Вона вже давно заявляла, що він людина старосвітська, пропаща, що він ще кумедніший у своїх так званих зухвальствах, ніж банальні крутиуси, а тепер гудила його та всі його вигадки, взиваючи його "довоєнним" і відвертаючи від барона всякого, чиєму розумові не чужа була уява. Війна вбила між ним і теперішністю клин, і той клин, на думку "кланчика", відтісняв його в мертву минувшину.
А втім, це призначалося радше для політичного світу, гірше поінформованого; вона охрестила його "хибчею", "відметом" як щодо вищого світу, так і щодо розумових здібностей. "Він ні з ким не бачиться і ніхто його не приймає", — казала вона панові Бонтану, якого завжди легко переконувала. Проте її слова містили й зерно істини. Становище барона де Шарлюса похитнулося. Спілкуючись дедалі менше з людьми, посварившись через свій норовистий характер із вершками товариства, він гордував згодою з ними і, свідомий своєї світської ваги, жив самотою, але його самота, на противагу померлій маркізі де Вільпарізіс, була спричинена не остракізмом аристократії, а значно гіршими в очах загалу двома мотивами. Лиха слава барона де Шарлюса, відома нині, навіювала не досить обізнаним людям думку, що саме з цієї причини ніхто його не відвідує, тоді як товариства цурався він сам. Отож те, що було викликане його жовчним темпераментом, уходило за об'яв зневаги з боку тих, кого дратував його темперамент. З другого боку, маркіза де Вільпарізіс мала надійну підпору — родину. А барон де Шарлюс тільки множив гризню між родиною та собою. Вона видавалася йому — надто з боку старого Передмістя, з боку Курвуазьє — нецікавою. Він і гадки не мав, хоча, на противагу Курвуазьє, кохався в мистецтві, що, приміром, у ньому самому такого собі Берґотта найбільше цікавило саме його споріднення з усім старим Передмістям і те, що він спромігся б описати йому майже провінційне життя своїх кузинок на терені від вулиці де ла Шез аж до площі Пале-Бурбон і до вулиці Ґа-рансьєр.
Потім, обравши інший погляд, менш абстрактний, зате життєвіший, пані Вердюрен виявляла сумнів, чи він француз. "Якої він усе-таки національности, часом не австріяк?" — наївно допитувалася вона. "Бійтесь бога", — відповідала графиня Моле, завше керована радше здоровим глуздом, ніж уразою. "Ба ні, він пруссак, — запевняла Принципалка. — Кажу вам, я добре знаю, він не раз повторював, що він спадковий член прусської Палати панів і має право на титул Durchlaucht[3]".
— "Одначе королева Неаполітанська казала мені..." — "Ви ж самі здорові знаєте, що ця королева мерзенна шпигунка, — гукнула пані Вердюрен, не забувши, як скинута владарка зневажила її. — Для мені це ніяка не таємниця, вона тільки з цього й живе. Якби ми мали уряд енергійніший, усі вони сиділи б уже в концентраку. Отакої! У кожнім разі, вам би ліпше не приймати в себе цієї добірної кумпанії, бо я знаю, що міністр внутрішніх справ уже пильнує їх і вам світить поліційний нагляд. Цей Шарлюс цілі два роки шпигував у мене, і ніхто не переконає мене в цьому на інше". І зміркувавши притьмом, що всі найдостотніші доказки щодо укладу її кланчика навряд щоб цікавили німецький уряд, пані Вердюрен, лагідно і проникливо, свідома того, що вартість її слів ще дужче зросте, якщо перейти на горловий голос, вирекла: "Скажу вам, що я вже першого дня застерегла чоловіка: "Щось мені не до вподоби, як цей добродій вліз до мене. Тут щось непевне". Ми мали маєток на височенному шпилі у глибині затоки. Німці напевно дали йому завдання підготувати там базу для підводних човнів. Дещо мене тоді дивувало, а тепер усе прояснилося. Атож, спершу він завжди огинався приїздити потягом разом з іншими. Я щонайласкавіше запропонувала йому кімнату в замку. Де пак, він волів мешкати у Донсьєрі, бо там військ — аж кишить. Шпигунство чути так, аж у носа шибає".
Щодо першого типу звинувачень на адресу барона де Шар-люса, а саме що той став немодним, то світські люди аж надто легко визнали рацію пані Вердюрен. Цим вони засвідчили свою невдячність, оскільки пан де Шарлюс у певному сенсі був їхнім поетом, він умів обертати світське життя в якусь поезію, куди так природно вливалися історія, краса, мальовничість, комізм і фривольна гожість. Проте світовці, сліпі до такої поезії, бо не бачили її у своєму житті й шукали деінде, ставили куди вище за барона де Шарлюса тих, хто і його нігтя не був вартий, але хто розпатякував про свою зневагу до вищого світу, проголошуючи натомість соціологічну теорію у парі з політекономією. Розпливаючись у захопленій усмішці, пан де Шарлюс повторював ненароком якісь типові слівця та описував препишні наперекір усьому туалети дукині де Мон-морансі, називаючи її запаморочливою жінкою, і світські дами вважали його за кретина, бо, на їхній суд, дукиня де Мон-морансі — дурна гуска, скоро сукні шиють на те, аби їх носити, але носити так, щоб ніхто не звертав на них уваги, і скоро вони, найрозумніші, бігали до Сорбонни чи до палати, якщо виступав Дешанель.
Коротко кажучи, світським людям увірився барон де Шарлюс, і то не тим, що вони розгадали його, — просто ніхто з них не спромігся піднестися до його розумового рівня. Вважалося, що він "довоєнний", старомодний, бо судити про чиїсь заслуги найбільш нездатні ті, хто поспішає топтати ці заслуги, цупко тримаючись моди; вони не те що не зглибили своїх здібних сучасників, а геть розминулися з ними і тепер мусили обмовляти їх усіх гамузом — ось гасло нової генерації, теж рокованої на таке саме нерозуміння.
Натомість другий закид, закид у германофільстві, хоч і відметений світськими людьми завдяки їхньому здоровому глузду, знайшов невтомного і запеклого речника в особі Мореля; Морель зумів зберегти своє місце у редакціях газет і навіть у салонах (барон де Шарлюс на превелику силу домігся його для нього, і не збирався зганяти його звідти й тепер) і переслідував барона з ненавистю тим відразливішою, що, хоч би які були його стосунки з бароном, Морель найбільше відчув на собі те, що тамтой приховував від багатьох людей, а саме — глибоке добросердя. Пан де Шарлюс виявив до скрипаля таку великодушність, таку делікатність, показав таку чесність у дотриманні свого слова, що після розриву з ним Чарлі згадував його не як збоченця (вважаючи баронові нахили за хворобу), а як людину високих засад, досі йому геть не знаних, як людину рідкісної вражливости, майже як святого. Він і сам не заперечував його високих прикмет і, навіть посварившись із ним, щиро казав батькам: "Ви можете довірити йому сина, присягаю, вплив буде щонайкращий". Отож, коли він намагався своїми статтями завдати йому болісних ударів, то ганьбив не його гріхи, а чесноту.
Незадовго перед війною в коротких дописах, прозорих для тих, кого звано втаємниченими, барона де Шарлюса почали обкидати багном. Одного з них під заголовком "Знегоди старої пані на "юс", або Баронеса на схилі віку" пані Вердюрен купила півсотні примірників, аби дарувати знайомим, а пан Вердюрен, заявляючи, що сам Вольтер не написав би краще, читав його вголос. Із початком війни тон статейок змінився. Викривалося не лише баронове збочення, а й нібито німецький його рід. "Фрау Бош", "Фрау фон Бош" стало звичайним прізвиськом пана де Шарлюса. Один дрібний опус у віршах мав заголовок, запозичений із танцювальних бетховенівських мелодій: "Аллеманда". Потім з'явилися дві новелки "Вуйко з Америки і тітка з Франкфурта" та "Зух на юті" — прочитані ще в гранках серед кланчика, вони врадували самого Брішо, і він гукнув: "Аби ж тільки не почали свербіти руки чесній і всемогутній пані Цензурі!"
Самі статті були розумніші за ці дурнуваті заголовки. їхній стиль нагадував берґоттівський, але, мабуть, це відчував тільки я й більш ніхто, і то ось чому. Берґоттові твори не справили жодного впливу на Мореля. Запліднення тут відбулося таким особливим і химерним робом, що тільки з цієї причини я на цьому затримуюся. Я вже згадував про своєрідну Берґоттову оповідну манеру, про те, як він добирає і вимовляє слова. Морель, довгий час здибаючи його у подружжя Сен-Лу, став його кривити, чудово наслідуючи Берґоттів голос і вживаючи тих самих, підхоплених ним слів. Тепер Морель переносив розмови а-ля Берготт на папір, але без тієї транспозиції, якій би їх піддало перо самого Берґотта. Оскільки людей спілкувалося з Берґоттом небагато, цього відмінного від його стилю тону ніхто не впізнавав. Усне запліднення — явище таке рідкісне, що мені захотілося про це розповісти. Зрештою, воно породжує виключно паперові квіти.
Морель, працівник прес-бюро, вирішив (а французька кров нуртувала в його жилах, як молоде комбрейське вино), що працювати під час війни у бюро — заслуга невелика, і записався до війська, хоча пані Вердюрен щомога умовляла його зостатися в Парижі. Напевно, її обурювало, що маркіз де Камбремер у його віці сидів у генеральному штабі, а тим часом вона ж таки про кожного чоловіка, який не ходив до неї, казала: "І як же йому пощастило викрутитись?" — а як їй відповідали, що "цей" від першого дня на передовій, заперечувала, не зупиняючись перед брехнею чи, може, зі звички до самообману: "Та ні, він і не рипався з Парижа, але якщо гуляти з міністром небезпечно, тоді він і справді герой, кажу це вам з усією відповідальністю, мені передавали ті, хто їх бачив"; інша річ, коли йдеться про вірних — вона не хотіла пускати їх на фронт, вважаючи війну за страшну "нуду", здатну породити дезертирів. Вона докладала всіх зусиль, аби зупинити їх, це справляло їй подвійну втіху: обідати з ними за одним столом, а як хтось із них ще не почав з'являтися або вже відбув, кобенити їх за пасивність. А що вірні таки погоджувались відсиджуватися в тилу на її загад, то вона впала у справжній розпач, коли Морель почав норовитися; і укоськувала його — довго і даремно: "Для вас бій іде в редакції, і цей бій куди важливіший, ніж фронтові сутички. Треба залишатися там, де ти найпотрібніший, бути воїном на своєму місці. Бувають солдати і симулянти. Але ви солдат, і не турбуйтеся, всі про це знають, ніхто не кине у вас каменем". Десь так само, за трохи інших обставин, коли чоловіки ще не перевелися, і вона не була приречена, як нині, здебільшого на товариство жінок, — якщо хтось із них утрачав матір, вона одвер-то заявляла, що хоча журба і не матінка, відвідувати її салон можна.