І ще того самого дня ми зладили нотатку в такому дусі, начеб і не було війни, хоча тема її була "воєнна" далі нікуди — страх перед цепелінами: "Серед них ми побачили: дукиню Ґермантську, вельми чарівну в нічній своїй сорочці, дука Ґермантського, препишного в рожевій піжамі та в купальному халаті і т. ін. і т. ін."
"Можу перехреститися, — вирік Сен-Лу, — що в кожному великому готелі бігали по холу американські жидівки в негліже, тулячи до прив'ялих грудей перлові кольє, що з їхньою допомогою вони сподівалися пошлюбити якогось піду-палого дука. Готель "Ріц" скидався цього вечора на контору обміну валют".
Одначе слід сказати, що хоча війна не сприяла духовному зростанню Сен-Лу, розум його, зазнавши еволюції, зумовленої почасти спадковістю, здобувся на політ, досі в нього не бачений. Яка відстань між юним білявцем, улюбленцем ши-ковних чи з претензією на шик жінок, і балакуном, доктринером, схильним до каламбурів! Ув іншому поколінні, на іншому стеблі, ніби актор, який узяв на себе ролю, зіграну колись Бресаном чи Делоне, він став мовби спадкоємцем — рожевим, ясноволосим і золотавим (тоді як той був наполовину чорний, аж смоляний, а наполовину білий як сметана) — барона де Шарлюса. То дарма, що він не міг порозумітися з вуйком на тему війни, приставши до тієї частини аристократії, яка ставила Францію над усе, тимчасом як барон де Шарлюс був, власне, поразником, оскільки міг показати тому, хто не бачив "творця своєї ролі", яким недосяжним можна бути в амплуа резонера. "Здається, Гінденбурґ — це відкриття", — зауважив я. "Не нове відкриття, — відрубав він, — або майбутня революція. Треба б, замість панькатися з ворогом, дати Манженові повну волю, погромити Австрію та Німеччину і європеїзувати Туреччину, замість чорногорити Францію. "Але ж нам подадуть руку Сполучені Штати",— сказав я йому. "Наразі я бачу тільки, це зразу впадає в вічі, штати не-сполучені. Чому б не піти на ширші поступки на користь Італії перед загрозою дехристиянізації Франції?" — "Почув би тебе твій вуйко, барон де Шарлюс! — сказав я. — Власне, ти б не обурився, почувши ще більшу хулу на папу, натомість у вуйка думки про кривди, яких може зазнати трон Франца-Йо-сифа, викликають розпач. Зрештою, барон заявляє, що з цього погляду він зберігає вірність традиціям Талейрана та Віденського конгресу". — "Часи Віденського конгресу минули, — заперечив він. — Таємній дипломатії треба протиставити дипломатію конкретну. У мого вуйка нутро завзятого монархіста, і він проковтне жабу, як пані Моле, чи ропуху, як Артур Меєр, аби тільки ту жабню подавано під шамборсь-ким соусом. З ненависти до трибарвного стягу він, по-моєму, став би радше під ганчіркою червоного ковпака, щиро беручи її за білий прапор". Звісно, то були лише слова, насправді ж Роберові було далеко до іноді глибокої ориґінальности його вуйка. Але його вдача була така сама весела й чарівлива, як баронова — підозрілива й ревнива. Принадний і рожевий, на голові кучма золотого волосся — такий він був у Бальбе-ку, такий залишився й нині. Єдине, в чому не перевищував його вуйко, це в ментальності Сен-Жерменського передмістя, відчутній навіть у тих, хто уявляв себе цілком від неї вільним, і водночас здатній викликати до них повагу розумних людей не блакитної крови (повагу, яка по-справжньому квітувала серед шляхти і свідчила про несправедливість революцій), змішану з дурнуватим самовдоволенням. Завдяки такій мішанині покори та пихи, набутих розумових запитів і природженого владолюбства, барон де Шарлюс і Сен-Лу, простуючи різними шляхами і сповідуючи протилежні погляди, розмежовані між собою одним поколінням, стали інтелектуалами, цікавими до кожної нової ідеї, і цокотунами, яких жоден "зацитькувач" не зупинив би. Тож людина сіренька могла визнати їх обох, залежно від свого хвилевого настрою, занудами чи дотепниками.
"Ти пам'ятаєш наші розмови у Донсьєрі?" — спитав я його. "О, що за славні були часи! Яке провалля відмежовує нас від них! І чи повернуться колись ці гарні дні ...
як з хлані, чужої людині,
Знов юні піднімуться в небо сонця,
В морській перемиті пучині?"
"Ми згадуємо про ці розмови не тільки для того, щоб розчулитися, — відповів я. — Я завжди намагався добути з них якусь частку істини. Ця війна перевернула все, а надто, як ти кажеш, наше уявлення про війну, але чи спростувала вона те, що ти казав тоді, наприклад, про наполеонівські битви, що їх братимуть за взірець у наступних баталіях?" — "Де там! — сказав він. — Наполеонівські битви повторюються скрізь, тим паче в цій війні, адже Гінденбурґ сповнений наполеонівського духу. Його блискавичні перекидання військ, або такі його маневри, коли він, виставивши лише невеличке прикриття перед одним супротивником, об'єднаними своїми силами нападає на другого (чим не Наполеон 1814-го), або проводить рейди вглиб, змушуючи ворога утримувати сили на додатковому фронті (приміром, хитрощі Гінденбурґа під Варшавою, коли ошукані росіяни стягнули туди всю потугу і зазнали поразки на Мазурських Озерах), чи його обходи, схожі на ті, з яких розпочалися Австерліц, Арколь чи Екмюль — все у нього наполеонівське, і це ще не край. Додам, що як ти вже без мене спробуєш тлумачити епізоди цієї війни у ході їхнього розгортання, ти не вельми покладайся тільки на цю особливу тактику Гінденбурґа, щоб розшифрувати сенс його дій, знайти ключ до відгадки його задумів. Генерал нагадує письменника, який пише п'єсу чи книжку, і ця книжка, відкриваючи, з одного боку, несподівані ходи, а, з другого, заводячи сюжет у безвихідь, змушує його перекреслити первісний план. Наприклад, відворотний маневр для відвернення уваги має проводитися лише в пункті, який важливий сам собою; уяви, що він удається понад усі сподівання, а головна операція тим часом провалилася; у такому разі цей маневр можна вважати за всю операцію. Я сподіваюся від Гінденбурґа ведення бою в наполеонівському дусі, маючи на увазі вбити клин між союзниками, англійцями та нами".
Отак-то, відновлюючи в пам'яті зустріч із Робером, чимчикував я вулицями, заломивши чортові ковбасу; мене занесло трохи чи не на міст Інвалідів. Ліхтарі, досить нечисленні (через німецькі ґотаси), засвічено трохи завчасно, прецінь трохи завчасно запроваджено й "літній час", коли вечоріло ще досить швидко (як умикають і вимикають парове опалення, починаючи з певного дня), отож над містом, освітленим по-нічному, край неба — неба, необізнаного з літнім і зимовим часом, не готового брати до відома, що о пів на дев'яту тепер означає о пів на десяту — край блакитнявого неба і досі жеврів день. Над тією частиною міста, де торують вежі Трокадеро, небо виглядало як незмірне з відтінком туркусу море; відступаючи, воно відслонювало легку лінію чорних скель чи, може, навіть звичайних рибальських сітей, простертих одна по одній, хоч насправді то були хмаринки. Море, цієї хвилі бірюзове, забирає з собою, хоч ніхто цього не помічає, людей, втягнутих у всеосяжне обертання землі, землі, де ці непогамовні шаленці й досі захоплюються своїми революціями і даремними війнами, подібними до війни, яка в цю мить заливала кров'ю Францію. Зрештою, поки споглядаєш це ледаче і прегарне небо, яке вважало нижчим за свою гідність міняти розклад і над освітленим містом не переставало недбало слати, уже в блакитнявих тонах, свій длявий день; просто голова йде обертом: небо стає вже не морськими розлогами, а вертикальною градацією блакитних глетчерів. А вежі Трокадеро, на око такі близькі від тих бірюзових приступок, виявляються страшенно далекими, як це буває в деяких швейцарських містечках, де, можна подумати, дві далеченькі вежі сусідують зі спадами найвищих вершин.
Я повернув назад, віддаляючись від мосту Інвалідів, але небо тепер було вже чорне, темрява панувала і в місті; натикаючись раз у раз на смітниці, змиливши дорогу, я, сам про це не здогадуючись, прямуючи машинально лабіринтом темних вулиць, опинився на бульварах. Місто знов нагадало мені Схід, таке враження було вже мені знайоме, а візію Парижа часів Директорії заступила візія Парижа 1815-го. Як і 1815-го, вулицями розгулювали строкаті мундири аліянтів; серед них були африканці в червоних шароварах, індуси в білих тюрбанах, — їх цілком вистачало, аби Париж, де я йшов, почав уявлятися якимсь екзотичним східним містом, воднораз достотним, якщо мати на увазі костюми та обличчя, і геть фантастичним з уваги на деталі тла, — так із міста, де він мешкав, Карпаччо робив Єрусалим або Константинополь, оздобивши їх кольористою юрмою, не менш барвистою, ніж тут.
Я помітив, як за двома зуавами, хоч вони на нього нібито не зважали, цьохав рослявий і тілистий чолов'яга у м'якому фетровому капелюсі й довгій пелерині; глянувши на його лілову бузю, я завагався, з яким іменням його поєднати, — певного актора, а чи маляра, однаково славних незліченними со-домськими бешкетами. Я був переконаний, що не знаю переслідника; який же був мій подив, коли, зустрівшись зі мною очима, він збентежено, але рішуче пристав і підійшов до мене, ніби хотів показати, що його не застукано на гарячому вчинку і що критися йому ні з чим. Якусь мить я міркував, хто ж воно зі мною вітається: то був барон де Шарлюс. Можна сказати, що еволюція його хвороби або революція збочення досягли того кульмінаційного моменту, коли маленька первісна особистість індивіда, її риси, успадковані від предків, виявляються уярмленими розвитком набутого пороку чи супутньою їм органічною недугою. Барон де Шарлюс розійшовся уже так далеко із самим собою чи, точніше, настільки став самим собою під чудовою маскою, що її начепив на себе той, ким він став і хто вже належав не тільки самому собі, а й багатьом іншим збоченцям, що у першу хвилину я взяв його за одного з них, бульварного ловця зуавів, взяв за якогось збоченця, хто не був бароном де Шарлюсом, великим паном, дотепником і фантазером, схожий з ним тепер хіба спільним для них усіх виглядом, і нині він, принаймні поки я не придивився пильніш, застував усе.
Отака-то була моя зустріч із бароном де Шарлюсом, зустріч дорогою до пані Вердюрен. Певна, річ, я не застав би його в неї, як колись; їхня сварка ще поглибилася, і навіть теперішні приключки пані Вердюрен використовувала на те, щоб дискредитувати барона ще більше.