Що це з тобою? Адже все залишається так, як було, навіть коли ти і підпишеш – хіба ти ще мене не знаєш, серденько?
Я подивився в угоду. Великими сміливими штрихами там було написано її ім'я. Я ще раз глянув у її магічні очі, потім взяв перо і швидко підписав угоду.
– Ти тремтів, – спокійно мовила Ванда, – треба, щоб я водила твоїм пером?
У тій же хвилі вона м'яко схопила мою руку, і ось моє ім'я стоїть і на другому папері. Ванда ще раз оглянула обидва документи і після цього замкнула їх у столику, який стояв у головах отоманки.
– Ось так, а тепер віддай мені ще свій паспорт і гроші.
Я витягаю свій гаманець і простягаю їй. Вона заглядає до середини, киває і кладе до решти документів, а я в той час стаю перед нею на коліна і в солодкому сп'янінні кладу спочивати свою голову на її груди.
Вона раптом відштовхує мене ногою, підскакує і тягне за дзвінок, на звук якого заходять три юні стрункі муринки, ніби витесані з ебенового дерева і вбрані з голови до ніг у червоний атлас, кожна зі шнурком у руках.
Щойно тепер я почав розуміти своє становище і хотів підвестися, але Ванда, яка підвівшись і звернувши до мене своє холодне вродливе обличчя з насупленими бровами і презирливими очима, владно подивилась на мене і зробила знак рукою. Я ще не встиг збагнути, що зі мною відбувається, як муринки повалили мене на землю, міцно зв'язали шнурками руки й ноги, а кисті рук ще закріпили за спиною, як засудженому на смерть, так що я не міг і поворухнутися.
– Дай мені батіг, Гайді, – наказує Ванда з моторошним спокоєм.
Муринка, клякнувши, простягає його повелительці.
– І скинь з мене це важке хутро, – продовжує та, воно мені заважає.
Муринка скорилась.
– Там-он блюзка! – далі наказує Ванда.
Гайді швидко принесла обшиту горностаєм кацабайку, що лежала на ліжку, і Ванда накинула її двома неповторними, чарівними рухами.
– Прив'яжіть його ось тут до колони.
Муринки піднімають мене, обплутують моє тіло товстим шнурком і прив'язують навстоячки до однієї з масивних колон, які підтримують балдахін італійського ложа.
Після цього вони раптом зникають так, ніби земля їх проковтнула.
Ванда швидко підходить до мене, її біле атласне вбрання пливе за нею шлейфом, як срібло, як місячне світло, а її волосся палає, як полум'я, на тлі білого хутра блюзки. Тепер вона стоїть переді мною з батогом у правій руці, взявшись під лівий бік, і видавлює із себе короткий смішок.
– Гра між нами тепер припинилася, – каже вона з безсердечним холодом, – тепер це серйозно, ти, дурню, з якого я сміюся, і якого я зневажаю, який мені, зарозумілій, примхливій жінці віддався як іграшка у божевільному засліпленні. Ти вже більше не мій коханець, а мій раб, зданий моїй сваволі на життя і смерть.
Ти ще мене впізнаєш!
Передовсім ти у мене зараз направду скуштуєш батога, нічим навіть не завинивши, щоби ти збагнув, що тебе чекає, коли будеш незграбним, неслухняним чи непокірним.
З якою ж грацією вона засукала обшитий хутром рукав і вперіщила мене по спині.
Я увесь здригнувся, батіг, як ніж, врізався в моє тіло.
– Ну, як тобі це подобається? – закричала вона.
Я мовчав.
– Чекай-но, ти ще під батогом будеш скавуліти, як собака, – погрожувала вона і в той же час почала мене шмагати.
З жахливою силою удари падали швидко і рясно на мою спину, руки, потилицю. Я зціпив зуби, щоби не закричати. Одного разу вона влучила мені в обличчя, потекла тепла кров, але тільки вона засміялася і шмагала далі.
– Лише тепер я розумію тебе, – між тим вигукнула вона. – Це направду втіха, ось так мати людину у своїй владі, а до того ще й мужчину, який тебе кохає, – адже ти мене кохаєш? – Ні? – Ох! Я ще розірву тебе на шматки, настільки з кожним ударом зростає моя утіха; ну та звивайся трохи, кричи, скавули! У мене ти не знайдеш жодного жалю!
Врешті-решт вона, здається, втомилася.
Вона відкидає батіг, розтягується на отоманці і дзвонить.
Входять муринки.
– Розв'яжіть його.
Коли вони розпустили на мені шнурок, я падаю, як поліно, на землю. Чорні жінки сміються і показують білі зуби.
– Розв'яжіть йому шнурки на ногах.
Вони це зробили і я зміг підвестися.
– Підійди, Ґреґоре.
Я наближаюся до прекрасної жінки, яка ще ніколи не здавалася мені такою спокусливою, як сьогодні, у своїй жорстокості, у своїй нарузі.
– Ще на крок, – наказує Ванда, – стань на коліна і поцілуй мені ногу.
Вона витягає з-під білої атласної крайки ногу, і я, надчуттєвий бовдур, торкаюся її вустами.
– Тепер ти не бачитимеш мене цілий місяць, Ґреґоре, – серйозно каже вона, – тоді я стану для тебе чужою, і ти легше впишешся в своє нове становище у мене. У цей час ти працюватимеш в саду і очікуватимеш моїх наказів. А тепер іди, рабе!
* * *
Минув один місяць у монотонній рутині, важкій роботі, меланхолійній тузі, яка принесла мені всі ці страждання. Мене призначили до садівника, і я допомагаю йому підрізувати дерева і живопліт, пересаджувати квіти, обкопувати клумби, підмітати посипані гравієм доріжки. Я розділяю його грубий харч і його тверде ложе, встаю із курами, з ними й лягаю, і час від часу чую. що наша пані розважається, що вона оточена поклонниками, а одного разу я навіть почув її пустотливий сміх ген аж у саду.Я видаюся собі таким дурним. Чи я став таким від цього життя, а чи був ним уже раніше? Місяць завершується післязавтра, що вона робитиме зі мною? А чи, може, вона мене забула, і я до свого праведного кінця буду підрізувати живопліт та в'язати букети?
Письмовий наказ.
"Цим листом рабові Греюрові наказано з'явитися до моїх послуг.
Ванда Дунаєв"
* * *
Моє серце шалено б'ється, коли я наступного ранку відхиляю одамашкову гардину і входжу до спального покою своєї богині, який ще наповнений чарівною напівтемрявою.– Це ти, Ґрегоре? – питає вона, коли я стаю на коліна перед каміном і розпалюю вогонь. Я затремтів від звуку коханого голосу. Саму її бачити я не можу, вона спочиває, неприступна, за завісою свого балдахіна.
– Так, милостива пані, – відповідаю я.
– Котра година?
– Якраз минула дев'ята.
– Сніданок.
Я кваплюся подати їй сніданок і стаю на коліна з тацею для кави перед її ліжком.
– Ось сніданок, пані.
Ванда відхиляє завісу і, як дивно, така, якою я бачу її серед білих подушок з розпушеним, спадаючим хвилями волоссям, вона видається мені в першій хвилі вродливою, але зовсім чужою жінкою. Але це не кохані риси, це обличчя жорстоке і в ньому – моторошний вираз втоми і пересичення.
Чи, може, я цього раніше не зауважував?
Вона зупиняє на мені свої зелені очі – більше з допитливістю, ніж з погрозою чи співчуттям, і мляво вбирає на оголені плечі темний нічний хутряний халат, в якому вона спочиває.
У цей момент вона така чудова, така запаморочлива, що я відчуваю, як кров приливає мені до голови і до серця, і таця в моїх руках починає дрижати.
Вона це помічає і тягнеться за батогом, що лежить на її нічному столику.
– Ти незграбний, рабе, – каже вона, наморщуючи чоло.
Я опускаю очі додолу і, як можу міцно, тримаю тацю.
А Ванда снідає, позіхає і потягується своїми розкішними формами в чудовому хутрі.
* * *
Вона подзвонила. Я входжу.– Це лист до князя Корсіні.
Я поспішаю до міста, передаю листа князеві, молодому вродливому мужчині з палаючими чорними очима і, вимучений ревнощами, приношу їй відповідь.
– Що з тобою? – запитує вона уїдливо, очікуючи на відповідь. – Ти жахливо блідий.
– Нічого, пані, я лише трохи заскоро йшов.
* * *
Під час сніданку князь сидить поруч із нею; а я мушу прислуговувати їй та йому, вони жартують, і я для них взагалі не існую. На хвилю мені темніє в очах, наливаючи бордо у його келих, я розливаю вино на скатертину, на Вандину сукно.– Як незграбно! – вигукує Ванда і дає мені ляпаса. Князь сміється, вона сміється також, а мені кров вдаряє в обличчя.
* * *
Після сніданку Ванда їде до Кашіне. Вона сама править невеликою бричкою з гарними англійськими гнідими, я сиджу за нею і бачу, як вона кокетує і, посміхаючись, кланяється, коли її вітає якийсь зі знатних панів. Коли я допомагаю їй зійти з брички, вона легко спирається на мою руку, дотик пронизує мене, як електричний струм. Ах! Вона – направду чудова жінка, і я кохаю її більше, ніж будь-коли.
* * *
На обід о шостій вечора тут зібралось невелике товариство, кілька пань і панів. Я прислуговую і цього разу вина на скатертину не розливаю.Ляпас – це направду більше, ніж десять лекцій, це розумієш так швидко, особливо якщо його лає маленька пухка жіноча рука.
* * *
Після вечері вона їде до Перголи. Коли вона йде сходами додолу у своєму чорному оксамитовому убранні, з великим горностаєвим коміром, діадемою з білих троянд у волоссі, то виглядає направду засліпливо. Я відчиняю дверцята і допомагаю їй сісти в карету. Перед театром я зіскакую з козлів, і вона коли сходить спирається на мою руку, що тремтить від млосного вантажу. Я відчиняю перед нею двері ложі і потім чекаю у коридорі. Вистава триває чотири години, в цей час вона приймає своїх кавалерів, а я від люті зціплюю зуби.
* * *
Вже далеко за північ, коли дзвоник господині лунає востаннє.– Вогню! – коротко наказує вона, і коли у каміні вже потріскує, так само коротко, – чаю!
Коли я повертаюся зі самоваром, вона вже встигла роздягнутися і за допомогою муринки якраз накидає своє біле негліже.
Потім Гайді йде.
– Подай мені нічний хутряний халат, – каже Ванда, сонно потягуючись своїм гарним тілом. Я піднімаю хутро з фотеля і притримую, поки вона поволі, мляво вбирає рукави. Потім вона влягається на подушки отоманки.
– Скинь-но мені черевички і взуй оксамитові капці.
Я клякаю і скидаю маленький черевичок, який знімається не відразу.
– Швидко! Швидко! – кричить Ванда. – Ти зробив мені боляче, чекай-чекай, я ще тебе навчу. Вона б'є мене батогом… Нарешті вдалося!
– А тепер марш!
Ще один удар ногою – і я можу йти відпочити.