— Я не знаю твоїх картин і не хочу їх бачити, бо я вигнав із свого життя зачарування й спокуси, що проникають у нашу душу нашими очима. Але у художників цього міста є своя галерея біля цвинтаря за церквою Діви Марії; запитайте їх дозволу виставити там свої картини на продаж. Якщо вони чогось варті, ти їх обов'язково продаси, бо немає в цьому місті нічого цінного, що не знайшло б покупця.
Мельхіор повернувся до заїжджого двору і замислився над тим, що сказав священик, а особливо про життєву силу, яку священик виявив у ньому. У нього склалося враження, що раптом, майже тілесно, його краще й сильніше "я" постало перед ним, щоб показати йому шлях — порадник, що зрозумів таємну сліпу силу, яка спонукала його, Мельхіора Хінтама, нестримно іти вперед, малювати всупереч світу, людям і традиції власним новим чином.
Перед тим, як лягти спати, він розгорнув полотняний мішечок, який дав йому вранці магістр Бонавентура; він був здивований, побачивши, що це була велика книга в палітурці з свинячої шкіри. Він відкрив її й побачив гравюру квітучої рослини, її веселі м'які кольори майже вражали, і, гортаючи далі, виявив, що вся книга була сповнена дивовижних гарних гравюр квітів, трав і дивних дерев, невідомих Мельхіору. Він подивився на текст і помітив, що він написаний латиною, йому було важко розшифровувати окремі слова тут і там. Коли денне світло почало тьмяніти в маленьких шибках, він підніс фоліант до вікна і перегортав сторінку за сторінкою книги, наче йому в руки потрапила чарівна книга Альберта Великого[13]. Коли нарешті стемніло і далі розглядати було неможливо, Мельхіор відчув, що його по-королівськи винагородили за його страх і знищену картину, хоча він і здригнувся від холоднокровності магістра, який насмілився подарувати йому дорогу книгу — власність юнкера — ніби вона належало йому самому. Тієї ночі він спав, тримаючи книгу під подушкою, а наступного ранку знову дбайливо запакував її й віддав господареві, щоб він тримав її під замком на час його відсутності.
Антверпен був найбільшим і найжвавішим містом, яке Мельхіор коли-небудь бачив. У перші дні йому було важко розізнатися; він біг лабіринтом вулиць з планом Кіліаана в руці, його голова була нібито наповнена туманом подиву. Усе, що він пережив у дорозі, і те нове, що з ним тут сталося, обрушилося на нього з усім своїм блиском і пишнотою і здавалося надто яскравим, надто бурхливим сном. Тільки на день св. Бавона повинен був відбутися ярмарок у місті, але вже зараз було так багато руху і людей щодня, від старої біржі до всіх ремісничих вулиць, що Мельхіор був приголомшений. Він ходив між яскравими вивісками, у метушні роботи, у вирі голосів, що вихваляли, пропонували та торгувалися. У перші дні свого перебування він спрямовував свої кроки, найчастіше, до річки, де на набережній розкинулося дев'ять портів; він блукав від однієї пристані до іншої, і широко розплющеними очима сухопутної людини дивився на всі кораблі і такелажі, що плавали по морях: караки та каравели з півдня, окремі галеоти, багато когг з високими боками, багато важких довгих барж з Північного моря — він усе це побачив уперше й одразу ж увічнив у своєму етюднику їхні риб'ячі чи равликові округлі форми, справжні морські звірі. Вперше він почув англійську та португальську мови, вдихнув звабливий аромат східного коріння, познайомився з запахом солоду, оселедця та шкір, сморід яких змушував його тікати. Кіліаан накреслив хрест на одній із доріг, і коли Мельхіор підійшов подивитися, що там відбувається, він побачив окутану такелажем конструкцію заввишки з вежу; цілий цех робітників обслуговував величезний підйомний кран, який за короткий час витягував величезні тюки товарів і бочки з корпусів кораблів.
У центрі міста Мельхіор знайшов озеро, довкола якого можна було прогулюватися, а поруч із ним кам'яні будинки зі сходами, башточками та кованими прапорцями на дахах, будинки, які належали могутнім панам. Мельхіор дивився на ці оселі з пошаною, стежачи очима за чоловіками, жінками та дітьми, коли ті йшли на базар чи до церкви; навіть у будні це була святкова хода, стільки багатства було видно у дорослих і дітей. Розкішні будинки мали назви на дверях: "Лебідь", "Слон", "Русалка", "Капелюх з роз" або якісь інші, шибки були з випаленого кольорового скла; побачивши це, Мельхіор готовий був забути рідних Сюетмондах і Церклаесах, бо чуже багатство справляло більше враження. Місто було ненажерливим. На вулиці Рожнів, за церквою Діви Марії, до пізнього вечора диміли димарі, шипіли й шкварчали у вузькому вуличному яру, за грубими столами сидів з ранку до вечора ненажерливий люд, і тут Мельхіор, наситившись одним лише поглядом, побачив як жир стікає по бородах і пальцях, як ножі ріжуть теплі печінки, а сосиски нескінченними ланцюгами виповзають із гарячих горщиків. У цієї їжі було щось від набожного перебільшення, якась тиха одержимість, яка здивувала Мельхіора, хоч він і в Брабанті не звик до посту: як живе м'ясо може пожирати стільки мертвої плоті – аж дух перехоплювало; і як після цієї великої обжерливості в свою чергу приходило пиття — той, хто, наївшись від пуза, піднімався від рожна, хитаючись, той відразу ж бажав залити жир та сіль; ледве минав час їжі, наповнювалися шинки, спрага іноді була сильнішою за голод. У своєму рідному місті Мельхіор звик до шинків на кожній вулиці, але в Антверпені були цілі вулиці, де лише тут і там, між пивними, був один будинок, який не був шинком. Він звик, що священики не поглядають на глечик боязко, але в Антверпені були пивні, де сиділи лише чоловіки в духовних шатах, які веселилися і пили так само, як і миряни. Мельхіор уже помітив, що все місто кишить монахами й черницями, босими й взутими, коричневими, синіми й чорними, з каптурами й очіпками; напевно, цих духовних орденів було тут на десяток більше, ніж у його місті. Одних він пізнав за рясами, інших зовсім не знав, але про них і не питав, не знав, для чого вони і для кого. І до всіх цих монахів і черниць приєдналися священики і священики з парафіяльних церков, тому що тут було більше церков, ніж у брабантському місті Мельхіора. Антверпен у всіх відношеннях, навіть у побожності, не знав міри, і вона просто втомлювала.
Увечері, повечерявши з купцями, смертельно втомлений, Мельхіор ліз до своєї кімнатки на горищі; інколи він деякий час гортав книгу рослин, але здебільшого одразу засинав. Його дивували люди, у яких щовечора після дня, сповненого поспіху й метушні, ще вистачало сил віддатися втіхам; невеликими групами вони йшли вони до винного погрібку, а звідти на Гору Гульденів за монастирем домініканців, де жили жінки легких звичаїв; вони поверталися пізно вночі й тяжким бурмотінням і непотрібними стуками по сходах будили Мельхіора від першого сну. Вони говорили, що Мельхіор може спокійно піти з ними: повії Гори Гульденів чисті й майже респектабельні, там не потрапиш у таку огидну метушню, як на Горі Всіх Святих біля кінного ринку, де повно дешевих, заражених повій, бродяг та пройдисвітів; туди Мельхіор не повинен ходити, казали вони, пояснюючи собі небажання художника відвідувати повій страхом перед хворобою; тому вони давали йому поради від щирог серця.
Мельхіор нашорошував вуха, чуючи про розбещеність і хвороби; він завжди підозрював, що пишне вбрання, яке вкривало місто, мусить мати вошиву підкладку. Вже наступного вечора він опинився на горі Всіх Святих, яка була й не горою, а Богом забутою долиною нещастя, де воно смерділо, стогнало й кричало. Він блукав провулками, заповненими сонними п'яницями, відпихав від себе жебрацьку дітлашню, яка чіплявся йому за ноги, мов п'явки; у кожній хаті виднілася низька чорна нора, в яку заповзала чи виповзала якась калічна постать. Вуличні дівчата навчіпочки сиділи на порогах, і хтивість їхніх жестів, якими вони намагалися зупинити Мельхіора, була такою жалюгідною й механічною, що він не відчув ні здивування, ні відрази. Тут усе було саме таким, як він очікував, підтверджуючи вже відоме йому зло. Вечірні сутінки заливали, мов свіжа кров, немочі і гниль; з напівтемряви виринали чоловіки, вони скалили зуби й ставили дивні запитання — Мельхіор лише наполовину розбирав їхню мову — праву руку, готову до удару, вони ховали під одягом. Але Мельхіор не лякався таких погроз; худий, чужий світові, він дивився на них, аж поки йому здавалося, що чує холодне лезо власного погляду; а пройдисвіти — альфонси чи злодії — відверталися і зникали в темряві — Мельхіор не знав, чого вони хотіли, але зупинився й озирнувся. Призахідне сонце ще вкривало все багряницею, повзаючі, косоглазі, покриті струпами діти зробилися рожевими, мов янголятка, стомлені жіночі груди, здавалося, кругліли й оживали, жалюгідні хатини стояли в випарах пожару зі сну. Але ця пишнота тривала лише мить. Незабаром омана розпадалася на жахливу купу попелу, залишивши лише сморід і нещастя в темряві. Мельхіор усе ще стояв на тому самому місці; потім він почув спів, нявкання котів і жіноче виття, наче нещасну садовили на палю. Він зробив кілька кроків у напрямку крику, а потім раптом зупинився: з темряви долинув слабкий і небезпечний стукіт тріскачок. Мельхіор знав, що це означає, озирнувся, але все вже померкло в темряві. Він подумав, що зараз усі, мабуть, розбіжаться від процесії прокажених, що насувалася. Але рух у темряві тривав, тут прокажені нікого не лякали. Тріскачки наближалися. Холодний піт облив Мельхіора; він повернувся і кинувся назад, знайшов Кінний ринок, поблукав темними вулицями, нарешті підійшов до чоловіка, перед яким слуга ніс ліхтар, і запитав про постоялий двір "Під левом і левицею". Йому чемно показали дорогу. Хитаючись, він пішов до ліжка, навіть не вечеряючи, помолився за себе і за всіх грішних. Художник не міг заснути, його широко розплющені та перелякані очі дивилися в темряву ночі. Він був на неправильному шляху, він це чітко бачив. Серед зітхань і молитов він вирішив наступного дня якомога швидше повертатися до рідного міста.
Після тієї ночі Мельхіор прокинувся пізно і з важкою головою. Але прийшов власник постоялого двору і повідомив, що його хоче побачити якийсь художник.