Незадовго до одержання листа мене навідав Блок, у ту хвилину, як у моєму покої був професор Коттар, — мої батьки почали його знову запрошувати, одколи я дотримувався приписаного мені режиму. По завершенні консультації батьки залишили Коттара обідати, а Блока впустили до хати. Встрявши в загальну розмову, Блок розповів, що до мене дуже прихильна пані Сванн, він чув це вчора на проханому обіді від одної особи, яка на короткій нозі з пані Сванн. На це я ладнався відповісти, що він, мабуть, помиляється, і на доказ своїх слів — із совісливости, що штовхнула мене признатися до цього маркізові де Норпуа, та з обави, як би пані Сванн не завдала мені брехні, — нагадати, що я з пані Сванн незнайомий і що ми з нею ніколи не розмовляли. Але я не зважився розкрити очі Блокові, я зрозумів, що то він зумисне, що він вигадав те, чого пані Сванн сказати не могла, аби похвалитися, що він обідав у її подруги; хай це і брехня, але ця брехня йому лестила. Так от, якщо маркіз де Норпуа, довідавшись, що я незнайомий з пані Сванн, але мрію з нею запізнатися, вважав за краще не згадувати при ній про мене, то Коттар (її домовий лікар), запалений Блоковими словами про те, що вона добре знає мене й шанує, надумав при зустрічі сказати їй, що я славний хлопчина і що він зі мною приятелює: хай це мені нічого не дасть, зате для нього велика честь. Саме з цих двох міркувань він і вирішив принагідно побалакати про мене з Одеттою.
Отак я потрапив до цього дому, звідки аж на сходи долітав запах парфумів, якими напахувалася пані Сванн, на сходи, де ще дужче пахтіло тим особливим і болісним шармом, яким віяло від Жільбертиного життя. Невблаганний консьєрж обернувся доброзичливою Евменідою[67], і коли я питав, чи можна зайти, привітно піднімав кашкета, зглянувшись на моє прохання. Ще недавно між мною і не призначеними для мене скарбами скалилися блискучі, далекі й байдужі вікна, достоту як очі самих Сваннів, зате нині, погідного дня, коли я проводив усе пообіддя в покої з Жільбертою, я сам відчиняв вікна, щоб упустити свіжого повітря, і навіть визирав у них вкупі з Жільбертою, коли мати вітала гостей, і бачив, як вони вилазять з карет і, зводячи голову, махають мені — очевидно, я здавався їм хазяйчиним небожем. У такі хвилини Жільбертині коси торкалися до моїх щік. Мене вражала ніжність їхніх волокон, природна і водночас неприродна, пишнота сплетеного з них орнаменту — якась унікальна художня робота, створена з трави Райського саду. Кілька волосин з її голівки могли б стати найсвятішою моєю реліквією. Але я не надіявся розстаратись на живе пасемце з тих кісок, тож був би щасливий бодай мати її світлину — я дорожився б нею куди більше, ніж фотографією квіточок, які понамальовував Леонардо да Вінчі! Ради світлини я запобігав перед Сванновими друзями, запобігав перед фотографами, але так нічого й не домігся, крім знайомства на все життя зі страшенними занудами.
Тепер, коли заборони бачитися для нас не існувало, я входив у похмурі сіни, де вічно витала, ще грізніша й пожаданіша, ніж колись у Версалі зустріч з королем, можливість здибатися з подружжям Сваннів і де зазвичай, напоровшись на величезного вішака, подібного до біблійного Семисвічника, я загарливо бив чолом лакеєві, який сидів у довгій сірій лівреї на дерев'яній скрині і якого я брав у темряві за пані Сванн, — Жільбертині батьки, як я з кимось із них стикався, не виявляли жодного невдоволення, навпаки, усміхнено ручкалися зі мною і казали:
— Як шя маєте? (Зрозуміло, що вдома я захоплено і невтомно наслідував їхню вимову, говорячи "шя" замість "ся".) Жільберта знає, що ви маєте прийти? Ну, тоді я вас покидаю.
Ба більше: підвечірки, на які Жільберта запрошувала подружок і які так довго уявлялись мені найнездоланнішою з усіх перепон між нами, нині були приводом для наших зустрічей; про ці сходини Жільберта повідомляла мене цидулками (адже я почав учащати до них недавно) на завжди іншому поштовому папері. На одному аркушикові красувався опуклий блакитний песик із гумористичним написом по-англійському, наприкінці якого стояв окличник; інший був із печаткою у вигляді котвиці, ще один з вензелем Ж. С, розтягнутим здоровецьким, на весь аркуш, прямокутником, а ще були аркушики з іменем "Жільберта", то надрукованим навкіс у ріжку золотими літерами — вони відтворювали підпис моєї приятельки і завершувалися розчерком під тисненим зображенням напнутого чорного парасоля, — то схованим у монограму на кшталт хінського капелюха, куди входили всі літери її імені, ось тільки розрізнити бодай котрусь із цих літер, суціль великих, було годі. Нарешті, оскільки запас поштового паперу, яким розпоряджалася Жільберта, попри все своє багатство, не був безкраїй, через кілька тижнів я знову побачив, як і на першому листі, гасло "Рег viam rektam" над лицарем у шоломі, в медальйоні з потемнілого срібла. Тоді я думав, що папір міняється, бо це вимога якогось світського обряду, а тепер мені гадається, що десь-найпевніш Жільберта, згадуючи, на якому папері вона вже писала, намагалася, щоб її кореспонденти одержували листи на однаковому папері через якнайдовші часові проміжки (звісно ті, на кого варто було витрачатися). Оскільки внаслідок різниці в розкладі уроків деякі подруги, запрошені від Жільберти на підвечірки, мусили покидати їх, коли інші допіру приходили, то я вже на сходах чув сінешній гомін, і цей гомін задовго перед тим, як я добирався до останнього приступця, уривав мої зв'язки (так хвилювала мене думка про участь у величній церемонії) з повсякденним життям, уривав так різко, що потім я вже забував скинути шарф, коли мені ставало жарко, чи поглянути на годинник, аби вчасно вернутися додому. Навіть сходи, суціль дерев'яні (як у тогочасних чиншових будинках, збудованих у стилі Генріха II, яким довго захоплювалась Одетта, але який незабаром переросла), з табличкою, що її не було на наших сходах: "Спускатися ліфтом заборонено", здавалися мені чудовими, і, описуючи їх моїм батькам, я відзначив, що це старосвітські сходи і що Сванн привіз їх звідкись іздалеку. Любов до істини була в мене така глибока, що я не вагаючись дав би їм це пояснення, навіть якби був певен, що воно фальшиве, бо тільки таке пояснення могло навіяти моїм батькам пошану, яку я відчував до Сваннових сходів. Так при невігласі, нездольному оцінити геніальність лікаря, краще не казати, що той не вміє вилікувати нежить. Але я не вирізнявся спостережливістю, здебільшого не знав, як називаються і якого Гатунку речі, що були в мене перед очима, — для мене безперечне було одне: коли вони у розпорядженні Сваннів, то це щось надзвичайне, — тож-бо я не знав, що, розповідаючи батькам про їхню мистецьку вартість і про те, що сходи привезено, я брешу. До мене це не доходило, але, напевно, жевріло десь на споді душі, бо я відчув, що паленію, коли мене перепинив батько: "Ці будинки я знаю, — мовив він, — я був у одному з них, усі вони на один копил; вся штука в тім, що Сванн займає кілька поверхів; будував ці кам'яниці Берльє". Батько додав, що збирався навіть найняти помешкання в такому домі, але передумав: планування незручне і під'їзд темнуватий. Так сказав батько, а я інстинктивно відчув, що мій здоровий глузд має задля престижу Сваннів і задля мого щастя піти на жертви; вольовим зусиллям, попри те, що я почув від батька, я раз і на все відкинув від себе, як богомолець відкидає від себе Ренанове "Ісусове життя"[68], плюгаву думку, що в такому помешканні, як у Сваннів, могли б жити й ми.
Отож у дні підвечірків я брався сходами, марш по маршу, вже бездумний, безпам'ятний, не що інше, як іграшка найниціших рефлексів, і досягав зони, де вже віяло пахощами пані Сванн. Мені здавалося, ніби я вже бачу препишний шоколадний торт, оточений кружечками тарілочок із птіфурами і сіренькими дамастовими серветочками, цією даниною етикету Сваннового дому і його неодмінною належністю. Але ця незмінна, обміркована цілість, ніби впорядкований кантівський Усесвіт[69], передбачала цілковиту свободу волевияву. Побачивши, що гості зійшлися у вітальні, Жільберта позирала на годинника й мовила:
— Послухайте, панове! Снідала я давно, обідатимемо ми о восьмій. Я вже зголодніла. А ви?
І вона вела нас до їдальні, темної, як нутро азійської святині пензля Рембрандта, де архітектурна брила торта, зручна й затишна, попри всю свою велич панувала немовби тимчасово: а що як Жільберті раптом заманеться зробити з неї шоколадні зубці й обвалити руді стрімчасті замкові мури, випечені на зразок бастіонів палацу Дарія?[70] Та й те сказати: починаючи нищення цього нінейського печива, Жільберта зважала не тільки на вимоги власного апетиту; вона питала ще й про мій, дістаючи для мене з-під румовища поваленої будівлі цілу стіну, у східному Густі, облиту поливою і поперетикувану густо-червоними плодами. Вона навіть питала, о котрій годині обідають мої батько-матір, ніби я це ще пам'ятав, ніби я панував над своїми почуттями і міг ще знати, втратив я апетит чи голодний, ніби в моїй спустошеній пам'яті і в змертвілому шлунку ще зберігалися образи моєї рідні та уявлення про обід. На жаль, це змертвіння було хвилеве. Я несамохіть брав шматок за шматком, а їх же треба було перетравлювати. Але це потім. Наразі Жільберта підливала мені "мій чай". Я пив його і пив, хоча досить було однієї філіжанки, щоб гарантувати мені безсонну ніч. Отож мати завжди нарікала: "Мені вже це увірилося, дитина завжди приходить від Сваннів хворою". Але хіба я усвідомлював, як був у Сваннів, що п'ю чай? А якби й усвідомлював, то все одно пив би, бо якби я навіть одзискав на мить здатність сприймати теперішність, це б не воскресило в мені спогаду про те, що вже було, ані здатности передбачати те, що жде мене попереду. Моя уява була нездольна сягнути тієї далекої миті, коли мені доведеться лягти до ліжка і запрагнути сну.
Не всі Жільбертині приятельки перебували в такому стані сп'яніння, коли тобі несила на щось зважитися. Деякі від чаю відмовлялися! Тоді Жільберта вдавалася до дуже модного в ту пору вислову: "На чай мій попиту ніякого!" І щоб зруйнувати враження якоїсь церемонії, переставляла стільці зі словами: "У нас весілля чи що.