Мельхіор уперше засміявся, але не міг пояснити магістру, що його так розсмішило, а того неприємно вразила ця дивна, несвоєчасна веселість
Наступного дня Мельхіор закінчив картину з пеклом або те, що, на його думку, було закінчено цього разу. Чекаючи на магістра, червоним олівцем на окремих аркушах він малював птахів та інших тварин, яких зустрів у лабіринті. Він вирішив попросити магістра дозволити йому знову побачити бестіарій, але забув про своє прохання, коли лисий винахідник з'явився. Примруживши очі, Бонавентура розглядав картину, відчуваючи, як німіють у нього кінцівки. Нарешті, знову почухавши груди й ребра, сам не свій, він прошепотів:
— Малювати то ти вмієш.. Що за чудовиська постають на твоєму малюнку, лише дияволу відомо. Зізнаюся відверто, що коли зараз роздивляюся твою роботу з усіх боків, то майже міг би повірити в пекло.
Мельхіор не встиг запитати, чи вірить магістр у пекло. Гіацинт сунув йому в руки напіввисохлу картину і владно виштовхнув художника з кімнати. Дорогою він на мить зупинився перед художником:
— Усе, усе пробував, — сказав він упівголоса, — ялівець, арніку, спати між двома товстими, мов слимаки, селянками, сорочку з ведмежої шкури... І нічого, нічого, нічого! То чого очікувати від твоєї картини? Чим вона є більшим, ніж декілька плям, кинутих на мертву дошку?
Мельхіор мовчав, подумки будуючи оборону проти чумного смороду кімнати, перед якою вони стояли. Вони переступили поріг, собаки зірвалися з ліжка і за командою заповзли назад під ковдру, пускаючи піну з писків. Юнкер Роберт тремтів від холоду.
— Ч-чи... є в тебе пекло, маляре? Чи воно є чудовим, гарячим?
— Картина готова, — відповів магістр замість Мельхіора, і юнкер звелів віддати образ йому.
Мельхіор побачив тонку лінію сивого волосся, постарілий ніс і руку — руку трупа, — як і вперше. Але над носом тепер були маленькі, страшні, меланхолійні, широко розплющені очі... Цього разу Мельхіор не стримував себе, він-таки заткнув носа, а магістр поволі наближав образ до тих очей.
На мить зображення сховало обличчя хворого. Мельхіор здивовано чекав. Раптом магістр відсахнувся, між його плечима Мельхіор побачив, як безформна гора собачих голів і тіл, яка все ще глухо гарчала, почала здригатися й тремтіти. Це був спазм, який Мельхіор спочатку пояснював придушеним сміхом юнкера, веселістю, яка на разі ще не вибухнула. Потім під товстою ковдрою і собачими тілами можна було відчути дике сіпання, і голос юнкера прорізав сморід і духоту:
— Відверни картину! Г— геть з нею! Чорна магія! Я відчуваю лід у спині!
Магістр кинув картину й кинувся до юнкера, який тремтів і клекотав зубами, начебто його занурили в крижану ополонку серед щодалі гучного виття собак... Що далі діялося в кімнаті юнкера, Мельхіор міг лише здогадуватися, бо він втік в коридор. Він насилу знайшов великий зал і чекав там, поки прийде магістр. Він сидів, згорбившись, на табуретці, навіть не дивлячись на малюнки тварин, зроблені по свіжій пам'яті.
Магістр з'явився тільки ввечері; його обличчя було ще більш загостреним, ніж зазвичай, добре видно було руду щетину бороди. Голос магістра був беззвучним:
— Як я й думав, Мельхіоре... На цю смердючу смерть немає ніякого способу. Юнкер тремтів цілу годину після того, як побачив твою картину — я думав, що це вже конання.
— Але він живий? — злякано запитав Мельхіор.
Магістр знизав плечима.
— Живий... він ще живий. І проклинає тебе на всі голоси. І наказав мені негайно вигнати тебе із замку.
Мельхіор хотів підвестися з табурета, але не міг. Навколо нього завирував простір, що раптово наповнився сухим туманом, і слина в роті художника теж пересохла.
Бонавентура якусь мить спостерігав за ним, не кажучи ні слова, а потім промовив з дивною усмішкою, яка більше грала на його впалому обличчі, ніж навколо рота:
— Не бійся. Я не втрачаю голову від твоїх пекельних картин жахів. Можливо, я сподівався, що це буде його смерть... — Він показав на кімнату, де лежав юнкер. — Може я давно бажаю звідси вибратися. Я хочу робити водопроводи та каменярські свердла для людей, які зможуть оцінити мою майстерність. Я не хочу довше грати роль помічника смертельно хворої людини.
Від цієї щирості Магістра перед очима Мельхіора розсіявся туман, перестав крутитися навколишній світ. Але все стало ще похмурішим: меблі, камін, лисий чоловік навпроти нього, навіть віконні шибки, здавалося, були вкриті павутинням.
— А моя картина? — стурбовано запитав художник.
— Вогонь виконав на ній вирок юнкера, — сухо відповів магістр.
Морок опанував і душу Мельхіора. Він перевів погляд на Бонавентуру, який нарешті знову звернувся до нього:
— Слухай, художнику, я скажу юнкерові, що я тебе викинув звідси. Але сьогодні ти тут у безпеці. Завтра на світанку я накажу відвести тебе під охороною на антверпенський тракт.
— Навіщо стільки доброти до незнайомої людини? — запитав Мельхіор, усе ще сидячи і не рухаючись.
— Люди з талантом повинні допомагати один одному.
Росистим світанком магістр наказав супроводжувати Мельхіора та його візок на широку військову дорогу, додавши до його охорони тих самих солдатів, які кілька днів тому привели його до замку посеред лабіринту. Бонавентура особисто з'явився на подвір'ї замку, тримаючи під пахвою щось, загорнуте в полотно... Мельхіор глибоко заліз під парусину. Магістр мав такий вигляд, наче не спав цілу ніч — чорні кола під очима, пом'яті складки каптану. Мельхіор, який сам тремтів від страху перед переслідуванням, не спав тієї ночі, відчував усю втому іншої людини, немов у власному тілі.
— Ось винагорода за твої послуги й за шкоду, Мельхіоре, — сказав магістр, подаючи маляру згорток. – Vale[12]!
Критий віз уже рушив, Мельхіор ще раз визирнув з-під буди й кивнув магістрові. Зі згортком на колінах він сидів мовчки, поки вони їхали лабіринтом, який здавався невинним у ранковому сяйві. Вольєр з птахами тільки починав оживати, чути було лише слабкі поклики та подихи; великі тварини ще спали. Ненароком Мельхіор згадав слова магістра: "Ніхто не піде звідси живим, якщо ми цього не захочемо, і він боявся, що згнилий і стукаючий зубами бургграф може помітити його запізнілий від'їзд, може наказати його наздогнати й розтерзати на шматки тій зграї собак, якою він прикривався. Заціпенілий, він сидів у возі з оберемком у руках навіть тоді, коли візниця уже виїхав на широку дорогу і замкова варта відійшла. Незважаючи на ранню годину, тракт вже був повний; віз Мельхіора легко приєднався до лінивої течії інших транспортних засобів. Мельхіор глянув на свій багаж — нічого не пропало. Довкола світив літній день, і художник почув людський свист й форкання коней. І тільки коли він побачив ніжні золоті вершечки веж перед собою на краю рівнини, то зрозумів, що він справді вільний і благополучно досягне Антверпена.
Але Мельхіор не був щасливий, і він знав чому так. Пан ван Пьєпенпоой був ще живий, але не було сумніву, що саме він погіршив стан юнкера своїм образом пекла. Художник поклав провину за це на власну душу. З собою він мав віз, повний картин, погляд на які теж міг викликати страх і смертельний холод. Навіть мирянин Кіліаан Бор, що так твердо і впевнено стояв на ногах, був нажаханий, коли вперше їх побачив. Білеам Панкрас назвав такий спосіб малювання падінням – і чи не мав він рації? Мельхіор все думав і думав: може, краще було б повернути назад, знищити все, що він створив, почати вдома заново — благочестиво й звично... Мельхіорове серце сприймало це краще, але його хвороблива віра в себе продовжувала мучити; чим ближче він наближався до Антверпена, тим похмурішим він ставав, а коли вони проїхали крізь ворота Кіпдорп, він лежав у фургоні під будкою і нічого не бачив з усіх багатств і могутності на дорозі. Візник запитав його, до якого постоялого двору має він заїхати. Мельхіор відповів, що туди, де тихо, забувши, що Кіліаан дав йому карту міста, на якій позначені й заїжджі господи.
Візник сказав, що вони зупиняться "Під Левом і Левицею", і туди теж повіз. Коли Мельхіор зійшов з возу, він побачив інші вози на вкритому соломою подвір'ї, а потім він побачив кількох купців, з якими він спочатку подорожував. Глянули на нього, якби він встав з мертвих, оточили його й хотіли знати, що з ним сталося між розбійниками. Він відповів, що вони зовсім не грабіжники, вони це могли побачити по його возові, який приїхав до Антверпену повністю завантажений; усе, що йому потрібно було зробити, це намалювати різьблений вівтар для юнкера Пьєпенпооя, ось і все. Купці заламували руки, кажучи, щоб Мельхіор поставив св. Мартинові десять свічок і стільки ж св. Христофорові; він щасливчик, і точно піде далеко. Вони говорили й говорили, виявляючи до нього стільки перебільшеної сердечності, що нехіть Мельхіора до них і себе самого щохвилини зростала, тому що він змушений був їм брехати.
Після трапези, на яку його запросили купці, Мельхіор наказав слузі віднести його речі до кімнати, заплатив йому та попросив рекомендувати тиху каплицю поблизу. Слуга сказав йому, і незабаром Мельхіор знайшов її; коли він молився, із ризниці вийшов священик. Коли Мельхіор побачив його, він злякався, бо священик міг бути його братом-близнюком — з негнучкими кінцівками, з сірою шкірою і худорлявим, наче одна мати породила їх на світ. Аж коли він придивився краще, виявилося, що священик був старший за нього, і це заспокоїло художника. Він тихо запитав священнослужителя, чи може він довірити йому щось, що його турбує. Худий священик відповів, що мирянин повинен сповідатися тільки у священика своєї парафії. Мельхіор відповів, що не хоче сповідатися, більше дбає про добру пораду, а в Антверпені нікого не знає; а коли він почав говорити, то випустив з себе все, що його хвилювало. Священик повернув до нього своє гостроносе обличчя із запалими губами, якийсь час дивився на нього, а потім сказав:
— Дух в тобі, я знаю таких, як ти. Вони мучать себе зсередини, але у таких людей міцне тіло. Тебе чекає постійна боротьба і постійні випробування.
— А мій гріх? — вигукнув Мельхіор.
Худий чоловік знизав плечима.
— Який тут гріх? Там, де стільки роздумів та каяття, гріх не має сили.
Мельхіор, радше здивований, ніж втішений словами священика, зробив рух, наче хотів стати на коліна, але подібний до нього худий чоловік зупинив його:
— Ти просив поради, — сказав він.