою вздовж річки Беллі. Я думаю, це означає, що ми знайдемо їх південніше від її витоків: одразу біля них чи на західному схилі хребта.
– Цілком ймовірно, – зауважив Безстрашний.
– Скільки днів дороги від Гірського Форту до тих місць? Ви говорите, що вісім днів? Це означає, що у нашому розпорядженні шістнадцять днів, а найімовірніше, і всі двадцять з моменту від'їзду Рудоголового. Погрожуючи нам, він заявив, що змусить нас дорого заплатити за зроблене, але він не зуміє нас перехопити, – сказав я.
– Однак він намагатиметься це зробити. Мерзенний Язик відправить його та інших за нами, тільки-но дізнається про те, що сталося. І вони поскачуть швидко! – Вигукнув наш новий друг.
– Ха! Хто боїться пташиної голови, – наспівуючи промовив Пітамакан приказку чорноногих, яка означала, що він нічого не боїться. – Нехай но тільки з'явиться цей Рудоголовий. Він у мене поплаче!
Ми добре виспалися цієї ночі, а наші коні так набили шлунки, що застогнали, коли ми стали їх сідлати. На сході ми уважно оглянули річкову долину з найвищого місця. Скільки сягав зір, бізони та антилопи мирно паслися чи відпочивали. Ми подивилися вгору на величезні гори – вони рожевіли в променях вранішнього Сонця. "Які ж вони суворі та неприступні", – подумав я. Здавалося, що нам просто не пробратись серед цих жахливих стрімчаків і величезних бездонних ущелин! Але шлях наш вів саме туди, і мені належало спробувати пройти ним.
Ми спустилися до річки, викупалися і напоїли коней. Потім ми підсмажили та з'їли свої порції м'яса. Годиною пізніше ми прибули до великої стежки чорноногих, що йшла через передгір'я і проходила з півночі на південь, з одного кінця їхньої великої країни до іншого. Вони користувалися нею з давніх-давен, і, принаймні, останні сто років верхи, але задовго до цього вони проходили по ній за допомогою своїх величезних вовкоподібних собак, які переносили на собі в'юки або тягли візки з вантажами!
Стежка спускалася вниз у долину по широкому яру, перетинала притоку річки і йшла вгору по іншому яру. Ми уважно оглянули її і не знайшли жодних слідів кутенаїв. Дощі, а також стада тварин, що проходили назад й уперед, цілком пояснювали це. Проте плем'я мало зайти в цю долину і перебратися з одного берега річки на інший. Ми теж перетнули її і почали підніматися по північній стороні. Через півгодини чи близько того ми були вже в горах і рухалися швидше на південь, ніж на захід. Численні стежки, якими ми проїжджали, злились тепер в одну стежку, глибоку і тверду, протоптану за сотні років. У невеликій вузькій ущелині ми побачили кількох бізонів, а далі в чагарниках тополь і верб, що оздоблювали водний потік, ми лякали лише лосів і оленів.
Настав полудень, а ми все ще не знайшли слідів кутенаїв і почали побоюватися, що вони, покинувши Гірський Форт, змінили свої плани і пішли в гори північніше від річки Беллі. Після полуденного відпочинку ми продовжили шлях через дві години прибули до роздоріжжя, де в головний потік впадав іще один. Безстрашний висловився за те, щоб рухатися вздовж більшого, але ми з Пітамаканом вважали за краще спочатку обстежити менший. Ми повернули на стежку, що йшла вздовж нього, таку ж, як і та, якою їхали раніше, і о п'ятій годині вечора або біля цього, піднявшись на невелику височину, побачили зовсім неподалік попереду озеро такої краси, що не втрималися від вигуків здивування. Воно вузько витяглося на цілу милю, а вкриті снігом могутні гори круто піднімалися від самих його берегів і відбивалися у спокійній воді. То тут, то там на горах росли високі стрункі дерева, і яскрава зелень тополь і осик контрастувала з темними соснами та ялинами, котрими були вкриті нижні схили.
Ми поспішили вперед, нетерпляче намагаючись під'їхати ближче до самого озера і оглянути його уважніше. Проїхавши широким, порослим високою травою лугом, біля тополевого гаю ми нарешті виявили те, що так шукали – явне свідчення того, що тут нещодавно проходили кутенаї. Під деревами в ряд лежали вігвамні жердини, а довкола були розкидані попелища – сотня чи навіть більше: вони позначали місця, де стояли вігвами. Тут плем'я було змушене залишити ці тички, тому що коні не змогли б тягнути їх далі через гори вузькою, нерівною і звивистою стежкою. Це говорило про бажання зберегти жердини. Значить, плем'я мало намір повернутися сюди восени вздовж річки Беллі для виходу на рівнину.
Оглянувши покинуте місце стоянки ретельніше, ми знайшли зношені мокасини з міцної шкіри лося – таке взуття кутенаї люблять найбільше. За станом вугілля та попелу вогнищ ми дійшли висновку, що вони залишили це місце близько двох тижнів тому. Ми були просто щасливі і вирішили, що нашим пошукам незабаром має прийти кінець. Розбивши табір у лісових чагарниках і подбавши про коней, ми вирушили поблукати берегом озера, а потім присіли відпочити. Я відчував, що готовий просидіти тут хоч кілька днів, милуючись чудовим виглядом – настільки відрізнялося це місце від усього того, що можна побачити на Великих Рівнинах, де проходило наше щоденне життя. Я заявив, що мені хотілося б мати човен: тоді ми змогли б обстежити все озеро, кожну його затоку та мис, але Пітамакан, здригнувшись, вигукнув:
– Не бажаю мати справи з жодними човнами! Не хочу, щоб мене схопили підводні люди [62]. Безперечно, в цьому глибокому гірському озері їх безліч.
– Ми бували на ще глибших місцях і досі не бачили жодного з них, – зауважив я.
– І я теж, а я перетинав великі води далеко на сході. Там навіть з одного берега не можна було бачити іншого, – сказав Безстрашний.
– Ну звичайно! Ніхто ніколи не бачить їх доти, доки не буде ними схоплений, затягнутий вниз і утоплений у глибокому місці. Скількох наших людей на очах у всіх спіткала подібна доля! Сильні плавці, міцні чоловіки, раптом починають кликати на допомогу: крикне один раз, другий, може, третій, і йде вниз, і більше його вже не бачиш! – напрочуд серйозно заявив мій "майже-брат".
– Я гадаю, що з цими плавцями стається те, що білі люди називають судомами, коли раптово зводить м'язи рук чи ніг, або й те й інше разом, тож людина не може ними ворушити і від цього тоне, – припустив я.
– Ні! Все відбувається саме так, як я сказав: їх хапають підводні люди, – наполягав Пітамакан. – У дуже давні часи один пікуні блукав берегом річки. Випадково він поглянув униз у глибоке місце. На дні він побачив великий добротний вігвам, а біля нього людей. Цей пікуні був дуже хоробрий: він пірнув у воду, сміливо ввійшов у вігвам і привітав його господаря, який у своєму прекрасному одязі чудово виглядав. Цей чоловік виявився вождем народу підводних людей. Дуже дивно, але він добре говорив нашою мовою. Він розповів своєму гостю, що його родичі – дуже могутній народ, і буде добре, якщо земні люди, переправляючись через річки та озера, молитимуться їм і приноситимуть жертви. Потім він наказав своїм жінкам нагодувати прибулого. І як ви вважаєте, що вони йому дали?.. П'явок, яких вони смажили на вугіллі, і щойно зібрані перші ягоди! [63] Звісно, він не став їсти п'явок (один погляд на них викликав у нього нудоту), але поїв ягід, і таким чином звичаю гостинності було дотримано. Вождеві він сподобався і той дав йому добрі подарунки і навчив його кільком священним пісням свого народу.