Вони також розказали про прояви мудрості й добра продуму Божого в усьому світі та в їхньому випадку: якби вони під спонукою біди й довколишнього пустища шукали кращої місцини для життя, то не змогли б скористатися наданою мною можливістю порятунку.
А ще повідали мені, як місцеві дикуни хотіли узяти їх з собою на війну, бо насправді з вогнепальною зброєю – аби ж то вони не розгубили всю амуніцію – можна було б і друзям допомогти, і налякати тих самих друзів і ворогів; проте так склалося, що нема ні пороху, ні куль, і відмовитись від походу ніяк; тому на бойовищі вони опинилися в ще гіршому стані, ніж самі дикуни, бо у них не було луків і стріл, а якщо дикуни й давали, то вони не вміли користуватися ними. Тому залишалося тільки підставлятися під стріли, доки справа не доходила до рукопашного бою, – тоді іспанці орудували трьома своїми галябарди та змушували до відступу ціле військо дикунів цією зброєю та ще загостреними палицями, вставленими в дула мушкетів.
Проте бувало, що їх оточували стовпища ворогів, які брали оборонців під обстріл; тоді навчилися робити дерев'яні щити, обтягали їх шкурами якихось диких звірів й захищалися таким чином від обстрілу; якось п'ятьох із них дикуни поклали дубцями, а одного забрали в полон, – того іспанця, що я зВіллняв. Спочатку гадали, що його вбито, а коли з'ясувалося, що він у полоні, їх прибило жалем, і вони радо пожертвували б власним життям задля його зВіллнення.
Хлопці живописали, як із цієї скрухи їх визволяли товариші, даючи ворогові відсіч, доки всі не приєдналися до гурту, крім того, якого вважали мертвим; відтак вже разом прокладали собі шлях галябардами й мушкетами, ідучи тісною лавою крізь тисячну юрбу дикунів, і поклали всіх перед собою, здобуваючи перемогу над нападниками; проте ніхто не радів, пам'ятаючи про втрату друга, котрого насправді разом зі ще кількома інший загін виніс із поля бою, про що я вже згадував.
Вони оповідали, як зраділи всьому тому, що я їм передав, і насамперед буханцям хліба, якого не бачили, відколи потрапили в цю діру, як на знаменували хліб хрестом та благословили, наче хліб небесний, та як залюбки споживали його разом з іншою рятівною поживою, але найбільше звеселили їм душу поява човнів та матросів, котрі мали доправити їх до їхнього благодійника.
Проте слів бракувало, і ця радість довела їх до справжнісінького шаленства: не знаючи, як інакше виразити свої почуття, вони крутилися, як в причині, – кожний на свій манір; одні на радощах плакали, інші – навісніли, а треті – втрачали свідомість. Я був украй вражений і згадав екстаз П'ятниці при зустрічі з батьком та людей, який я підібрав у морі, коли палахкотіло їхнє судно, про радість помічника капітана корабля, врятованого з безлюдного острова, де він мав загинути, та про свою радість, коли після 28-річної неволі на острові, капітан одного судна погодився доправити мене додому. І тому я чудово розумів настрої цих людей та переймався їхньою долею.
Отак стояли тут справи, а відтак я переповім , що я зробив для острів'ян і в якому стані залишив їх. Ми погодились у тому, що дикуни більше не повинні їх турбувати, – якщо й полізуть, то дістануть відсіч, навіть якщо їх буде удвічі більше. Потім я докладно обговорив з іспанцем, якого я називав губернатором, їхню подальшу долю на острові, бо приплив я не для того, аби забрати усіх з собою чи вирішити, кого брати, а кого залишити, – тим більше, що сила їхня поменшила, й залишатися ніхто не поспішав.
З іншого боку, я сказав, що маю на меті допомогти їм охазяйнуватися тут, а не вивозити їх звідси, і оце ж привіз багато всячини для них, бо їх чимало треба і для господарювання, і для захисту, крім того, зі мною прибуло кілька ремісників, котрі охоче допоможуть їм робити те, чого їм досі бракувало.
Це все я пояснив, зібравши усіх докупи, і, перш ніж роздати привезені речі, запитував кожного, чи скінчився давніший розбрат і чи можуть вони тепер потиснути один одному руку та згуртувати усе товариство задля спільної мети – без непорозумінь і заздрощів.
Віллям Аткінс вельми щиро і добродушно сказав, що у них було достатньо випробувань, щоб протверезіти, і вдосталь ворогів, щоб зробитися друзями, і що особисто він може йти з товариством до кінця і не заміряти лихого проти іспанців, бо вони йому нічого не зробили, і зрештою через скажену вдачу він сам на все напрохувався, за що він їх наразі й перепрошує – за всю дурість і заподіяну шкоду, а тепер нумо дружити та єднатися, і вже він докладе до цього всіх зусиль, а про Англію в найближчі двадцять років йому й думки шкода.
Іспанці сказали, що спочатку обеззброїли та виселили Вілляма Аткінса й двох його земляків за погану поведінку, – і цю ж справу вони порушували переді мною, – але він виявив таку мужність у битві з дикунами та кількох інших випадках, виявив таку відданість спільній справі, що вони пускають у непам'ять минуле, і на їхню думку, йому можна довірити зброю і видати частину запасів, а власне задоволення його поведінкою вони виявили в наданні йому повноважень нарівні з губернаторськими, а що вони покладалися на нього та його земляків, то й тепер відверто запевняють мене, що відтак інтереси у них спільні.
Після цих щирих і відкритих декларувань дружби, ми вирішили наступного дня разом пообідати, і насправді вчинили розкішну учту. Я наказав коку з помічником зійти на берег і разом з тим помічником старого кока, що був на березі, приготувати нам обід. Із судна ми взяли шість гарних куснів яловичини, чотири – свинини й мису для пуншу та все, з чого його роблять, десять пляшок французького клярету й десять пляшок англійського пива, що їх ні іспанці, ні англійці вже багато років не куштували і тому, мабуть, зрадіють такому почастунку.
Іспанці додали до учти п'ятеро ягнят, котрих кухарі засмажили, – трьох ягнят передали на борт матросам, аби вони поласували свіжим м'ясом з берега, як ми солониною з судна.
По учті, яка відбулася зі щирими веселощами, я поприносив паки з привезеними речами і, щоб уникнути суперечок при розділі, показав, що їх вистачить на всіх, – передусім ішлося ж про одяг.
Спочатку я розподілив матерію: рубок кожному на чотири сорочки, але – на вимогу іспанців – додав, аби вистачило на шість; це їх вельми влаштувало, бо вони вже й забули, що таке сорочка. Гребінного полотна я виділив на куцину, тобто камізелю, бо в ній у спеку не парить і легше працювати, а як обносяться – наказав шити нові такі ж; у такий же спосіб я ділив патинки, черевики, панчохи, капелюхи тощо. Аби ви тільки бачили вираз приємності на їхньому лиці, коли бідолаху бачили моє піклування і турботу. Вони сказали, що я їм – наче батько, бо легше жити в цій пущі, знаючи, що десь далеко в них є такий добродій, і всі з власної волі пообіцяли мені, що ніколи не покинуть острів без моєї згоди.
Тоді я представив їм привезених фахівців, у першу чергу таких необхідних, як кравець, коваль, двоє тесль, і відтак, коли я пішов, мій основний майстер на всі штуки та кравець на доказ своєї готовності відразу взялися до роботи та насамперед зшили кожному по сорочці, а ще не тільки навчили жінок шити, стебнувати та володіти голкою, але й приохотили їх допомагати шити сорочки і для їхніх чоловіків, і для решти. Теслі теж стали у добрій нагоді, – вони розібрали мої незграбні меблі та поробили гарні й зручні столи, ослони, каркаси ліжок, мисники, шафи, полиці тощо.
Щоб показати зугарного місцевого мастака, я повів їх до плетеної домівки Вілла Аткінса, і обидва теслі визнали, що ніколи не бачили такого удатного майстра й такої ловкої споруди, а один з них пороздивлявся якийсь час, а тоді й сказав мені: "Ми йому напевне не потрібні, – просто дайте йому відповідне знаряддя. ".
Відтак я приніс весь запас інструментів і дав кожному заступ, лопату й граблі (борін та плугів у нас не було), а ще кожному селищу – мотику, лом, теслярську сокиру й пилку і обумовив, що, як вийдуть з ладу, всі ці знаряддя мають без зволікання замінюватися новими з мого складу. Цвяхи, клямри, клямки, молотки, долота, ножі, ножиці та інші залізні вироби малися по достатком, та й ніхто більше не візьме, бо тільки дурень марнуватиме їх на пусту роботу, а для коваля я призапасив дві тонни ковного заліза.
Острів'яни могли вельми радіти привезеному великому запасу пороху і зброї, бо відтепер вони могли при нагоді, як я колись, вирушати з двома мушкетами за плечима та у вигідній ситуації давати відсіч хоч і тисячі дикунів.
Я взяв з собою на берег юнака, мати якого померла з голоду, і служницю, охайну, виховану і побожну дівчину, що її чемність викликала загальну прихильність. Згодом, побачивши, що на острові все налагоджується й перспективи гарні, та й справ з Ост-Індією не було, а тому й рушати в далеку плавбу нема рації, – обоє попросили в мене дозволу лишитися на острові і ввійти в мою сім'ю, як вони виражалися.
Я охоче пристав на це, – їм відвели невелику ділянку землі, на якій вони поставили три курені чи хатини, обгороджених тином і палісадом, як в Аткінса, що його плантація до них прилягала. Кожен курінь мав по житловій кімнаті на особу, а в приміщенні посередині влаштовано склад і їдальню.
У теж місце перебралися й інші двоє англійців, і острів поділився на три колонії: іспанці зі старим П'ятницею та першими слугами – у моїй оселі під горою, – це така ніби столиця; попід горою й потойбіч вони все порозбудовували, забезпечивши собі і сховок, і достатній простір. Такого схованого лісового містечка досі в світі не було; ручаюся, що й тисячу людей могли шукати його по всьому острову цілий місяць, але, якщо не знали, де саме дивитись, то й не знайшли б. Дерева росли так щільно й швидко, що їх треба було б спочатку зрубати, аби побачити щось, крім двох стежин, – одна з них бігла ярдів двісті бережком понад затокою, а другою треба було дертися по схилу, ще й двічі приставляючи драбину; нагорі, на площі один акр, теж був густий ліс, що також приховував селище й мав один вузький прохід.
Інша колонія – селище Вілла Аткінса, де жили четверо надісланих мною на острів англійців з їхніми дружинами й дітьми, три дикуни-раби, удова й діти вбитого англійця, юнак і служниця, яку ще до нашого від'їзду ми видали заміж.