– Подуйте, подуйте, мені дуже боляче!
І він, подувши, жадібно поцілував кілька раз ніжний холод широкої повноти її заду. Вона підскочила в божевільному захваті, виблискуючи очима і слізьми:
— Обдурила, обдурила, обдурила! І ось вам за це страшний секрет: Титов дав їй відставку! Повну відставку! Ми з Гришком все чули у вітальні: вони ідуть по балкону, ми сіли на підлогу за кріслами, а він їй і говорить, жахливо образливо: "Пані, я не з тих, кого можна водити за носа. І до того ж я вас не люблю. Полюблю, якщо заслужите, а доти ніяких пояснень". Здорово? Так їй і треба!
І, скочивши, кинулась у двері і вниз по драбині. Він подивився їй услід.
— Я негідник, якого мало повісити! – сказав він голосно, ще відчуваючи на своїх губах її тіло.
Ввечері у садибі було тихо, настало заспокоєння, почуття родинності, — гості у шість годин поїхали… Теплі сутінки, лікарняний запах розквітлих лип за кухнею. Солодкий запах диму і страв із кухні, де готують вечерю. І мирне щастя всього цього – сутінок, запахів – і мука її присутності, її існування біля нього, яка все ще щось обіцяє… мука любові до неї, що розриває душу, — і її безпощадна байдужість, відсутність… Де вона? Він зійшов з переднього балкону, слухаючи розмірений, з проміжками, виск і скрип гойдалки під соснами, пройшов туди – так, це вона. Він зупинився, дивлячись, як вона широко літає вгору і вниз, все тугіше натягуючи мотузки, силуючись злетіти до останньої висоти, і робить вигляд, що не помічає його. З виском кілець моторошно летить догори, зникає у гілках і, мов підстрелена, стрімко несеться вниз, присідаючи і розвіваючи поділ. От би спіймати! Спіймати і задушити, зґвалтувати!
— Валеріє Андріївно! Обережніше!
Ніби не чуючи, злітає ще вище…
За вечерею на балконі, під гарячою яскравою лампою, сміялись над гостями, сперечались про них. Неприродно і злісно сміялась і вона, жадібно їла сир зі сметаною, знову без жодного погляду в його бік. Одна Зойка мовчала і все скоса поглядала на нього, виблискуючи очима, що знали щось разом з ним одним.
Всі розійшлись і лягли рано, в домі не лишилось жодного вогню. Всюди стало темно і мертво. Непомітно прослизнувши відразу після вечері в свою кімнату, двері якої виходили на передній балкон, він почав складати свою білизну у заплічний мішок, думаючи: виведу тихо велосипед, сяду – і на станцію. Біля станції ляжу де-небудь на пісок до першого вранішнього поїзда… Хоча ні, так не можна. Вийде бозна-що, — втік, як хлопчисько, вночі, ні з ким не прощаючись! Треба чекати до завтра – і поїхати безтурботно, мов і не було нічого: "До побачення, дорогий Миколо Григоровичу, до побачення, дорога Клавдіє Олександрівно! Дякую, дякую за все! Так, так, у Могильов, дивовижно, кажуть, красиве місто… Зоєчко, бувайте здорові, мила, ростіть і веселіться! Гришо, дай потисну твою "чесну" руку! Валеріє Андріївно, всіх благ, не згадуйте лихом…" Ні, не згадуйте лихом ні до чого, нерозумно й безтактно, ніби якийсь натяк на щось…
Відчуваючи, що немає щонайменшої надії заснути, він тихо спустився з балкону, вирішивши вийти на дорогу до станції і розім'яти себе, пройшовши верст зо три. Та у дворі зупинився: теплі сутінки, солодка тиша, молочна білизна неба від безлічі дрібних зірок… Він пішов двором, знову зупинився, підняв голову: зоряність, що все глибше і глибше відходила у вись і там якась страшна чорно-синя темрява, провалля кудись… і спокій, мовчання, незрозуміла, велика пустеля, позбавлена життя і мети краса світу… безмовна, вічна релігійність ночі… і він один, віч-на-віч з усім цим, в безодні поміж небом і землею… Він став внутрішньо, без слів молитися про якусь небесну милість, про чиюсь жалість до себе, з гіркою радістю відчуваючи свою спорідненість з небом і вже деяке відсторонення від себе, від свого тіла… Потім, намагаючись затримати в собі ці почуття, подивився на дім: зірки відбиваються розплесканим блиском у чорному склі вікон – і у склі її вікна… Спить чи лежить, у тупому заціпенінні невідв'язної думки про Титова? Так, ось і її черга…
Він обійшов великий, невизначений в сутінках будинок, пішов до заднього балкону, до галявини між ним і двома страшними своєю нічною висотою і чорнотою рядами рухомих ялин з гострими верхівками у зорях. В темряві під ялинами розсипані непорушні зелено-жовті вогники світляків. І щось невиразно біліє на балконі… Він призупинився, вдивляючись, і раптом здригнувся від страху і несподіванки: з балкону долинув неголосний і рівний, без виразу голос: — Що це ви блукаєте ночами?
Він, у здивуванні, рушив і відразу розрізнив: вона лежить у качалці, в старовинній сріблястій шалі, в яку всі гості Данилевських кутали себе вечорами, якщо лишались ночувати. Від розгубленості він також спитав:
— А ви чому не спите?
Вона не відповіла, помовчала, піднялась і нечутно зійшла до нього, поправляючи плечем шаль, що сповзала:
— Пройдімося…
Він пішов за нею; спершу позаду, потім поруч, в темряву алеї, яка ніби щось приховувала у своїй похмурій непорушності. Що це? Він знову з нею наодинці, удвох, у цій алеї, в такий час? І знову ця шаль, що завжди сповзала з її плечей і колола кінчики його пальців своїми шовковими ворсинками, коли він поправляв її на ній… Пересилюючи судому в горлі, він вимовив:
— За що, навіщо ви так страшно мучите мене?
Вона захитала головою:
— Не знаю. Мовчи.
Він посмілішав і сказав голосніше:
— Так, за що і навіщо? Навіщо було вам…
Вона спіймала його повислу руку і стиснула її:
— Мовчи…
— Валя, я нічого не розумію…
Вона відкинула його руку, глянула ліворуч, на ялину в кінці алеї, що широко чорніла трикутником своєї мантії:
— Пам'ятаєш це місце? Тут я вперше поцілувала тебе. Поцілуй же мене тут востаннє…
І, швидко пройшовши під віти ялини, поривчасто кинула на землю шаль.
— Іди до мене!
Відразу ж вслід за останньою хвилиною вона різко і бридко відштовхнула його і залишилась лежати, як була, тільки опустила підняті і розкинуті коліна і зронила руки вздовж тіла. Він лежав ниць поруч з нею, припавши щокою до голок хвої, на які текли його гарячі сльози. У безмовній тиші ночі і лісів непорушною скибкою дині червонів оддалік, невисоко над неясним полем, пізній місяць.
У свої кімнаті він глянув запухлими від сліз очима на годинник і злякався: за двадцять хвилин друга! Поспішаючи і намагаючись не шуміти, він звів велосипед з балкону, тихо і швидко повів його двором. За ворітьми скочив у сідло і, круто зігнувшись, шалено запрацював ногами, стрибаючи на піщаних вибоїнах просіки, серед частої чорноти стволів, що бігла на нього з обох боків на передсвітанковому небі. "Запізнюся!" І він працював усе гарячіше, витираючи спітніле чоло згином руки: кур'єрський з Москви пролетів повз станцію – без зупинки – о другій п'ятнадцять, — йому залишалось всього декілька хвилин. Раптом, у напівсвітлі зорі, ще схожому на сутінки, визирнув у кінці просіки темний вокзал станції. Ось воно! Він рішуче звернув по дорозі ліворуч, вздовж залізничного шляху, звернув праворуч, на переїзд, під шлагбаум, потім знову ліворуч, поміж рейками, і понісся, грюкаючи по шпалах, під ухил, з-під якого назустріч йому вирвався, гримлячи і засліплюючи вогнями, паровоз.
13.10.1940
ТАНЯ
Вона служила покоївкою у його родички, дрібної поміщиці Казакової, їй ішов вісімнадцятий рік, вона була невеличка зростом, що було особливо помітно, коли вона, м'яко погойдуючи спідницею і злегка піднявши під кофточкою маленькі груди, ходила боса або, взимку, у валянках, її просте личко було тільки миловиде, а сірі селянські очі прекрасні тільки молодістю. У ту далеку пору він розтрачував себе безрозсудно, життя вів бурлацьке, мав багато випадкових любовних зустрічей і зв'язків – і як до випадкового поставився і до зв'язку з нею…
Вона швидко змирилася з тим фатальним, дивовижним, що якось раптом сталося з нею тої осінньої ночі, кілька днів плакала, але з кожним днем все більше переконувалась, що сталось не горе, а щастя, що стає він їй все милішим і дорожчим; у хвилини близькості, які незабаром стали повторюватись все частіше, вже називала його Петриком і говорила про ту ніч як про їх спільне заповітне минуле.
Він спершу вірив і не вірив:
— Невже справді ти не прикидалась тоді, що спиш?
Але вона тільки розкривала очі:
— Та хіба ви не відчували, що я сплю, хіба не знаєте, як діти і дівки сплять?
— Якби я знав, що ти справді спиш, я б тебе нізащо не торкнувся.
— Ну а я нічого, нічого не чула, майже до останньої хвилиночки! Тільки як це ви надумали прийти до мене? Приїхали і навіть не поглянули на мене, тільки вже ввечері спитали: ти, певне, недавно найнялась, тебе, здається, Танею звати? І потім стільки часу дивились, ніби зовсім не помічаєте. Отже, прикидалися?
Він запевняв, що, звичайно, прикидався, але говорив неправду: все трапилось зовсім несподівано і для нього.
Він провів початок осені в Криму і по дорозі в Москву заїхав до Казакової, прожив тижнів зо два у заспокійливій простоті її садиби і убогих днів початку листопада і вже збирався від'їжджати. Того дня, на прощання з селом, він зранку до вечора їздив верхи з рушницею за плечима і з гончаком порожніми полями і голими перелісками, нічого не знайшов і повернувся в садибу стомлений і голодний, з'їв за вечерею сковороду битків у сметані, випив графинчик горілки і декілька склянок чаю, поки Казакова, як завжди, говорила про свого покійного чоловіка і про двох своїх синів, що служили в Орлі. Годині о десятій дім, як завжди, був уже темним, тільки горіла свічка в кабінеті за вітальнею, де він жив, приїжджаючи. Коли він ввійшов у кабінет, вона зі свічкою в руці стояла на його постелі на тахті навколішках, водячи вогником свічки по дерев'яній стіні. Побачивши його, вона сунула свічу на нічний столик і, зіскочивши, кинулась геть.
— Що таке? – спитав він, сторопівши. – Чекай, що ти тут робила?
— Клопа палила, — відповіла вона швидким шепотом. – Стала готувати вам постіль, дивлюсь, а на стіні клоп…
І зі сміхом побігла.
Він подивився їй услід і, не роздягаючись, знявши лиш чоботи, приліг на ватяну ковдру на тахті, сподіваючись ще покурити і щось подумати, — засинати о десятій було незвично, — і відразу заснув. На хвилину отямився, турбуючись крізь сон від тремтячого вогника свічі, подув на неї і знову заснув.