З книги "Темні алеї"
Переклад Олександра Грязнова
Дачі в соснових лісах під Москвою. Мілке озеро, купальні біля грузьких берегів. Одна з найдорожчих дач недалеко від озера: будинок у шведському стилі, чудові старі сосни і яскраві квітники перед місткою терасою.
Господиня весь день у легкому ошатному матіне з мереживами, сяюча тридцятилітньою купецькою красою і спокійним задоволенням літнього життя. Чоловік від'їжджає в контору в Москву о дев'ятій ранку, повертається о шостій вечора, сильний, стомлений, голодний, і негайно йде купатися перед обідом, з полегшенням роздягається у нагрітій за день купальні і пахне здоровим потом, міцним простонародним тілом…
Вечір в кінці червня. Зі столу на терасі ще не забрано самовар. Хазяйка чистить ягоди на варення. Приятель чоловіка, що приїхав на дачу в гості на кілька днів, курить і дивиться на її оголені до ліктів, пещені, круглі руки. (Знавець і збирач древніх руських ікон, елегантний і сухий статурою чоловік з невеликими підстриженими вусами, з жвавим поглядом, одягнений як для тенісу.) Дивиться і говорить:
— Кумо, можна поцілувати руку? Не можу спокійно дивитись.
Руки в соку, — підставляє блискучий лікоть. Ледь торкнувшись його губами, говорить, запинаючись:
— Кумо…
— Що, куме?
— Знаєте, яка історія: у одного чоловіка серце пішло з рук, і він сказав розуму: прощай!
— Як це серце пішло з рук?
— Це із Сааді, кумо. Був такий персидський поет.
— Знаю. Але що значить серце пішло з рук?
— А це значить, що чоловік закохався. Ось як я в вас.
— Схоже, що і ви сказали розуму: прощай.
— Так, кумо, сказав.
Посміхається неуважно, ніби зайнята тільки своєю справою:
— З чим вас і поздоровляю.
— Я серйозно.
— На здоров'я.
— Це не здоров'я, кумо, а дуже тяжка хвороба.
— Бідний. Треба лікуватися. І давно це з вами?
— Давно, кумо. Знаєте, відколи? З того дня, коли ми з вами ні з того ні з сього хрестили у Савельєвих, — не розумію, якого біса вони надумали покликати хрестити саме нас з вами… Пам'ятаєте, яка заметіль була того дня, і як ви приїхали вся в снігу, збуджена швидкою їздою і завірюхою, як я сам зняв з вас соболину шубку, і ви ввійшли в залу в скромній білій шовковій сукні, з перловим хрестиком на злегка відкритих грудях, а потім тримали дитину на руках із завернутими рукавчиками, стояли зі мною біля купелі, дивлячись на мене з якоюсь збентеженою посмішкою… Саме там і почалось між нами щось таємне, якась гріховна близькість, наша немов би спорідненість і якийсь особливий потяг.
— Parlez pourvous… (Говоріть за себе...)
— А потім ми поруч сиділи за сніданком, і я не розумів – чи то від гіацинтів на столі так чудово, молодо, свіжо пахне чи від вас… От відтоді я і захворів. І вилікувати мене можете тільки ви.
Подивилась з-під лоба:
— Так, я цей день добре пам'ятаю. А що до лікування, то жаль, що Дмитро Миколайович нині ночує в Москві, — він би вам відразу порадив справжнього лікаря.
— А чому він ночує в Москві?
— Сказав вранці, ідучи на станцію, що нині у них засідання пайщиків, перед роз'їздом. Всі роз'їжджаються – хто в Кисловодськ, хто за кордон.
— Але він міг би повернутися з дванадцятигодинним.
— А прощальна пиятика після засідання у "Мавританії"?
За обідом він сумно мовчав, несподівано пожартував:
— А чи не закотитися і мені в "Мавританію" з десятигодинним: ущент напитися там, випити на брудершафт з метрдотелем?
Вона подивилася довгим поглядом.
— Закотитися і лишити мене одну в порожньому домі? Так-то ви пам'ятаєте гіацинти!
І тихо, ніби задумавшись, поклала долоню на його руку, що лежала на столі…
О другій годині ночі, в одному халаті, він прокрався з її спальні по темному, тихому дому, під чіткий стук годинника в їдальні, у свою кімнату, в сутінках якої світилося у відкриті на садовий балкон вікна далеке неживе світло зорі, яка не гасла всю ніч, і пахло нічною лісовою свіжістю. Блаженно впав навзнак на постіль, намацав на нічному столику сірники і портсигар, жадібно закурив і заплющив очі, згадуючи подробиці свого несподіваного щастя.
Вранці у вікна тягнуло вогкістю тихого дощу, по балкону рівно стукали його краплі. Він відкрив очі, з насолодою відчув солодку простоту буденного життя, подумав: "Нині поїду в Москву, а післязавтра в Тіроль або на озеро Гарда", – і знову заснув.
Вийшовши до сніданку, поштиво поцілував її руку і скромно сів за стіл, розгорнув салфетку…
— Вибачайте, — сказала вона, намагаючись бути якомога простішою, — тільки холодна курка і кисляк. Сашо, принесіть червоного вина, ви знову забули…
Потім, не підіймаючи очей:
— Будь ласка, їдьте сьогодні ж. Скажіть Дмитру Миколайовичу, що вам теж страшенно захотілось у Кисловодськ. Я приїду туди тижнів через два, а його відправлю в Крим до батьків, там у них чудова дача в Місхорі… Дякую, Сашо. Ви кисляку не любите, — хочете сиру? Сашо, принесіть, будь ласка, сир…
— "Чи любите ви сир, спитали раз ханжу", — сказав він, ніяково сміючись. – Кума…
— Хороша кума!
Він взяв через стіл і стиснув її руку, тихо кажучи: — Правда приїдете?
Вона відповіла рівним голосом, дивлячись на нього з легкою усмішкою:
— А як ти думаєш? Обману?
— Як мені дякувати тобі!
І відразу подумав: "А там я її, у цих лакованих чобітках, в амазонці і в капелюшку, напевне, негайно ж люто зненавиджу!"
25. 9.43