Незабаром ми побачили дичину — двох самок, двох дитинчат і двох однорічних оленів. Помітивши нас, стара самка-ватажок побігла підтюпцем по стежці, залучивши за собою решту. Повертаючи на стежки, що відгалужувалися ліворуч від головної стежки, вона намагалася забігти нам у тил. Коли ми перегородили їй шлях, вона кинулась у протилежний бік. Пітамакан побіг праворуч, я ліворуч, і вдвох ми загнали маленьке стадо в далекий кінець верболозу.
Тут закінчувалися стежки. Зробивши гігантський стрибок, стара самка пірнула в пухкий сніг і почала прокладати дорогу, піднімаючи хмару снігового пилу. Інші тварини пішли назад, і тільки одне з дитинчат повернулося в зарості. Незабаром до нього приєдналася його мати.
Олені були так близько від нас, що, здавалося, ми могли торкнутися їх рукою. Стріла Пітамакана встромилася в бік старої самки, а мені пощастило вбити дитинча, що бігло за нею. Обидва впали, але два однорічні олені перестрибнули через них і кинулися в зарості.
Ми переслідували тепер другу самку та її дитинча. Вона вирвалася з верболозу і бігла глибоким снігом — бігла швидше, ніж ми, хоч у нас на ногах були лижі. Ми дивувалися її силі. Але через триста кроків вона втомилася і зупинилася, затуляючи своїм тілом дитинча. Шерсть на її плечах і спині стала дибки, очі горіли злістю. Здавалося, вона вирішила захищати своє дитинча до останньої краплі крові. Коли ми підійшли ближче, вона перейшла у наступ. Ми відбігли убік, а вона, вибившись із сил, знову зупинилася. Я відвернув її увагу, а Пітамакан підкрався до неї збоку і пустив стрілу. Самка опустила голову, очі її миттєво потьмяніли, і вона впала. Така ж доля спіткала і її дитинча. Надто легко дісталась нам ця здобич, але вбивати ми мали, якщо хотіли жити.
Залишалося ще два однорічні олені, і я запропонував їх не чіпати. Пітамакан подивився на мене з подивом.
— Як! Дати їм піти? — вигукнув він. — А попереду холодна зима! Брате мій, ти дурниці кажеш. Звісно ж, ми маємо їх убити. Та й невідомо, чи вистачить нам м'яса до весни.
Ми загнали їх у глибокий сніг та вбили. Не встигли ми здерти шкуру з одного оленя, як почало темніти, і ми поспішили додому: треба було набрати хмизу на ніч.
Наступного дня ми обдерли решту оленів, розрізали м'ясо на шматки і повісили ці шматки на гілки; звідси ми могли поступово переносити їх додому. Дві шкури ми вирішили вимочити в річці, потім очистити від шерсті та видубити; решту ми розтягли на дерев'яних рамах, висушили, а потім накрили ними наші ліжка.
Швидко летіли дні. Ми оглядали пастки, здирали шкірки з хутрових звірів, переносили шматки м'яса з верболозу до хатини та розвішували на деревах. Видубивши дві оленячі шкури, ми зайнялися кроєм та шиттям. Кроїв Пітамакан, розрізаючи шкіру ножем із обсидіана. У шитті брав участь і я. Цій роботі ми присвятили три чи чотири вечори — і нарешті могли похвалитися новими сорочками, новими штанами та рукавицями.
Наш глиняний горщик розвалився, коли ми його зрушили з місця. Ми були дуже засмучені, тому що мали намір варити в ньому м'ясо. Харчуватись виключно смаженим м'ясом шкідливо. У житті північних індіанців варене м'ясо грає таку ж роль, як хліб — у житті білих. Пітамакан зголоднів по вареному м'ясу, і так як шкур було в нас тепер багато, то він і вирішив зробити казанок зі шкіри. Вирізавши велике коло зі шкіри однорічного оленя, він вимочив його в річці, а потім пришив краї його до обруча з берези. Вийшов великий мішок із дерев'яним обідком, дуже глибокий і широкий. Пітамакан підвісив його на ремені до поперечини даху.
Кинувши в багаття кілька чистих каменів — попередньо ми їх вимили, — Пітамакан налив близько двох літрів води в мішок і поклав туди м'ясо, нарізане тонкими смужками. Коли каміння розжарилося, він кидав його один за одним у мішок, а в міру того, як вони охолоджувалися, витягував і знову нагрівав. Цим способом варіння м'яса користувалися індіанці у ті далекі часи, коли білі торговці ще не привозили ні горщиків, ні казанків.
М'ясо ми варили недовго. Як тільки воно стало сірим, ми його витягли і жадібно з'їли. Якщо м'ясо варити довго, воно стає менш поживним, І з того часу ми частіше їли варене м'ясо, ніж смажене.
Зима остаточно набула своїх прав. На березі річки ми часто знаходили сліди видр — звірята переходили від однієї ополонки до іншї і ловили рибу. Ми вирішили розставити пастки, але спочатку нам треба було зловити рибу для приманки. Вудки ми зробили з довгої тонкої жердини та мотузки з петлею на кінці. Зазирнувши в ополонку, ми побачили форелей і риб "тримай-човна" [7]. Звичайно, ми спробували зловити форель, але незабаром переконалися, що з нею нам не впоратися: форель здалеку помічала петлю і одразу пливла вниз за течією.
Але з рибами тримай-човна справа пішла на лад. Ці великі червонувато-чорні риби вагою близько кілограма нерухомо лежали біля самого дна і здавалися сплячими. Вони не відпливали, коли до них спускалася петля; можливо, вони її приймали за водорості. Накинувши петлю, ми різко смикали жердину і витягували рибу, яка безпорадно билася в петлі.
Спіймавши трьох тримай-човна, ми поставили пастки близько до трьох ополонок, куди видри приходили на риболовлю. Але звірята довго не йшли в пастку; вони дуже полохливі, і їх нелегко заманити. Коли розвіявся запах людини, одна видра спокусилася приманкою і була вбита брусом, що впав.
Пастки ми розставляли в долині, на схід та на захід від нашої хатини, і було їх у нас стільки, що ми не могли оглядати їх щодня; обхід ми робили протягом двох днів – сьогодні вранці йшли на схід, завтра – на захід. Найдальша пастка була на відстані десяти кілометрів на захід від нашої хатини, і з якихось невідомих причин ми знаходили в ній здобич частіше, ніж в інших пастках. Пітамакан називав її нат-о-уап-і кіяк-ак-іс — "сонячною" чи "священною" пасткою.
Якось, здійснюючи ранковий обхід, ми підійшли до цієї далекої пастки. Того ранку нам не щастило: жодного хутрового звіра ми не знайшли в інших пастках і всі надії покладали на цю останню. Пітамакан затягнув пісню койота, яка, за його словами, мала принести нам щастя.
Ще здалеку помітили ми, що брус опущений. Підбігши ближче, ми побачили велику пухнасту куницю і поспішили витягти її з-під бруса. Пітамакан знову заспівав, підносячи подяку Сонцю, а я, розсіяно оглядаючись на всі боки, помітив на снігу сліди, які дуже мене зацікавили. З нетерпінням чекав я, коли Пітамакан доспіває пісню.
— Дивись, — нарешті крикнув я, — ось сліди ведмедя!
Нам обом здалося дивним, що ведмідь у глуху зимову пору бродить лісом, замість того, щоб лежати у своєму барлозі. Ми кинулися до цих слідів і, роздивившись їх, з жахом подивилися один на одного. На снігу ясно виднілись відбитки вузьких плетених лиж. Тут пройшла людина — індіанець, ворог! І пройшов нещодавно. А Пітамакан щойно співав на весь голос!
9. ПОНЕВІРЯННЯ В ГОРАХ.
Сліди лиж, перетинаючи долину, тяглися з півдня на північ і вели до чагарників молоденьких сосен кроків за сто від нас. Тут індіанець зачепив гілку, і з деревця обсипався сніг. Темно-зелена сосна різко виділялася на білому тлі. Можливо, індіанець ховався в чагарниках.
— Ми повинні дізнатися, чи він там, — сказав Пітамакан. — Хоча нас він не чув, але ми повинні знати, звідки він прийшов, навіщо й куди йде.
Обережно обійшовши зарості, ми знову побачили сліди лиж. Вели вони прямо до річки, туди, де вода зривалася каскадами з гряди невисокого зазубреного каміння. Звідси індіанець попрямував до низів річки — на льоду, запорошеному снігом, чітко виднілися сліди.
Ми підійшли до маленького водоспаду і з першого погляду зрозуміли, навіщо він прийшов у нашу мирну долину. Біля самої води сніг був утоптаний ногами — тут індіанець босоніж увійшов у воду, а на втоптаному снігу було розкидано уламки темно-зеленого каменю, відбиті ним від невисокої скелі, з якої вивергався водоспад. Пітамакан підняв один із уламків і уважно його розглянув.
— Ось навіщо він сюди прийшов! Це м'яка порода каменю, з якого кутенаї та плоскоголові роблять свої люльки.
— А як ти гадаєш, звідки він прийшов?
— Із табору свого рідного племені. Гірські індіанці зимують на березі великого озера, в яке впадає ця річка. Снігу там випадає мало, і коням завжди знайдеться корм.
— Але чому ж сліди тягнуться не з низів річки? Він прийшов до водоспаду з півдня і перетнув долину?
— Правильно! — вигукнув Пітамакан. — Зараз ми це дізнаємося.
Ми пішли назад, слідами індіанця. Вони привели нас до нашої пастки.
— Дивно, як це він не помітив ні пастки, ні нашої стежки! — Сказав я. — Подивися, як різко видно на снігу сліди наших лиж! Мабуть, він дивився в інший бік.
Минувши пастку і продовжуючи йти слідами ворога, ми наблизилися до схилу крутої гори, що височіла над долиною. Тут у багатьох місцях сніг був зчищений зі схилу: мабуть, індіанець шукав камінь для люльок і, не знайшовши його, змушений був спуститися до річки. Тому він і перетнув долину.
Нам тепер було про що подумати та поговорити. Слідом за цим індіанцем могли прийти інші, які також потребували каменю для люльок. Рано чи пізно вони побачать наші сліди. Повернувшись до пастки, ми витягли з неї куницю, а пастку розібрали. Ми вирішили більше не наближатися до цього місця. Пітамакан сподівався, що після першого ж снігопаду буде засипана наша стежка, що веде до пастки. Але з цього дня ми вже не відчували себе у безпеці.
Коли ми сиділи в хатині, нам здавалося, що ворог причаївся десь поблизу і чатує, щоб нас підстрелити, як тільки ми вийдемо. Вирушаючи оглядати наші пастки, ми старанно обходили ті місця, де ворог міг влаштувати засідку. Пітамакан жив у постійній тривозі і, незважаючи на мої протести, вирішив принести нашу ведмежу шкуру в жертву Сонцю. Він прив'язав її міцно до товстої гілки сосни і заспівав пісню, благаючи Сонце захистити нас від ворога.
Хоча ми давно втратили рахунок дням, але після довгих обчислень вирішили, що на сліди ворога натрапили ми в лютому. Наприкінці березня настане весна у преріях, але тут, у горах, сніг триматиметься набагато довше — можливо, до травня. За словами Пітамакана, ми мали піти звідси в березні, оскільки з першими ознаками весни олені повернуться в гірські долини, а слідом за оленями прийдуть кутенаї.
— Як же ми звідси підемо? — здивувався я.