Відкрив – і відразу знайшов, що шукав, – тютюн; там же лежало кілька врятованих з корабля книжок, і я взяв одну із згаданих уже Біблій, яку мені досі бракувало часу чи бажання розгорнути. Отож, я поніс її й тютюн на стіл. Як саме застосовувати тютюн від моєї хвороби і чи допомагає він, я не знав, але вирішив поекспериментувати – якось, може, подіє. Спочатку я відірвав кусень листка й пожував його, й мені аж у голові запотьмарилось: тютюн виявився зелений і міцний, а я ж до такого не звик. Тоді я відірвав нову порцію й годину-дві витримував у ромі, збираючись вихилити питво, коли покладусь на ліжницю, і, нарешті, я палив тютюн на жариці і нюхав дим, скільки витримав жар і доки міг дихати. У перервах я почав читати Біблію, проте через запаморочення від тютюну читання якось не пішло за цим разом, але перше, що я прочитав, коли навмання розгорнув книгу, було: "І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш"[15]. Ці слова вельми пасували до мого стану і справили на мене деяке враження під час читання, хоча згодом це враження поглибилося, бо слово "визволю", сказати б, якось мені не звучало; як на мене, це все було таке далеке і неймовірне, що я пригадав слова дітей Ізраїля, яким було обіцяно м'ясо до споживання: "Чи може приготувати Бог стіл у пустині?"[16] Подібно до них, і я спитав: "Чи може Сам Бог вибавити мене з цього місця?" І хоча протягом багатьох років ніякої надії не було, ці слова не пускалися думки, – враження було настільки великим, що я раз по раз повертався до них.
Година була вже пізня, а тютюн, як я казав, паморочив голову, й мене хилило до сну, тому світник я вирішив не гасити, бо вночі могло щось знадобитися, й пішов спати. Але перш ніж я поклався, зробив те, чого зроду не робив: уклякнув і помолився до Бога про обіцянку визволити мене, коли я покличу до Нього за лихої години. По незграбній молитві я вихилив ром, у якому витримував тютюн, – напій виявився настільки міцним і так відгонив тютюном, що я насилу проковтнув його, – і відразу поклався спати. Питво вступило мені в голову, і я міцно заснув, а прокинувся наступного дня, якщо визначати за сонцем, десь о третій пополудні, хоча досі гадаю, що насправді я проспав ще добу, бо інакше не можу пояснити собі пропуск у лічбі днів тижня, що виявився доперва через кілька років, тому що якби йшлося про помилкове викреслювання чи перекреслювання карбин, то рахуба днів змістилася б більше, ніж один день, натомість із невідомих причин загубилася лише одна доба. У кожному разі я прокинувся відсвіженим, бадьорим і веселим: додалося сили, шлунок працював краще, бо я відчув голод, – напад не повторився, і я поздоровів. Це було 29 червня.
30 червня зробив собі відгул і пішов з рушницею полювати, але недалеко від дому. Уполював пару морських птахів – так ніби білогорлики-гусики, приніс їх додому, але чомусь не кортіло їх їсти, і спожив я натомість ще кілька смачних черепашачих яєць. Увечері я знову вдався до ліків, які, гадаю, справді мені допомогли напередодні, тобто ромової тютюнової настоянки: але питва цим разом я випив менше, тютюн не жував і диму не нюхав, проте наступного дня, 1 липня, мені було не так добре, як я сподівався: трішки сипало морозом.
2 липня. Повернувся до лікування усіма трьома способами: усе в тих самих кількостях, тільки питва удвічі більше.
3 липня. З нападами покінчено, хоч остаточне одужання настало лише за кілька тижнів. Доки оклигував, я подумки раз по раз повертався до написаного в Святому Письмі "Я визволю тебе" і тяжко переживав неможливість свого визволення, що не давало навіть підстав для сподівання, але в той час, як я себе знеохочував такими роздумами, мені спало на думку, що я забуваю про вже доконане вибавлення; натомість варто було спитати себе: "А хіба мене дивом не вибавлено від хвороби, врятовано з найнебезпечнішого і страшного стану? І це пройшло повз увагу? Я нічого до цього свого не доклав! Бог мене врятував, а я Його не прославив, тобто я й не подумав подякувати за визволення, – як же тоді сподіватись на більше визволення?" Я вельми цим перейнявся, уклякнув і подякував Богові за одужання.
4 липня. Уранці взяв Біблію та почав її читати з Нового Заповіту і поклав собі робити так щоранку і щовечора, не визначаючи наперед кількість розділів, – читати стільки, скільки читання пориватиме мою думку. Незабаром після того, як поважно взявся до цього, я побачив, як серце моє глибоко й щиро переймається гріховністю мого життя в минулому. Пригадався сон і слова: "І все це не привело тебе до покути"[17] уроїлися в голову. Я щиро благав Бога дати мені покутувати, і одного дня сталося з волі Божої, коли я дійшов до слів: "Він піднесений як Князь і Спас, щоб дати покаяння і відпущення гріхів"[18]. Я кинув книгу і –серцем полинув до Бога і руки здійняв у радісному захваті та голосно закричав: "Icyсе, сину Давида! Ісусе, піднесений, як князь і Спас! Дай мені покаяння!"
Це була перша справжня молитва в моєму житті, бо тепер я молився з відчуттям свого стану та істинного погляду Писання на надію, що спиралась на заохоту Слова Божого, – отепер я почав сподіватись, що Бог мене почує.
Тепер я почав трактувати згадані вище слова: "І клич до мене за лихої години, я визволю тебе" зовсім по-іншому, бо раніше я розумів визволення лише як вибавлення з нинішньої неволі, – тут ніхто мене не ильнував, а проте для мене це найгірша у світі в'язниця. Однак тепер я на все дивився по-іншому: моє минуле мене жахало і гріхи здвалися такими несамовитими, що душа благала в Бога лише вибавлення від тягаря провини, котрий позбавляв мене спокою. Самітне життя мене не вельми обходило. Про це я не думав і в молитвах не згадував, – то все дрібниця в порівнянні з тим, про віщо мені йшлося. Я пишу про це, аби читач зрозумів, що коли йдеться про найважливіші речі, то вибавлення від гріхів благодатніше, ніж вибавлення від знедолі.
Та годі вже з цим – повертаюсь до щоденника.
Життя моє йшло на лад: не те щоб праця легшала, але думкам стало спокійніше, вони впорядковувалися під впливом регулярного читання Писання й молитов до Бога, звертання до високих матерій, і на душі стало лагідніше, ніж будь-коли раніше, повернулося здоров'я та сили, я з більшим завзяттям заходився забезпечувати себе всім необхідним, аби життя моє унормувалося.
З 4 до 14 липня я ходив здебільшого з рушницею, але помалу – розходжуючись після нападу хвороби, бо важко собі уявити, наскільки я підупав і охляв. Курування, яке я придумав, було цілком нове: ніхто від трясовиці його не застосовував; та й після своїх експериментів я такого нікому не порадив би, – бо напади воно справді зняло, але дуже знесилило мене, і ще деякий час по нервах і кінцівках пробігало тремтіння. Іще це лихо мене навчило, що не слід залишатись просто неба в дощову пору, особливо коли дощ супроводжується бурею чи ураганним вітром, а що дощ у посушливу пору майже завжди супроводжувався бурею, я зрозумів, що він набагато небезпечніший за дощі у вересні та жовтні.
Розділ VII. Досвід на ниві ведення сільського господарства
Вже понад десять місяців жив я на цьому жалюгідному острові. Надії на порятунок не було, і я був переконаний, що жодна істота людської подоби ніколи не ступала цю землю. Тепер, коли я нібито повністю убезпечив своє житло, треба було ретельніше дослідити острів і подивитись, чи не знайдеться щось нове й корисне для мене.
Щойно 15 липня я почав докладно вивчати острів. Спочатку я пішов до бухти, де я витягав на берег свої плоти й де було гирло річечки. Пройшовши берегом зо дві милі проти течії, я побачив, що приплив далі не сягає, і залишається тільки потічок з прісною і доброю водою, хоча наразі, через посушливу пору, він де-не-де геть змілів, і вода в ньому стояла. Біля берегів лежали мальовничі савани або луки – зелені оболоні, а там, де біля пагорків кінчалася заплава, вивищувався дебелими стеблами рясний зелений тютюн. Серед розмаю інших рослин я багатьох видів не знав і не розумів, яку з них можна мати користь. Я шукав коренеплоди маньйоки, що з них індіянці у цих широтах печуть касавний хліб, але нмарно. Бачив величезні алое, але на них я також не розумівся. Зустрів цукрові тростини, але дикі, – без культивації вони ні нащо не придатні. Ото й усе на цей мій вихід: ідучи додому, я міркував, як виявити корисні властивості усих цих овочів та рослин, проте нічого путнього не придумав; недовго пробуваючи в Бразилії я надто мало звертав уваги на польову рослинність, аби тепер пустити її в діло у своїй скруті.
Наступного дня – 16 червня – я знову подався тією ж дорогою, але пройшов трохи далі, де потічок і савана закінчувались, а почалися радше лісні місця. Тут я знайшов різні овочі: передусім багато кабаки на землі й винограду на деревах. Винограддя стирачло понад деревами, а на ньому рясніли стиглі соковиті виноґрона. Я щиро зрадів цьому дивовижному відкриттю, але досвід навчив мене не нариватися на таку їжу, бо я був у Барбарії кілька наших невільників-англійців наїлися винограду й померли: у них почалися бігунка і вогневиця.
І от чудова ідея: я вирішив сушити його на сонці й зберігати вже у вигляді ридзинок, котрі поживні та смачні самі по собі, особливо коли вже свіжого винограду не буде.
Я пробув там цілий вечір і вперше не повернувся ночувати до своєї оселі. Проти ночі я зробив, як колись: влаштувався спати на дереві, а вранці я продовжив свої розвідини і – якщо судити за довжиною долини – пройшов ще близько чотирьох миль на північ, а на північ і на південь від мене бовваніли пасма пагорбів. Наприкінці переходу відкрився вихід у долину на захід, де зі схилу гори на схід дзюрчав прісноводний струмок; увесь край дихав свіжістю, зелом і квітом, – весняний май і буйноцвіт нагадували виплеканий сад.
Я трохи спустився в цей чарівний діл і споглядав його з таємною насолодою, а до насолоди долучалася думка, що все це моє, а я став королем і паном безборонної землі з правом власності на неї, і, маючи правовий титул, я міг би передавати її в спадок, наче лорд свій манор в Англії.