Тільки розбивши нас у бою, стерши нас з лиця землі, зможете ви це зробити".
Тут вождь перервався, поки тлумач переказував усе це, і потім продовжив:
– "Мерзенний Язику! В покарання ми могли б знищити і тебе, і твоїх братів із червоних курток та спалити ваш форт, але ми вчинимо інакше. Натомість ми вирішили порушити дану тобі обіцянку – на всю зиму ми йдемо в південну частину нашої країни, можливо, навіть на декілька зим. Ми йдемо не одні – ми відправляємо кутенаям послання, запрошуючи їх піти за нами тією ж стежкою. Цієї зими ти отримаєш від них шкур та хутра не більше, ніж від нас. Мерзенний Язику! Якщо крі чи інші вороги вторгнуться в цю частину нашої країни, ми будемо змушені повернутися. Ми визнаємо, що перед нами залишаються матеріальні зобов'язання. Якщо до нашого повернення ти все ще будеш тут, ми виплатимо тобі все, що заборгували. Таке наше послання тобі".
– Добре! Чудово! Сильна промова! Пряме слово! – закричали присутні, коли вождь закінчив.
Після того, як маленький француз переклав промову Великої Ноги Кроу, я не втримався і сказав рудоволосому:
– Які приємні звістки для вашого керуючого! Як він зрадіє, отримавши їх!
– Ти, ти… – він поперхнувся і був такий розлючений, що здавалося, його розіб'є параліч.
Потім, відсапнувши, він почав погрожувати мені кулаком:
– Щеня! Ти мені ще за це заплатиш!
Я нічого йому не відповів. Всі сміялися над ним і відпускали жарти, викриваючи його вид – його обличчя почервоніло від люті.
Щоб спонукати вождів та їхні племена рушити на південь, нам із Пітамаканом було вже не обов'язково влаштовувати демонстрацію нашої нової зброї, хоч колись я думав, що інакше нам не переконати Велику Ногу Кроу та інших вождів розірвати угоду з північними торговцями. Лідери племен пішли на це самі через образу з боку Компанії Гудзонової Затоки. Однак я подумав, що все ж таки варто продемонструвати наші нові рушниці, щоб вожді знали, які подарунки чекають на них після прибуття у Форт-Бентон. Крім того, я відчував, яке враження це справить на рудоволосого – він тямитиме себе від заздрості! Тому, скориставшись коротким затишшям, я сказав:
– Вожді! Я казав, що Далекий Грім приготував вам деякі подарунки. Це зовсім новий вид рушниць. У нас із моїм "майже братом" ці рушниці вже є. Хочете вийти і подивитись, що вони можуть робити?
Всі охоче пішли за нами, але зовсім не очікуючи чогось особливого. Велика Нога Кроу оголосив про закінчення ради. Рудоголовому та його перекладачеві більше не було причин залишатися в вігвамі, і вони теж вийшли з нього. На той час навколо зібрався великий натовп народу. Здебільшого це були чоловіки. Оскільки в вігвамі їм не вистачило місця, вони стояли поза ним, уважно прислухаючись до обговорення на раді.
Ми з Пітамаканом стали на чолі цього натовпу, а вожді вишикувалися у нас з обох боків. Ми розчохлили карабіни і оголосили всім, що це нові чудові скорострільні рушниці. На оголеному схилі, обличчям до якого ми стояли, на відстані близько сімдесяти п'яти ярдів посеред сірої землі та гравію лежав великий білий камінь. Я запропонував Пітамакану вибрати його нашою мішенню. Пересмикнувши затвори, ми звели рушниці і почали стріляти в цей камінь: постріл за пострілом, так швидко, як тільки могли прицілитися. Кулі часто потрапляли в нього та в землю довколо. При виді цього видовища, задзвеніли вигуки здивованих чоловіків. А щойно ми спустошили свої обойми, глядачі, ніби збожеволіли від здивування, і щільно скупчилися навколо нас.
Велика Нога Кроу взяв мою рушницю, щоб краще розглянути. І доки він її розглядав, настала цілковита тиша. Усі затамувавши подих стежили за його діями. Він поволі потягнув затвор, потім три чи чотири рази зробив це набагато швидше, повернувся до мене і запитав:
– Чи може Далекий Грім дати мені таку рушницю?
– Кожен із вождів отримає таку саму. Пікуні вже купили п'ятсот штук. Ще п'ятсот він притримує для торгівлі з вами та кутенаями. А наступної весни наші річкові судна доставлять вгору річкою ще кілька сотень, – відповів я.
Після цього повідомлення натовп підняв оглушливий крик. Я машинально озирнувся і побачив, що Рудоголовий залишив нас і попрямував до табору кайна, де він зупинився. Його перекладач похмуро брів слідом за ним.
Чимось цей маленький француз припав мені до душі. Він не ніс відповідальності за грубість Рудоголового. Я відчув, що той йому не подобається – задоволення, з яким він перекладав послання вождів Мерзенному Язику, говорило саме за себе.
Незважаючи на ніч, що спустилася, було ще доволі ясно, і ми з Пітамаканом не йшли до вігваму, дозволяючи багатьом охочим з натовпу оглядати наші рушниці і відповідали на їхні запитання. Коли ж нарешті ми повернулися в дім вождя, то відчули себе такими втомленими, що відправили одного з його синів сповістити всіх, хто нас запросив, що нам необхідно відпочити і сьогодні ми не зможемо їх відвідати. Ми провели вечір у розмовах з вождем та його гостями, які заглядали до нас, щоб викурити одну-дві люльки. Всі казали, що вони дуже раді розірвати угоду з Мерзенним Язиком і вирушити на південь боротися з кроу, полювати у своїй південній країні і торгувати з Далеким Громом.
Коли ж ми, натягнувши на себе ковдри, вже готувалися відійти до сну на своїх м'яких ложах, до намету боязко ввійшла невисока струнка жінка. Вона сіла біля входу і звернулася до мене:
– Ататоє! Я принесла тобі слова мого чоловіка.
– Твого чоловіка?
– Так. Це Самотньо Танцююча Ондатра. Він каже тобі: "Ататоє, юний сину вождя, змилуйся наді мною. Я не люблю Мерзенного Язика, я в розпачі від Рудоголового. Дозволь мені піти з вами до кутенаїв і на південь до твого дядька – вождя Далекого Грому. Я проситиму його дати мені роботу. Я можу тягнути мотузку в барці або полювати — як він забажає. Зглянься на мене, молодий торговий вождю з півдня, і візьми мене з собою!"
– Чому ж твій чоловік сам не прийшов просити мене про це? – запитав я її.
– Він не може відлучитися. Цей божевільний Рудоголовий тримає його при собі.
– Він щось винен червоним курткам?
– Наш борг – ціна чотирьох шкур [60].
Я повернувся до Великої Ноги Кроу.
– Вождю, скажи мені, що ти думаєш про цю людину, – попросив я.
– Він спокійний і не лінивий. Раджу вам взяти його із собою. Я не засуджую його за бажання покинути Мерзенного Язика та Рудоголового, – відповів вождь.
– Але нам не хотілося б брати з собою жінок, – засумнівався я.
– А я можу й не їхати зараз із чоловіком. Якщо ви його візьмете, то я вирушу на південь зі своїм батьком-кайна і зустріну чоловіка там, – сказала жінка.
– Чи зможете ви роздобути чотири шкури? – Запитав я.
– Так. У мого батька вони є і він мені їх позичить.
– Тоді нехай твій чоловік віддасть їх Рудоголовому і скаже йому, що він розрахувався з торговцями червоних курток. Після цього він може приєднатися до нас, – сказав я їй.
Тут вона накрила голову ковдрою і заплакала.
– Що таке, в чому річ? Чому ти плачеш? – запитав я з деяким роздратуванням.
– Я плачу від радості, – ледь прошепотіла вона. – Я дуже боюся Рудоголового! Він завжди дивиться на мене з такою хіттю! А тепер це припиниться. Я зможу зітхнути спокійно. Я врятована!
Схопившись на ноги, вона швидко вибігла з вігваму.
– Ха! Який ж цей Рудоголовий поганий і низький чоловік! – Вигукнула старша дружина вождя – "дружина, яка сидить поруч із ним".
– Хотів би я бути при тому, як Самотньо Танцююча Ондатра заявить йому, що йде на південь, – зауважив вождь.
Ми всі полягли спати, очікуючи, що француз скоро буде разом із нами, але він не з'явився ні на світанку, ні тоді, коли ми вже поснідали. Табір був у великому хвилюванні, готуючись зніматися з місця. Ми з Пітамаканом передали вождеві захоплену у ворогів зброю та скальпи. Той обіцяв доставити їх на збереження моєму дядьку. Ми мали багато клопотів перед від'їздом. Нарешті наші коні були нав'ючені. Ми їх осідлали, приторочили похідні сумки, сказали вождеві, що готові, і помчали через весь табір на захід.
Більшість вігвамів були вже розібрані, і жінки метушилися, навантажуючи речами в'ючаків та безколісні візки. Ми вирішили, що у маленького француза забракло сміливості порвати зі своїм владним господарем.
Ми проїхали через схвильований табір сіксіка, перетнули ліс, що облямовував річку, і в'їхали в табір кайна, де вігвами теж були зняті, а коні швидко навантажувалися. Пітамакан сказав мені, що знає місце, де стоять вігвами того клану, в якому зупинилися француз і торговець, і ми вирушили туди, щоб дізнатися, чому маленький чоловік не приєднався до нас. Неподалік попереду ми помітили натовп, що швидко зростав, і під'їхали до нього якраз вчасно, щоб побачити, як наш француз жбурнув до ніг Рудоголового кілька бобрових шкур і з відчаєм у голосі вигукнув:
– Кажу ж вам, що розрахувався з вами, значить розрахувався! Сьогодні я повертаю вам "щедрий" кредит Мерзенного Язика!
– Ні, ти не розрахувався! Ти підписав контракт на п'ять років! П'ять років за двадцять фунтів – за тобою лишається ще рік. Бери зараз же свого коня і жени сюди весь в'ючний табун! – гаркнув Рудоголовий.
– Ні, розрахувався! Кажу вам, що йду на південь. І піду!
– Я тобі покажу, куди ти підеш! – заревів Рудоголовий.
Він відкинув рушницю, кинувся вперед і спробував завдати щуплому французові удар в обличчя своїм величезним кулаком, але маленький чоловічок спритно ухилився і заскочив йому за спину. Лівою рукою він захопив його за шию, а правою сильно вдарив у вухо. Марно Рудоголовий намагався скинути його з себе. Чотири рази маленький чоловік бив його, і нарешті торговець звалився на землю як підкошений.
Ця сцена скувала натовп жахом: люди одностайно відвернулися. Кулачний бій був для них найпотворнішою справою, найогиднішою річчю, яку тільки можна вчинити. Мій вигук:
– Ентоні, твій верх! – Став єдиним визнанням успіху переможця.
Маленький француз усміхнувся мені. Декілька секунд він вирішував, що робити далі, а потім як кішка стрибнув до рушниці свого ворога. Високо піднявши його зброю в повітря, він з силою вдарив нею об землю, розбивши ложе і пошкодивши ствол і замок. Ще стрибок – і він уже біля своєї подруги. Поцілувавши її, він прийняв з її рук власну рушницю, скочив на коня і крикнув мені:
– Все! Можемо їхати! Я йду за вами!
Коли ми поскакали геть, Рудоголовий прийшов до тями.