Словом, уявлення про оселю як про простий футляр нашого теперішнього життя, нашої затули не лише від холоду, а й від чужого ока, зовсім не надавалося до цього житла, до цього ансамблю кімнат, таких самих реальних, як громада пожильців, кімнат, які були, щоправда, німі, але з якими, хоч-не-хоч, треба було, повернувшись, зустрічатися, які треба було або обходити, або вітати. Годі було не дивитися з пошаною, попри побоювання потурбувати, на велику вітальню, ще в XVIII сторіччі звиклу простиратися між карнизами зі старого золота, під хмарами, зображеними на плафоні. А ще прихильнішу цікавість будили малі покоїки, які, недбалі до якоїсь симетрії, незліченні, безтямні, тікали врозтіч аж до саду, куди так легко було втрапити трьома вищербленими сходинками.
Коли мені хотілося вийти або повернутися, не послуговую-чися ліфтом і не беручися парадними сходами, то інші сходинки, чорного ходу, вже занедбані, наставляли мені свої приступки, так гарно допасовані одна до одної, аж здавалося, ніби в їхній градації витримано ідеальну пропорцію, яка часто дає нам особливу чуттєву усолоду, коли ми помічаємо її в барвах, запахах чи смаках. Але щоб зазнати втіхи від сходження вгору та спуску вниз, мені треба було приїхати аж сюди, як колись я спізнав на альпійських плаях, що зазвичай непомітний процес дихання незмінно викликає райське відчуття. Вільготу від зусиль, даровану нам єдино речами, до яких ми звикли з дитинства, я відчув, як уперше рушив цими сходами, панібратськими до мене ще до нашого знайомства, наче вони ладні були передати мені виплекані, втілені в них чи не давніми панами, яких вони приймали щодня, солодощі не набутої ще мною звички, і ці солодощі могли б лише притупитися, якби і я оббувся зі сходами. Я відчинив кімнату, подвійні двері прибилися за мною, драпування впустило тишу, і мене порвало якесь заласне почуття владання нею; помиляється той, хто гадає, ніби прикрашений різьбленим мосяжем мармуровий коминок здатен лише репрезентувати мистецтво Директорії, — він давав мені тепло, а низенький фотелик на ніжках допомагав грітися так само вигідно, як би я сидів на килимі. Стіни стискали в обіймах покій, відмежовуючи його від решти світу, а щоб упустити всередину, замкнути всередині те, чого інакше йому бракувало б, вони розступалися перед книгозбірнею і приощадили закапелок з ліжком, обабіч якого гінкі колонки легко підтримували альковний плафон. А сама кімната у глибу продовжувалася двома ванькирчиками такої самої ширини, і в останньому висів на стіні — щоб напахтити благоуханням задуму, якої там шукали, — розкішний рожанець із зерен і рису. Двері, якби я їх не причинив, заходячи до цього найглухішого сховку, не тільки потроювали б його розмір, не псуючи, проте, його гармонії, і не тільки давали б моєму окові змогу милуватися на простір, потому як я натішився тіснотою, а й додавали б почуття вольниці до моєї насолоди самотою, самотою і далі не порушуваною, проте вже не відрубною. Альков цей виходив на дитинець, чиє приємне сусідство я радо відкрив назавтра, побачивши його замкненим — ніби гарну полонянку — між високих мурів без жодної прогалини. Там росло тільки двоє пожовклих дерев, обарв-люючи чисте небо в ніжний фіолет.
Перш ніж лягти, мені закортіло вийти з кімнати, аби оглянути моє казкове царство. Довгий перехід помалу-малу відкривав мені все, чим можна було почастуватися в разі нічниць: фотель у кутку, спінет, на консолі блакитний фаянсовий горщик, повний цинерарій і в старосвітській рамі фантом бознаколишньої дами з синіми квітками в пудрованому волоссі та букетом гвоздик у руці. Коли я добрався до кінця, глуха стіна сказала мені простодушно: "А тепер повертай голоблі, ти ж бачиш: ти у себе вдома", пухнавий килим теж пробував розв'язати мені язика: як я не засну, то можу любісінько прийти сюди босоніж, а вікна без віконниць, повернуті в чисте поле, запевняли мене, що цілу ніч очей не склеплять і що мені вільно виходити з опочивальні о будь-якій порі без остраху когось обудити. За дверцятами в стіні тулилася маленька комірчина: утримувана переділкою і не годна втекти, вона розгублено чаїлася тут і злякано витріщалася на мене своїм овальним віконцем, синястим від місячного сяйва. Я ліг, але перина й коминкові колонки так поглинали мою увагу, як зроду не поглинало щось у Парижі, і я не міг віддатися звичному плинові марень. А що цей особливий стан уваги, захоплюючи сон і впливаючи на нього, змінює його, розкладає його по тих чи тих поличках наших спогадів, то образи моїх сонних марень тієї першої ночі зринали з пам'яти, зовсім відмінної від тої, якою звичайно живився мій сон. Якби навіть уві сні я спробував здатися на ласку своєї звичайної пам'яти, ліжко, до якого я не звик, а також остережлива чуйність, яка незмінно супроводжувала кожний мій рух, коли я перевертався в ліжку, здолали б завернути назад чи підтримати новий плин моїх марень. Зі сном діється так само, як із перцепцією світу надвірнього. Досить якоїсь зміни в наших призвичаєннях, як, глядь, — сон уже суцільна поезія; коли ми ще не встигли роздягтися, а сон уже здолав нас, то зміниться його тривалість, а сам він стане куди приємніший. Ми прокидаємось, ми бачимо, що на дзиґарі — четверта, допіро четверта ранку, а нам ввижається, ніби збіг цілий день, бо є кількахвилинний і несподіваний для нас сон, наче правосилою якогось Божого закону посланий нам із небес, великий і зуповний, як золоте берло цісаря. Вранці я потерпав уві сні, що дідусь давно вже готовий і що чекають на мене — час вирушати на Мезеглізь-ку сторону, аж це мене збудили полкові фанфари: кавалеристи щодня проїздили у мене під вікнами. Але десь двічі-тричі — і я нагадую про це тут, бо годі списати людське життя, якщо воно не скупається уві сні, в який життя пірнає і який щоночі оточує його так, як море оточує півострів, — перегорода сну була в мене досить опірна, аби витримати музичний удар, і я не почув нічогісінько. В інші дні сон відступав на хвилю, але моєї свідомости, ще затуманеної сном, — так для знечулених наркозом органів припікання спершу безболісне і тільки наприкінці вони відчувають його як легкий опік, — ледве торкалися гострі кінчики пищалок і пестили її наче невиразний і свіжий вранішній щебет; а по тій короткій перерві, коли тиша ставала музикою, тиша ця поверталася разом з моїм сном ще перше, ніж проходили драгуни, крадучи в мене останні пучечки з пишної китиці переливчастих звуків. І терен моєї свідомости, який черкнули галузки цього зела, був такий вузесенький, такий скутий сном, що коли Сен-Лу питав мене, чи чув я музику, я не міг ручатися, що фанфарні звуки мені не примарилися так само, як ті, що вчувалися мені вдень у найменшому вуличному галасі. Може, я чув їх єдино уві сні, потерпаючи, що вони мене збудять, або, навпаки, що не збудять, і тоді я не побачу церемонійного маршу. Взагалі, зі мною часто траплялося таке: я спав, а мені ввижалося, ніби мене збудив гамір, тож я ще годину марив, ніби-мене збудили, хоч насправді дрімав і снував на екрані свого сну з примарних тіней розмаїті видовиська, які гамір завадив мені дивитися, але химера яких і далі жила в мені.
Іноді ми здійснюємо в сонних мріях те, що мали б зробити вдень, здійснюємо по збоченню в сон, ідучи не тією путею, якою йшли б наяву. Снується та сама історія, тільки з іншим кінцем. Попри всесвіт, де ми живемо уві сні, такий незвичайний, що люди, які засинають на превелику силу, передусім намагаються вийти з нашого світу. Марно пролежавши із заплющеними очима кілька годин, розпачливо борючися з тими самими думками, що обсідають нас, коли очі наші розплющені, вони набираються отухи, як помічають, що остання хвилина була багата на розумування, суперечне з правилами логіки і з очевидністю теперішнього моменту; це коротке "потьмарення" означає, що брама відхилена і що вони, може, зараз утечуть від дійсности, прита-ковляться десь більш-менш далеко від неї, і це дасть їм більш-менш "добрий" сон. Але це вже неабиякий поступ — коли ми повертаємося плечима до дійсности і коли досягаємо перших челюстей, де відьми "самонавіювання" варять пекельне вариво вигаданих хвороб чи загострених нервових недуг і чатують на годину, коли напади, наснажені під час непритомного сну, зірвуться з такою силою, що сон урветься.
Неподалік звідти є сад-заказник, де, мов які дивовижні квіти, ростуть такі різні між собою сни: сон від дурману, від індійських конопель, сни від різних витяжок ефіру, сон від беладони, опію, валер'яни, квіти, не розповиті аж до дня, коли незнайомий обранець торкнеться до них, і вони розпукаються, і кілька годин поспіль розточуватимуть аромат неймовірних марень у його захопленій і подивованій душі. У глибині саду є монастирська школа, вікна відчинені, чути, як у школі повторюють на сон грядущий уроки, які учні знатимуть, щойно прокинувшись, а провісник пробудження, наш цокітливий внутрішній будик, так точно накручений нашою чуйністю, що коли наша клюшниця приходить нам сказати: "Вже сьома", то бачить нас уже на ногах. На темних стінах того покою, що дивиться у сни, покою, де безперервно докопується забуття любовних гризот, процес якого, швидко знову поновлюваний, часом уривають і нищать лихі привиддя минулого, висять навіть по нашому пробудженні спогади про сни, але такі отінені, що ми часто вперше помічаємо їх серед білого дня, коли їх випадком осяє промінь близької їм думки; деякі, — безхмарно ясні, коли ми ще спали, — вже так змінилися, що, не впізнавши їх, ми хапаємося сховати їх у сиру землю, як передчасно розкладених мерців або як речі, такі знищені та струхлілі, що й найуміліший реставратор не потрапив би їх воскресити і зробити з них бодай щось.
За сіткою міститься копальня, де глибокі сни добувають речовини, які цементують голову так міцно, що збудити людину зі сну може тільки її власна воля, та й то як ця воля гатитиме, навіть погідного ранку, сокирою з усього маху, не кажи що той молодий Зиґфрід. Ще далі гніздяться лихі привиддя, про які лікарі вигадують нісенітниці, ніби вони мучать нас гірше від нічниць, тим часом як вони, навпаки, дають нашій думці визволитися з полону уваги; це кошмари зі своїми фантастичними альбомами, де наші померлі батьки гинуть у дорожніх пригодах, хоча надія на те, що вони невдовзі вичухаються, ще не похована.