Сімамура чомусь зацікавився сямісеном у павловнієвому футлярі, що стояв на чорній лискучій підлозі біля парадних дверей, чітко виділяючись на тлі тихої осінньої ночі. Він підійшов, щоб прочитати ім'я власниці інструмента, як з того боку, звідки долинав дзенькіт посуду, з'явилася Комако.
— Що це ви розглядаєте?
— Він залишився тут ночувати?
— Хто?.. A-а... Ви про сямісен? Думаєте, такий тягар легко носити щодня з собою? Іноді інструменти по кілька днів залишаються тут, а гейші ночують дома.
Комако засміялась, але, відразу ж задихнувшись, заплющила очі. Похитнувшись, вона наступила на поділ кімоно й притулилася до Сімамури.
— Проведіть мене додому.
— Навіщо тобі додому?
— Ні-ні, я мушу йти. З бенкету, що влаштували місцеві клієнти, всі подалися в інший готель ще на одну вечірку, одна я відстала. В мене тут було ще одне запрошення, тож ніхто не заперечував... Та якщо подруги по дорозі до купальні не застануть мене вдома, то це вже занадто.
Хоча Комако добряче впилася, проте крутим схилом спускалася досить упевнено.
— Навіщо ви довели дівчину до сліз?
— Ти знаєш, вона й справді трохи дивна.
— Хіба вам цікаво дивитися на людей з такого боку?
— Ти ж сама їй сказала, що вона зійде з розуму! Коли вона згадала твої слова, їй стало жаль себе, й, мабуть, тому заплакала.
— Хай буде так.
— А знаєш, хвилин через десять вона вже співала в купальні. Голос такий приємний...
— Це в неї така звичка — співати в купальні.
— І дуже просила, щоб я тобі допоміг.
— От дурненька! Та ви могли б мені цього й не казати.
— Не казати?.. А чого ти стаєш дибки, як тільки заходить розмова про неї? Ніяк не второпаю.
— То, може, вам її захотілося?
— Та що ти кажеш?!
— Я не жартую. Як гляну на неї, то не можу позбутися відчуття, що вона стане прикрим тягарем для мене. Не знаю чому, але так мені здається. Якщо вона вам не байдужа, то придивіться до неї уважніше й тоді зрозумієте, що я маю на увазі.— Повиснувши на його плечі, Комако раптом захитала головою: — Ні-ні! Якщо вона потрапить до рук такому, як ви, то, може, й не збожеволіє. А ви б не зняли з мене цей тягар?
— Не кажи дурниць!
— Думаєте, я п'яна і тому базікаю казна-що? Якби я була певна, що ви її любитимете, я згодна поховати себе живцем у цих горах. Яка б я була рада!..
— Слухай!..
— Перестаньте!..
Комако пустилася бігти. З розгону налетіла на віконниці будинку, в якому жила.
— Зачинили, думали, що вже сьогодні не повернешся.
— Зараз відчиню.
Комако налягла й відчинила пересохлі рипучі двері.
— Заходьте,—прошепотіла вона.
— В такий час?
— Всі вже сплять.
Ясна річ, Сімамура впирався.
— Тоді я вас проведу.
— Гаразд...
— Е ні. Ви ще не бачили моєї теперішньої кімнати.
Вони зайшли через задвірок всередину, й Сімамура побачив безладно розкидані тіла сонних мешканців цього дому. Тьмяно-жовто світила лампочка, а на матрацах з такої ж твердої бавовняної тканини, що й гірські ха— кама, старих і вилинялих, спали — хто як — господар, господиня й зо п'ятеро дітей. Найстаршій доньці було років сімнадцять. То була картина повна безнадії й водночас непереборної жаги до життя.
Тепле дихання сонних людей ніби штовхнуло Сімаму— ру назад, і він несамохіть позадкував до дверей, та Комако вже зачинила за собою двері й сміливо затупала по підлозі. Сімамура навшпиньки поспішив за нею. Серце в нього тьохкало від сумнівної нічної пригоди.
— Почекайте тут. Я запалю нагорі світло.
— Навіщо?
Сімамура навпомацки побрався сходами вгору. Оглянувся. Внизу, за мирними обличчями сонних людей, видніло приміщення крамниці.
На другому поверсі було чотири кімнатки з потертими, як у селянських домах, татамі.
— Для мене однієї тут занадто просторо,— сказала Комако.
Старі меблі й домашнє начиння в кутку, розсунуті фу— сума між кімнатками, вузенька постіль під закіптявілою стіною і вечірнє кімоно на гачку все це разом здалося Сімамурі лігвом лисиці-чародійки L
Комако запропонувала Сімамурі один-єдиний дзабу— тон, а сама сіла на постіль.
— Ой, яка я червона! — здивувалася вона, глянувши в дзеркало.— Невже я така п'яна?
А потім понишпорила на комоді.
— Ось мої щоденники, — мовила до Сімамури.
— Ого, скільки їх!
Поряд зі щоденниками на комоді стояла маленька скринька з цигарками.
— Гості частують, а я кладу їх у рукав або запихаю за пояс, тому вони трохи зім'яті. Зім'яті, але не брудні. Яких тільки гатунків тут нема! — Спершись рукою на татамі, Комако розгорнула свої трофеї.— А от сірників нема. Та вони й зайві, бо я перестала курити.
— Чудово! А як з шиттям?
1 В японському фольклорі лисиця може перетворюватися у людей.
— Часу обмаль. Гостей багато. Всі спішать милуватися золотом осіннього листя.
Комако обернулась і прибрала з-перед комода шитво.
Комод з чудовим візерунком деревини — мабуть, пам'ятка з часу перебування в Токіо — й коштовна червона лакована скринька були такими ж, як у мансарді вчительчиного будинку, схожого на стару паперову коробку; серед цих злиднів вони видавалися зовсім недоречними.
Від лампочки до постелі тягся тонкий шнурок.
— Коли перед сном кінчаю читати, смикаю за нього й гашу світло.
Граючись цим шнурком і чомусь бентежачись, Комако сиділа статечно, як одружена жінка.
— Ти як лисиця-чародійка, що збирається заміж.
— Справді.
— І в цій кімнаті тобі доведеться жити чотири роки?
— Півроку вже минуло. Промайне і решта.
Розмова поволі згасала. Знизу доносилося дихання сонних людей, Сімамура заквапився додому.
Перш ніж зачинити за ним двері, Комако висунула голову, глянула на небо.
—— Хмари віщують сніг... Кінчилася вже золота осінь,— сказала вона.
А коли вийшла надвір, згадала вірш:
Багряне листя не опало, Та сніг іде, Бо ця хатина в горах.
— Ну, на добраніч!
— Стривайте! Я вас проведу. До готелю.
Та Комако зайшла і в номер.
— Лягайте, добре? — сказала вона й кудись зникла. За хвилину повернулася з двома склянками холодного саке й звеліла:
— Пийте! Пийте, кажу!
— Де ти роздобула?
— Я знаю, де роздобути.
Вона, певно, вже встигла випити, коли наливала саке з бочки в склянки. Хміль, видно, вдарив їй у голову. Втупивши важкий погляд у саке, що переливалося через край, вона сказала:
— У темряві воно не п'ється...
Сімамура одним духом вихилив склянку, що її подала Комако.
Від такої порції годі було сп'яніти, та Сімамура, видно, перемерз надворі і його занудило, розморило. Відчувши, що йому погано, він заплющив очі й приліг. Ко— мако заметушилась коло нього. Незабаром гаряче жіноче тіло заспокоїло його, як мати дитину. ‘
Комако була з ним несміливою, горнула його до себе так, як юна дівчина чужу дитину. Підвівши голову, вона здавалось, стежила, як засинає те маля.
Через деякий час Сімамура проказав:
—— Ти добра дівчина...
—— Чому? Чим це я добра?
— Ти добра дівчина...
— Ну навіщо таке казати! Які ви капосні! Схаменіться! —— вигукнула вона уривчасто, немов жбурляючи слова йому в обличчя, і відвернулась.
Потім захихотіла.
— Ніяка я не добра! Прикро мені, прошу вас, їдьте додому. Мені тепер і вдягти нічого. Хотілося приходити до вас щоразу в новій одежі. А де її взяти? Оце кімоно я позичила в подруги. Погана я, правда?
Сімамура не знайшов, що відповісти.
— Що ви знайшли в мені доброго? — Голос Комако зів'яв.—— Коли я вас уперше зустріла, то подумала — от неприємна людина... І справді — хто б посмів так зухвало зі мною говорити? Ви мене так принизили!
Сімамура похнюпився.
— А ви знаєте, чому я досі про це не згадувала? Бо коли жінка таке каже, то це вже кінець.
— Та нічого...
— Ви так гадаєте?
Комако довго мовчала, немов оглядалася на пережите, її невгамовне єство захлюпнуло його хвилею тепла.
— Ти добра жінка...
— Що значить — добра?
— Добра жінка...
— От дивна людина! — Комако відвернула голову вбік, вона хотіла потерти підборіддям плече, потім зіперлася на лікоть, підвела голову.— Що ви маєте на увазі? Що?
Сімамура здивовано глянув на неї.
— Скажіть, ви заради цього приїжджали до мене? Отже, ви з мене сміялися? Таки сміялися?!
Розпашіла Комако прикипіла до нього поглядом — ждала відповіді. Та нараз її обличчя зблідло, плечі затрусилися від нестримного гніву, а з очей закапали сльози.
— Як прикро! Як прикро!
Вона сповзла з постелі й сіла до Сімамури спиною.
Раптовий здогад, що Комако хибно його зрозуміла, кольнув його в серце. Та Сімамура мовчав, заплющивши очі.
— Як мені сумно! — прошепотіла Комако і, припавши головою до колін, зіщулилась у клубок.
Виплакавшись, вона взялася штрикати татамі декоративною шпилькою, але за хвилину несподівано вийшла з кімнати.
Сімамурі несила було її затримати. Його мучило сумління, адже правда була на її боці.
Та невдовзі Комако нишком повернулася й тонким голосом покликала з-за сьодзі:
— В купальню підете?
— Що ж, можна...
— Пробачте, я все передумала.
Вона не збиралась заходити в номер, а тому Сімамура, прихопивши рушника, вийшов у коридор. Комако похнюплено спішила попереду, наче спійманий злочинець. Та зігрівшись у теплому басейні, вона аж надміру розвеселилася. Про сон не могло бути й мови.
Наступного ранку Сімамуру розбудив спів "Утаї".
Якийсь час він лежав мовчки й дослухався. Комако, що сиділа перед дзеркалом, обернулася і, всміхаючись, сказала:
— Це в номері "Слива". Мене вчора після бенкету запрошували туди.
— Це хто, гурток любителів "Утаї"?
— Начебто.
— Сніг падав?
— Ага.—— Комако встала й розсунула сьодзі.—— Кінець багряної осені.
З сірого неба, обрамленого вікном, спадали донизу великі лапаті сніжинки, схожі на пелюстки півоній. Незвичайна тиша облягла землю. Заспаний Сімамура невидющими очима дивився на сніг.
Виконавці "Утаї" забили в барабан.
Пригадавши, як торік його зачарував уранішній сніг у дзеркалі, Сімамура перевів погляд на туалетний столик. У дзеркалі холодні пелюстки здавалися ще більшими, ніж були насправді. Спадаючи вниз, вони залишали плетиво білих ліній навколо Комако, що сиділа з розкритим коміром і витирала шию рушником.
її шкіра була такою чистою, наче Комако щойно викупалася. Сімамура не міг повірити, що це та сама жінка, яка недавно образилась на його непродумані слова, сказані несамохіть. Сімамурі чогось стало сумно.
Далекі гори, що кожного дня втрачали своє червоно— буре забарвлення, наче ожили, заясніли від першого снігу.
У гаю, обсипаному білим пухом, вирізнялася кожна криптомерія.