Чистий понеділок

Іван Бунін

З книги "Темні алеї"

Переклад Олександра Грязнова

Темнів московський сірий зимовий день, холодно загорався газ у ліхтарях, тепло освітлювались вітрини магазинів – і розгоралось вечірнє московське життя, звільнене від щоденних справ: густіше і бадьоріше неслись візничі санки, важче гриміли переповнені, пірнаючі трамваї, — в сутінках уже видно було, як з шипінням сипались з проводів зелені зірки, — жвавіше поспішали по засніжених тротуарах перехожі, що мутно чорніли… Кожен вечір мчав мене у цей час на прудкому рисаку мій кучер – від Червоних воріт до храму Христа-Спасителя: вона жила навпроти нього; кожен вечір я возив її обідати в "Прагу", в "Ермітаж", в "Метрополь", після обіду в театри, на концерти, а там до "Яру", в "Стрельну"… Чим усе це повинно закінчитися, я не знав і старався не думати, не додумувати: було даремно – так само, як говорити з нею про це; вона раз і назавжди відвела розмови про наше майбутнє; вона була загадкова, незрозуміла для мене, дивні були і наші з нею стосунки, — зовсім близькими ми все ще не були; і все це без кінця тримало мене у невирішеній напрузі, в болісному чеканні – і разом з тим я був невимовно щасливий кожною годиною, проведеною біля неї.

Вона для чогось навчалась на курсах, досить рідко відвідувала їх, але відвідувала. Я якось спитав: "Навіщо?" Вона знизала плечем: "А навіщо все робиться на світі? Хіба ми розуміємо щось у наших вчинках? Крім того, мене цікавить історія…" Жила вона одна, — її батько-вдівець, освічена людина знатного купецького роду, жив на покої у Твері, щось, як усі такі купці, збирав. В будинку навпроти храму Спасителя вона знімала заради виду на Москву квартиру на куті п'ятого поверху, всього дві кімнати, але просторі і добре обставлені. В першій багато місця займав широкий турецький диван, стояло дороге піаніно, на якому вона все розучувала повільний, сомнамбулічно-прекрасний початок "Місячної сонати", — тільки один початок, — на піаніно і на піддзеркальнику цвіли в гранчастих вазах пишні квіти, — за моїм наказом їй кожну суботу привозили свіжі, — і коли я приїжджав до неї в суботній вечір, вона, лежачи на дивані, над яким навіщось висів портрет босого Толстого, не поспішаючи протягувала мені для цілунку руку і неуважно говорила: "Дякую за квіти…" Я привозив їй коробки шоколаду, нові книги – Гофмансталя, Шніцлера, Тетмайєра, Пшибишевського, — і отримував все те ж "дякую" і простягнуту теплу руку, іноді наказ сісти біля дивану, не знімаючи пальто. "Незрозуміло, чому, — говорила вона у задумі, гладячи мій бобровий комір, — але, здається, нічого не може бути кращого запаху зимового повітря, з яким заходиш з двору у кімнату…" Схоже було на те, що їй нічого не потрібно: ні квіти, ні книги, ні обіди, ні театри, ні вечері за містом, хоч все-таки квіти були у неї любимі і нелюбимі, всі книги, які я їй привозив, вона завжди прочитувала, шоколаду з'їдала за день цілу коробку, за обідами і вечерями їла не менше за мене, любила пиріг з юшкою із миня, рожевих рябчиків у добре просмаженій сметані, іноді говорила: "Не розумію, як це не набридне людям усе життя, кожен день обідати, вечеряти", але сама і обідала і вечеряла з московським розумінням справи. Очевидним уподобанням її був тільки гарний одяг, оксамит, шовки, дороге хутро…

Ми обоє були багаті, здорові, молоді і настільки гарні собою, що в ресторанах, на концертах нас проводжали поглядами. Я, родом із Пензенської губернії, був о тій порі красивий чомусь південною, гарячою красою, був навіть "непристойно красивий", як сказав мені якось знаменитий актор, страшенно товстий чоловік, великий ненажера і розумака, — " чорт вас знає, хто ви, сіцілієць якийсь", сказав він сонно; і характер був у мене південний, жвавий, постійно готовий до щасливої посмішки, до доброго жарту. А у неї краса була якась індійська, персидська: смугло-янтарне лице, чудове і дещо зловісне в своїй чорноті волосся, брови, що м'яко блищали, як чорне хутро соболя, чорні, як бархатне вугілля, очі; принадний червоногарячими губами рот відтінявся чорним пушком; виїжджаючи, вона частіше за все одягала гранатову оксамитову сукню і такі ж туфлі з золотими застібками (а на курси ходила скромною курсисткою, снідала за тридцять копійок у вегетаріанській їдальні на Арбаті); і наскільки я був схильний до балачок, до простосердечних веселощів, настільки вона була частіше за все мовчазна: все щось думала, у все нібито подумки вникала; лежачи на дивані з книгою в руках, часто опускала її і запитально дивилась перед собою: я це бачив, заїжджаючи іноді до неї і вдень, тому що кожен місяць вона днів зо три-чотири зовсім не виходила і не виїжджала з дому, лежала і читала, примушуючи і мене сісти в крісло біля дивана і мовчки читати.

— Ви жахливо балакучі і непосидючі, — говорила вона, — дайте мені дочитати розділ...

— Якби я не був балакучим і непосидючим, я ніколи, можливо, не пізнав би вас, — відповідав я, нагадуючи їй цим наше знайомство: якось в грудні, потрапивши в Художній гурток на лекцію Андрія Бєлого, який виспівував її, бігаючи і танцюючи на естраді, я так крутився і реготав, що вона, випадково опинившись у кріслі поруч зі мною і спершу з деяким подивом поглядаючи на мене, теж нарешті розсміялась, і я негайно весело звернувся до неї.

— Все так, — говорила вона, — та все-таки помовчіть трошки, почитайте що-небудь, покуріть…

— Не можу я мовчати! Не уявляєте ви собі всю силу моєї любові до вас! Не любите ви мене!

— Уявляю. А що до моєї любові, то ви добре знаєте, що, крім батька і вас, у мене нікого немає на світі. У всякому разі, ви у мене перший і останній. Вам цього мало? – Але досить про це. Читати при вас неможливо, давайте чай пити…

І я вставав, кип'ятив воду в електричному чайнику на столику за бильцем дивана, брав із горіхової шафки, що стояла в куті за столиком, чашки, блюдечка і говорив, що прийде в голову:

— Ви дочитали "Вогненного ангела"?

— Додивилась. Настільки високомовно, що совісно читати.

— А чому ви вчора раптом пішли з концерту Шаляпіна?

— Надмірно завзятий був. І потім жовтоволосу Русь я взагалі не люблю.

— Все вам щось не подобається!

— Так, багато що…

"Дивна любов!" — думав я і, доки закипала вода, стояв, дивився у вікна. В кімнаті пахло квітами і вона з'єднувалась для мене з їх запахом; за одним вікном низько лежала оддалік велика картина зарічної сніжно-сизої Москви; в інше, лівіше, було видно частину Кремля, навпроти, якось дуже близько, біліло занадто нове громаддя Христа-Спасителя, в золотому куполі якого синюватими плямами відбивались галки, що вічно вились круг нього… "Дивне місто! – говорив я собі, думаючи про Охотний ряд, про Іверську, про Василія Блаженного. – Василій Блаженний – і Спас-на-Бору, італійські собори – і щось киргизьке у шпичаках веж на кремлівських стінах…"

загрузка...

Приїжджаючи в сутінки, я іноді заставав її на дивані тільки в одному шовковому архалуку, отороченому соболем, — спадок моєї астраханської бабусі, сказала вона, — сидів біля неї в напівтемряві, не запалюючи вогню, і цілував її руки, ноги, дивовижно гладеньке тіло… І вона нічому не суперечила, але все мовчки. Я щохвилини шукав її гарячі губи – вона давала їх, дихаючи вже поривчасто, але все мовчки. Коли ж відчувала, що я більше не в змозі володіти собою, відстороняла мене, сідала і, не підвищуючи голосу, просила запалити світло, потім ішла в спальню. Я запалював, сідав на верткий табуретик біля піаніно і поступово приходив до тями, холонув від гарячого дурману. За чверть години вона виходила зі спальні одягнена, готова до виїзду, спокійна і проста, ніби нічого й не було перед цим:

— Куди нині? Може, в "Метрополь"?

І знову весь вечір ми говорили про щось стороннє. Незабаром після нашого зближення вона сказала мені, коли я заговорив про шлюб:

— Ні, в дружини я не годжусь. Не годжусь, не годжусь…

Це не позбавило мене надій, — "там видно буде!" — сказав я собі, сподіваючись на зміну її рішення з часом, і більше не заводив мови про шлюб. Наша неповна близькість здавалась мені інколи нестерпною, але і тут – що лишалось мені, крім надії на час? Одного разу, сидячи біля неї в цій вечірній темряві і тиші, я схопився зав голову:

— Ні, це вище моїх сил! І навіщо, чому треба так жорстоко мучити мене і себе!

Вона промовчала.

— Так, все-таки це не любов, не любов…

Вона рівно озвалася з темряви:

— Можливо. Хто ж знає, що таке любов?

— Я, я знаю! – вигукнув я. – І буду чекати, коли і ви дізнаєтесь, що таке любов, щастя!

— Щастя, щастя… "Щастя наше, друже, як вода у волоку: тягнеш – надулося, а витягнеш – нема нічого".

— Це що?

— Це так Платон Каратаєв говорив П'єру.

Я махнув рукою:

— Ах, бог з нею, з цією східною мудрістю!

І знову весь вечір говорив тільки про стороннє – про нову виставу Художнього театру, про нове оповідання Андрєєва… З мене знову було досить і того, що ось я спершу тісно сиджу з нею в летючих санках, тримаючи її в гладкому хутрі шубки, потім входжу з нею в людну залу ресторану під марш із "Аїди", їм і п'ю поруч з нею, чую її повільний голос, дивлюсь на губи, які цілував годину тому, — так, цілував, говорив я собі, з палкою вдячністю дивлячись на них, на темний пушок над ними, на гранатовий оксамит сукні, на скат плечей і овал грудей, ловлячи якийсь ледь пряний запах її волосся, думаючи: "Москва, Астрахань, Персія, Індія!" В ресторанах за містом, під кінець вечері, коли усе гамірніше робилося навкруг у тютюновому диму, вона, теж курячи і хмеліючи, вела мене іноді в окремий кабінет, просила покликати циган, і вони входили навмисне шумно, розв'язно: попереду хору, з гітарою на голубій стрічці через плече, старий циган в козакині з галунами, з сизою мордою потопельника, з голою, мов чавунна куля, головою, за ним циганка-заспівувачка з низьким чолом під дігтярною чолкою… Вона слухала пісні з млосною, дивною посмішкою… У три, в чотири години ночі я відвозив її додому, у під'їзді, закриваючи від щастя очі, цілував мокре хутро її коміру і в якомусь екзальтованому відчаї летів до Червоних воріт. І завтра і післязавтра буде все те саме, думав я, — та сама мука і те саме щастя… Ну що ж – все-таки щастя, велике щастя!

Так пройшов січень, лютий, прийшла і пройшла масляна.

1 2 3