Якщо ж вони стояли вертикально, це означало, що всі залишаються на місці до подальших розпоряджень. З іншими юнаками ми втрьох від'їхали трохи вправо від довгої колони воїнів різних кланів. Невдовзі вони зупинились і затягнули пісню, іноді супроводжуючи її стукотом барабанів – це була пісня привітання загонів воїнів череванів, що наближалися. Потім останні зупинились і заспівали, поки чеєни пройшли вперед. І таким чином, рухаючись і зупиняючись зі співом, два загони зійшлись, і друзі вітали друзів, зіскакуючи з коней та обнімаючись. Потім воїни чеєнів розвернулися і супроводили прибулих в табір, щоб розважити їх, поки їхні жінки ставили табір в нижньому кінці пласкої частини долини. Пізніше, коли ми з Чорним Оленем повернулись в вігвам Голови Видри, то виявили, що він розмовляє там з чотирма щойно прибулими красивими і гарно одягненими чоловіками. Розмова велася то на їх мові, то на мові чеєнів. Це свідчило про те, що ці племена були дружні вже багато зим, раз з легкістю розмовляли на мовах одне одного. Я примітив, що гості частенько поглядають на нас з Чорним Оленем, і зрозумів, що вождь розповів їм про те, як ми до нього потрапили. Це мене розізлило; мені стало соромно. Раптом один з тих, хто сидів поруч з вождем, праворуч від нього, вказав на мене, і коли вождь відповів, запитав мене на моїй мові:
– Юначе, як звати твого батька?
Я так здивувався, що ледве не впав, серце затріпотіло в грудях. Той, хто мене запитував, його товариші, вождь та його дружини посміхались і дивились на мене. Якось упоравшись з хвилюванням, я відповів:
– Його ім'я – Багато Лебедів.
– Багато Лебедів! Той, хто завжди ходив в набіги наодинці. Я зустрічався з ним. Одного разу, в таборі пікуні, ми з ним викурили люльку.
Я так здивувався, що втратив дар мови. Чоловік продовжив розмовляти зі мною моєю мовою, одночасно повторюючи сказане жестами, щоб розмова була зрозумілою решті.
– Декілька зим тому разом з батьком, матір'ю та іншими родичами я відвідав плем'я наших північних братів – череванів півночі, – сказав він. – Два літа ми провели з ними, і весь цей час ставили табір поряд з пікуні, разом з ними полювали та кочували. Тож я бачив багато чого в вашій країні – від Великої річки на півночі, і від Внутрішніх озер до пагорбів Солодкої трави на сході. Так. Я побував з табором і в ваших горах Ведмежої Лапи, і в Вовчих Горах, і південніше течії Великої річки.
Ха! Коли він згадував про ці гори й річки, перечислюючи їх назви одна за одною, як же я хотів опинитися там разом з батьком та матір'ю, серед свого народу в моїй країні.
Потім Голова Видри і той, хто розмовляв моєю мовою, перекинулись декількома словами, і останній сказав мені:
– Твій друг, Голова Видри, хоче знати, так само як і я, як це вийшло, що, по його словам, твої батько й матір живуть разом з кроу, найбільшими ворогами вашого племені і ваших братів?
Нарешті я зібрався з духом. Яке задоволення я відчув розмовляючи своєю мовою з тим, хто її розумів. Я розповів, як мій батько вчинив щось, від чого йому стало дуже соромно, тож він вирішив, що повинен покинути своє плем'я й піти жити з кроу. Я розповів про сутичку з крі на річці Стріли, про те, як ми знайшли табір кроу на річці Товсторога, і про те, як ми вночі поставили поряд з ними свій вігвам, а вранці нас відвідав і запросив до себе великий вождь кроу, Запрошений Бізон, чий син сидить зараз поряд зі мною.
– Ха! Так цей юнак син Запорошеного Бізона, воїна з лютим серцем! Я не можу зрозуміти, як він міг вітати вас, тебе й твого батька, замість того, щоб вбити.
– Мій батько – жрець Сонця. Він володіє могутнім талісманом бізона, – пояснив я.
– Ха! Це все пояснює. Лише тому кроу потоваришували з ним. Коли я був з пікуні, то багато чув про могутній талісман бізона. Тоді ним володів воїн з племені кайна, якого звали Орлині Ребра.
– Так. Від нього батько й отримав його.
– Твій друг із племені Кроу, котрий сидить тут, як його ім'я?
– Чорний Олень.
Тоді воїн знаками попросив Чорного Оленя назати моє ім'я. Він назвав.
– Ох! Кажу вам двом: я радий, що вас зустрів. Я маю багато чого сказати моєму другові, Голові Видри. Завтра, коли сонце сяде, приходьте в мій вігвам, ви двоє й Голова Видри, щоб викурити люльку. Ось що я повинен вам сказати.
– Так. Ми зробимо, як ти просиш, – відповів я.
Цей воїн і його товариші довго розмовляли з Головою Видри, і, коли вони нарешті пішли, останній сказав нам:
– Той, хто розмовляв з тобою на мові чорноногих – великий вождь південних череванів. Дуже добре, що ви йому сподобались. Його звати Ранковий Орел.
Як чудово, що цей чоловік розмовляв на моїй мові, що він належав до племені, яке було майже тим, що й північні черевані, близькі друзі мого народу. Цей чоловік відразу мені сподобався, і я відчував, що заледве зможу дочекатися завтрашнього дня, щоб піти в його вігвам і знову його побачити.
День лише розпочався, коли Жінка-Спис та Добра Співачка встали, розпалили багаття й стали готувати для нас сніданок. Ми втрьох з Головою Видри сходили до річки і викупались. Потім, поснідавши, ми вдвох разом з Самотньою Антилопою пішли по коней і привели їх. А оскільки того дня ми збирались добути м'яса, ми пригнали в табір весь табун, щоб вождь і його дружини могли вибрати коней для себе. Вони зачекали поки ми прибудемо, і, коли ми пригнали табун, Голова Видри на мигах сказав:
– Ти, Неси Перо, і ти, Чорний Оленю. Цього чудового дня мої дружини і я хочемо подарувати вам коней. Погляньте на них уважно й запам'ятайте, щоб завжди їх впізнавати.
Ми важко повірили тому, що вірно його зрозуміли. Великими очима дивились ми то один на одного, то на нього і його дружин. Зрештою, з посмішкою, хоча очі її були вологими, Жінка-Спис знаками сказала:
– Ми з сестрою полюбили вас обох! Ви замінили нам наших синів. Ми любимо вас, і не хочемо, щоб ви були бідними, тож візьміть цих коней, на яких ви будете полювати й подорожувати, коли це буде необхідно.
– Так. Вона сказала правду. Підемо і помітимо ваших коней. – на мигах підтвердив вождь.
Ми всі стали оглядати табун, і вождь вибрав великого плямистого жеребця, якого подарував Чорному Оленю, а потім вибрав іншого для мене. Добра Співачка дала Чорному Оленю двох тварин, як вона сказала, її власних, і нарешті Жінка-Спис подарувала мені великого сірого жеребця, і іншого, білого красеня з чорними плямами. Я знаками сказав їй, що вона дуже щедра.
– Я гадав вирушити за м'ясом разом з вами, але прибули черевані, і я повинен відвідати їх, тож ідіть втрьох, і постарайтесь добути жирного м'яса. – сказав вождь.
Ми осідлали чудових мисливських скакунів, і сівши на них, приєдналися до групи мисливців, які обрали стадо бізонів, яке ще напередодні вечором підійшло до річки, трохи нижче від табору. Сонце піднялось вже високо, коли вернулись вислані наперед розвідники, і сповістили, що велике стадо пасеться на широкій ділянці долини, трохи нижче за течією на східному березі річки. Ватажки нашого загону перекинулись декількома словами, і, хоча ми з Чорним Оленем їх не зрозуміли, Самотня Антилопа на мигах сказав нам, щоб ми тримались поближче до нього, і що нас очікує багата здобич. Тож опинившись навпроти місця де паслося стадо, ми втрьох, разом з ще десятьма чи дванадцятьма мисливцями сховались в верболозах вздовж берега річки, а решта, розділившись на два загони, залишили нас і перебрались на інший берег річки, вище і нижче стада. Тварин ми не бачили, бо вони були приховані від нас тополевим гаєм. Самотня Антилопа сказав, що два загони оточать стадо, і нападуть на нього з трьох боків, а наш загін повинен напасти на нього і відкинути назад, коли вони, рятуючись, перепливуть річку. Після довгого очікування ми почули постріл, і зрозуміли, що полювання почалося. Згодом пролунали ще декілька пострілів, а тоді ми почули стукіт копит. Наші коні теж його почули, й почали гарцювати й бити копитами – так їм кортіло взяти участь в погоні. Над деревами, навпроти нас піднялася хмара пилу, гуркіт ратиць, такий гучний спочатку, ставав все тихше і тихше, і ми злякались, що стадо може вирватись з оточення і втекти на рівнину. Ми вже намірились було переправитись через річку щоб взяти участь в погоні, коли хтось із нашого загону щось крикнув, і Самотня Антилопа знаками сказав нам:
– Вони розвернули стадо, воно наближається.
І дійсно, гуркіт ратиць посилювався, і дуже швидко, ламаючи кущі і сухі дерева, невелика частина стада, голів в сорок — п'ятдесят, вирвалась з гаю й кинулась в мілку річку. Як потім ми дізнались, мисливці так натисли на стадо, що воно розділилось на три частини — одна втекла на рівнину, друга побігла вниз долиною, а решту погнали на нас. При всьому цьому, здобич була чудовою. Коли група корів вирвалась з лісу й кинулась в річку, ми кинулись їм назустріч, але, ще не помітивши нас, вони продовжували бігти, здіймаючи бризки, і ми розвернулись і поскакали поряд з ними, сподіваючись на багату здобич. Рушницею я не користувався; при такій погоні лук був кращий. Моя стріла глибоко ввійшла в легені однієї з корів, я побачив як з її рота й носа потекла кров, і зрозумів, що ця рана смертельна. Потім я погнався за жирною дворічкою, та ледве до неї наблизився, як вона круто звернула вправо, пробігши перед самим носом мого коня, і помчала вниз долиною. Я ледве не вилетів з сідла – так різко повернув за нею мій кінь. Це була найшвидша корова із тих, за якими я коли небудь гнався, але я відчував, що будь що маю добути її. Поволі я її наздоганяв, і нарешті, в самому кінці рівної ділянки долини випустив стрілу їй в бік. Стріла ввійшла глибоко в ту саму мить, коли вона знову повернула направо. Я поцілив їй в серце, вона впала, і, декілька разів смикнувшись, сконала. Я оглянувся — полювання скінчилося, вцілілі бізони підіймались по схилу долини, мисливці завертали коней, щоб обробити здобич. Я вирішив, що повинен спершу оббілувати велику корову, а потім повернутися до тієї, що поменше. Коли я під'їхав до мисливців, Чорний Олень і Самотня Антилопа, які стояли поряд зі своєю здобиччю, жестами попросили мене приєднатися до них, і я дізнався, що кожен з них вбив по дві корови, а решта мисливців вбили кожен більше, ніж одну.
– Наші шість туш – це багато м'яса, але жінки скоро прибудуть з в'ючними конями, тож поспішімо оббілувати й розрубати туші, – на мигах сказав Самотня Антилопа.
Ми не відразу помітили, що жінки їдуть слідом за нами.
– Давай спочатку займемося тією коровою, що ти вбив внизу, – сказав Чорний Олень.
– Так, ви двоє займіться нею, а я поки почну з цієї і зачекаю поки жінки мені допоможуть, – сказав Самотня Антилопа.
Ми поскакали до нижнього краю, спішились, і сіли поряд з моєю здобиччю, де нарешті змогли поговорити без свідків.
– Ці чеєни – собаки! Давай цієї ночі захопимо побільше їхніх коней і повернемось в наш табір.