Ми ввійшли слідом за ним, і він запропонував нам сісти на ложе, справа від себе. Вігвам був дуже великий, і зсередини був розмальований малюнками, що зображували подвиги вождя. Ми швидко оглянули їх і зрозуміли, що він був великим воїном. Вігвам був чудово облаштований, і акуратно утримувався. Ввійшли ті дві жінки з нашими сідлами й поклали їх обіч входу. Потім вони роздмухали вогонь, дістали трохи в'яленого м'яса, підсмажили й поклали його перед нами. Весь цей час вони розмовляли зі своїм чоловіком. Згодом, коли ми поїли, він на мигах сказав нам:
– Можливо, ви хочете сходити до лісу, чи може, хочете піти до річки й скупатися? Можете робити все, що вам заманеться.
Цього ми й хотіли – опинитися там, де нас ніхто не зможе підслухати. Ми взяли було зброю й підвелися, коли вождь продовжив:
– Рушницю й луки залиште тут. Куди б ви не пішли, мої люди повинні бачити, що ви їх не боїтеся.
Ми знову сіли на ложе і переглянулись.
– Я не боюся, – сказав я Чорному Оленю.
– Я теж, – відповів він.
Ми поклали зброю і вийшли з вігвама, обійшли його і пройшли повз десяток чи більше вігвамів, що стояли позаду житла вождя.
Деякі люди, які знаходились там, кидали на нас сердиті погляди, деякі посміхались, дехто робив вигляд, що нас не помічає. Ми пройшли повз вузьку смугу дерев, що росли вздовж річки, зупинились, і, переконавшись що ніхто нас не бачить, Чорний Олень на мигах сказав:
– Ми звідси втекти не можемо – за нами стежать, тож тільки ми зважимось на втечу, нас наздоженуть та вб'ють. Мені здається, що ті хто нас сюди привели, так чи інакше вб'ють нас.
– Ні, я думаю, що вони хочуть, щоб ми залишилися з ними жити. – відповів я.
– Цієї ночі нічого й думати про втечу. Він та його дружини будуть стежити за нами.
– Так, будуть стежити. А тепер дивись, що я думаю, – на мигах показав я. – Вождь хоче, щоб ми залишились з ним, хоче, щоб ми стали його воїнами. Ми можемо прикинутись, що раді залишитись з ним, з задоволенням виконуватимемо все, що він нам накаже, і однієї ночі ми втечемо від нього й повернемося до свого народу.
– Так! І захопимо багато їхніх коней, і своїх коней теж. А тепер давай ненадовго залишимось тут, і побачим чи за нами стежать.
Я погодився. Ми спустились до річки, скупалися, розчесали волосся й знову заплели коси. Вовк, який був разом з нами, багато разів обтрушувався й вилизував своє хутро. Опісля ми повернулись до лісу, вмостились і завели розмову про те, як однієї ночі ми захопимо ворожих коней, і, рухаючись без зупину день і ніч, одного разу з гордістю приведемо їх в табір кроу. Повз нас ніхто не проходив. Сонце спустилось за гори. Разом з вовком, котрий не відходив від нас ні на крок, ми вернулись в вігвам нашого полонителя. Коли ми зайшли всередину, він і його дружини поглянули на нас, посміхнулись і кивнули. Ми помітили, що за час нашої відсутності, в вігвамі з'явилися двоє нових лож зі спинками, покриті бізонячими шкурами поверх товстого шару сухої трави. Над одним із них, на північній стіні вігвама висіла моя рушниця, над іншим, на південній стороні, лук та сагайдак зі стрілами Чорного Оленя. Вказавши на ложа, вождь на мигах сказав нам:
– Ці ложа мої дружини зробили для вас. Сідайте тут, разом з нами, й нехай серця ваші радіють.
Ми пішли на вказані місця й сіли. Посміхаючись більш привітно, ніж раніше, одна з жінок сказала нам:
– Ми відвідали нашу матір та родичів, і принесли для вас цей одяг та ці ложа.
Інша додала:
– Ми хочемо, щоб ви були гарно одягнені, тож ми принесли для вас ці речі.
З цими словами головна дружина вождя дала мені нові штани з оленячої шкіри, синю полотняну сорочку з білими гудзиками і пару гарно вишитих голками дикобраза мокасин. Друга дружина вручила приблизно те ж саме Чорному Оленю.
Ці речі нам були вкрай необхідні. Наші мокасини протерлись та зносились, а штани були старими та пошарпаними. Жінки були дуже добрими до нас, і ми знаками подякували їм. Тепер ми були впевнені лише в одному – вождь хоче залишити нас у себе, і він буде захищати нас від тих, хто схоче заподіяти нам зло. Так, тут ми були в безпеці, але одного разу, вночі, мали втекти й повернутися до свого народу. Подарунки ми поклали поряд з собою, щоб одягти їх вранці. Вождь на мигах сказав нам, що його дружинам потрібне м'ясо, а тому, наступного дня, ми втрьох маємо вирушити на полювання. Я відповів, що ми з задоволенням підемо разом з ним. Раптом до вігваму зайшли четверо чоловіків, і ми з Чорним Оленем звільнили їм місце на своїх ложах. Вождь набив люльку, запалив її й передав гостям. Почалася розмова, змісту якої ми, звісно ж, не могли зрозуміти. Потім гості почали розпитувати мене про мій народ, мою країну і про племена які проживають на півночі та заході від неї. Один з них був такий швидкий, що я не розумів його жестів, і декілька разів просив його повторити своє запитання повільніше. Гості засиділись допізна. Пізніше, коли ми вже ладнались до сну, ми почули голосну розмову, що доносилась з зовнішнього боку табірного кола. Вождь вийшов і невдовзі вернувся. Повернувшись до нас він сказав:
– Прибули шестеро воїнів череванів. Вони говорять, що все плем'я прибуде сюди завтра.
– Чудово! Чудово! Черевані і чорноногі справжні друзі, – на мигах сказав я. – Давно, дуже давно, можливо сто, а то й двісті зим тому, мій народ пожалів їх, і сказав, що наша країна це їх країна, і вони можуть жити в ній, мандрувати й полювати, де заманеться. Лише минулої зими вони стояли табором поруч з нами, в північній течії Великої річки, біля торгового форту білих людей.
Вождь на мигах відповів нам:
– Ні. Ті, що прибудуть завтра, південні черевані, брати ваших північних череванів. Вони з давніх часів близькі друзі з моїм народом.
Мені не давала спокою думка про те, що в табір прибули друзі, союзники мого племені і всіх племен чорноногих. Я багато про них чував – дуже давно вони відділились від північних череванів, але залишились друзями. Я бачив декількох людей південного племені в таборі наших союзників.
–Деякі з тих, хто завтра прибуде, мої добрі друзі, – сказав вождь. – Я повинен влаштувати для них бенкет, тож завтра на полювання ми не йдемо. А тепер лягаймо спати.
Наступного ранку прийшов молодший брат вождя Самотня Антилопа, поснідав з нами, а тоді вождь сказав, що ми з Чорним Оленем повинні взяти зброю й разом з юнаком привести коней.
– Добре, що ви йдете зі мною, – на мигах сказав Самотня Антилопа, – Я сподіваюся, що ми станемо друзями.
– Так. – відповіли ми.
Він повів нас через річку, потім вгору за течією до краю рівнини, намагаючись дорогою потоваришувати з вовком, котрий не хотів йти поряд з ним. Ми й самі не знали, чи хочемо з ним товаришувати. Жестами він запропонував нам поглянути, скільки коней у його народу. Дійсно, це було багате плем'я: вгору й вниз по річковій долині і на рівнині, по обох берегах, паслися безліч табунів, кожен числом в багато голів – безліч плямистих коней, красивих і доглянутих. Неподалік долини, ми знайшли табун вождя, численістю в сотню голів, і, прив'язані до них шия до шиї, там були й наші коні. В табуні також були п'ятеро великих мулів, котрих, як пояснив Самотня Антилопа, його брат захопив у білих, коли воював з ними десь на півдні.
– У цій битві, – продовжив він, – загинули двоє моїх дядьків. Погані, дуже погані люди ці білі. Я молюсь Сонцю, щоб воно знищило їх. Ви двоє теж їх ненавидите?
– Ми, кроу, не знаємо, ми їх ще не зустрічали, – відповів Чорний Олень.
– В моїй країні, де Південна Велика річка впадає в річку Лось, білі люди є. Вони не чіпають нас, ми не чіпаємо їх, – сказав я.
Самотня Антилопа глибоко зітхнув:
– Невдовзі білі спробують захопити вашу землю, як зараз нашу, і вам доведеться воювати з ними, – сказав він.
Я не вірив тому, що це станеться. О, як я міг знати, що за кілька зим ці солдати знищать цілий табір наших братів пікуні? [30]
– Твій брат, вождь, яке його ім'я? – запитав я.
– Голова Видри. Ім'я його головної дружини – Жінка-Спис, іншу звати Добра Співачка. Ви обоє їм дуже сподобались, – на мигах відповів він.
Ми відвели коней до річки, напоїли їх і відпустили пастись на рівнині, всіх, окрім однієї, яку Самотня Антилопа взяв для брата. Повернувшись в табір, ми побачили, що багато хто з воїнів одягли військове вбрання і готуються зустрічати своїх друзів — череванів.
Поневоливший нас вождь, Голова Видри, одягнув сорочку зі шкіри товсторога і штани, гарно вишиті кольоровими намистинами і прикрашені смужками з хутра горностая і ворожих скальпів. Він здивувався, побачивши що ми привели лише одного коня, і щось сердито сказав брату, а потім на мигах звернувся до нас:
– В цей день, коли наші справжні друзі черевані, завітали до нас – великий день, щасливий для нас. Я хочу, щоб ви розділили з нами цю радість. Тож верніться до табуна і візьміть собі по коню. Я хочу, щоб ви поїхали з нами їм назустріч.
Ми зробили так, як він сказав, і, осідлавши своїх тварин, разом з вождем стали біля них. Всі мешканці табору не зводили погляду з трьох воїнів, які разом з кіньми стояли біля західного краю долини. Через деякий час вони повернулись і помчали до нас, розмахуючи ковдрами – так вони давали знак, що черевані близько. Тоді ми сіли на коней, і Голова Видри знаками звелів нам з Чорним Оленем їхати за Самотньою Антилопою, а сам він приєднався до свого гурту воїнів. Ми піднялись по схилу долини, і, поглянувши на рівнину, побачили довгий караван іншого племені. Тут різні загони чеєнів витяглись в лінію (таких загонів було сім, і один з них очолював Голова Видри). Це був, як нам пізніше сказали, клан Бізонів. Він налічував приблизно сотню людей, в основному зрілих воїнів, з чого ми зробили висновок, що наш поневолювач повинен був здійснити багато подвигів, перш ніж стати їхнім ватажком. Всі вони носили червоні щити, у деяких в центрі чорною фарбою була намальована голова бізона, у інших — орнамент з бізонячих слідів. Цьому клану належали два списи, прикрашені пучками пір'їн з хвостів воронів. Їх везли двоє воїнів, які їхали відразу за вождем. На кожному з членів клану був головний убір, зроблений зі шкіри й рогів бізона, котрий вони одягали під час церемоніальних танців. Якщо наступного ранку табір мав переїхати, ці два списи встромлювалися в землю перед вігвамом Голови Видри, але не прямо, а під нахилом, вказуючи напрям, в якому мав переїжджати табір.