До нього на перемовини направили старого П'ятницю, який пояснив йому, як добре до всіх них ставитимуться, що їм збережуть життя й віддадуть частину острову, якщо вони не переступатимуть відведені їм межі та завдаватимуть шкоди острів'янам; їм дадуть зерно на посів, аби вони порали власний лан, і хліба для прожитку; старий П'ятниця звелів хлопцеві піти й побалакати зі своїми краянами, пояснивши, що, якщо вони не погодяться, їх усіх переб'ють.
Принижені сараки, яких залишилося тридцять сім душ, пристали на першу ж пропозицію й благали дати їм попоїсти; тоді дванадцять іспанців та двоє англійців уворужились, взяли з собою трьох рабів-індіянців, старого П'ятницю та рушили до них; троє індіянців принесли їм чимало хліба і перевареного рису, висушеного на сонці, та ще трьох кіз; відтак їм наказали піти на схил пагорба, де вони посідали на землю і з вдячністю поглинули всі харчі, а в подальшому й справді трималися свого слова й ніколи не виходили за відведені їм межі, хіба що питалися про харчі або вказівки, – там вони й жили, коли я прибув на острів і відвідав їх.
Їх навчили сіяти й жати, пекти хліб, приручати й порати кіз; тепер їм не вистачало тільки дружин, щоб розростися в ціле плем'я.
Їх оселили на косі на південному сході острова, де високі скелі виположувались у напрямку моря. Земля гарна, родюча й вистачило на всіх: терен завширшки півтори милі й три-чотири – завдовжки.
Наші навчили їх робити дерев'яні заступи на зразок тих, які я собі робив, дали їм дванадцять сокир і три або чотири ножа; отак ці найбезневинніші істоти й ходили правим робом.
Аж до мого приїзду, тобто протягом двох років, колоністи мали спокій, – звичайно, час від часу до берега припливало кілька каное, і дикуни справляли на березі свої нелюдські бенкети, а що належали вони до різних племен і, либонь, не чули, хто й навіщо припливав сюди перед ними, то й не шукали своїх земляків, та якщо б і взялися шукати, знайти їх було нелегко.
Оце ніби й усе, що трапилося на острові до мого повернення, принаймні, все, що заслуговує на увагу. Дикуни, або індіянці, дуже скоро цивілізувалися під впливом колоністів, і останні часто відвідували їх, але індіянцям під страхом смерті був заборонений вхід у наші володіння, тому що острів'яни побоювалися нової зради.
Примітно, що дикунів навчили лозоплетінню, тобто плести кошики, і незабаром вони перевершили своїх вчителів й почали виготовлювати безліч мудрованих речей, як от кошелі, сита, койця, мисники тощо, а також стільці, ослони, ліжка, ліжниці, виявляючи при цьому неабияку вигадливість.
Мій приїзд значно полегшив становище дикунів, бо ми дали їм ножі, ножиці, заступи, лопати, мотики та інше потрібне знаряддя. За допомогою цих знарядь вони стали вправнішими й заходилися споруджувати собі гарні хижі або будинки з плетеними стінами. Це було дуже винахідливо, хоча й дивакувато, проте це водночас забезпечувало укриття, захищало від спеки та паразитів, – наші подивилися й запросили дикунів і собі таке зробити; тож бо, коли я відвідував обидві колонії англійців, вони здаля нагадували вулики. А Білл Аткінс, що зробився тепер дуже працьовитим, корисним і тверезим, збудував собі небачену плетену хатину: зовнішній обвід – на 120 моїх кроків, стіни – з міцно й густо плетених панелей або простокутників сім футів заввишки, ще міцніша конструкція усередині з обводом двадцять два кроки мала восьмикутну форму, що в кожному кутку її поставлено надійні дилі, до котрих плішками кріпився брус, на який спирався гарний пірамідальний дах з вісьмома надійно сполученими кроквами, хоча в нього не було цвяхів, а лише кілька металевих шпоньок, зроблених з брухту, що я покинув. Цей парубок виявив неймовірну винахідливість навіть у таких речах, про які раніше й гадки не мав: улаштував собі кузню з двома дерев'яними піддималами для роздмухування вогню, понапалював собі вугілля для роботи і зробив ковадло з металевого ганшпугу. За допомогою цих надібок він викував чимало різних речей: гачки, цвяхи, клямки, плішки, прогоничі й завіси. Але повертаймось до самого будинку: після того, як засмолив дах внутрішньої хатчини, він щільно приладнав між кроснами плетені щити та вкрив їх стріхою з рисової соломи, захищеною листям з дерева, – у домі стало сухо, ніби дах був із черепиці чи шиферу. Зрозуміло, плетені вироби виготовлювали дикуни.
Над зовнішнім обводом внутрішнього приміщення зроблено дашок; з тридцяти-двох кутів кросна вели до вершечків дилів внутрішнього дому на відстань двадцяти футів, що створювало кругову галерею до зовнішньої стіни завширшки теж двадцять футів. Внутрішній простір він поділив плетеними щитами на шість частин, і вийшло шість кімнат, що кожна з них мала одні двері до середини, а інші – до галереї, внаслідок чого остання також ділилася на шість частин, що зручно було і для можливого відходу, і для зберігання якихось речей по господарству. Ці шість відсіків не займали всю площу галереї, й там утворювалося ще десять пристойних кімнат, що до шістьох з них доступ був тільки з внутрішнього приміщення і вони служили коморами для внутрішніх кімнат, а в решті чотирьох – по дві з кожного боку – великих коморах чи клунях був наскрізний прохід до дверей внутрішнього обводу. Від зовнішніх дверей ви прямували до внутрішніх дверей, а з обох боків проходу була плетена стіна з дверима до великої кімнати або клуні завширшки двадцять футів і завдовжки тридцять футів; наступний прохід був коротший. Ніхто в світі не бачив подібних чудових плетених будівель. У цьому величезному вулику жили три сім'ї: Білл Аткінс, його товариш і вдова вбитого третього англійця з трьома дітьми (третім вона була вагітна, коли загинув її чоловік); вони охоче ділилися з нею хлібом, молоком, виноградом, а також упольованими дикими козенятами та черепахами, – отак усі й жили в достатку, хоча й не були вони такими підприємливими, як сім'ї двох інших англійців, про що я вже згадував.
Ще одна питання, котре не можна оминути, – це реліґія; не знаю, чи було в них щось такого, але, як і всі моряки, вони раз у раз згадували про Бога, коли клялися його ім'ям; їхні бідні, неосвічені дикунки-дружини теж на тому не зналися, хоча й побралися з християнами, якими вони вважались; моряки про Бога знали мало і тому не могли балакати про це з дружинами, – і про Бога і про реліґію.
Найважливіше, чого дружини справді навчилися від них, – це досить добре говорити по-англійському, і всі їхні діти, яких було загалом близько двадцяти, змалку починали розмовляти по-англійському, хоча спочатку й висловлювалися кострубато, як їхні матері. Коли я приплив на острів, діти були віком до шести років, бо ще ж і сімох років не минуло, відколи в острів'ян з'явилися ці п'ятеро дикунок; майже всі мали дітей, і на щодень були потульчиві, спокійні, працьовиті, скромні й чемні, охоче допомагали одна одній, спостережливі, віддані своїм чоловікам (хіба що шлюбними чоловіками я їх не назву) і якщо їм чогось справді бракувало, то це християнської науки та законного шлюбу, але незабаром я допоміг це надолужити, принаймні мій візит цьому сприяв.
Розділ VI. Порада французького ченця
Це я вам переповів усе про колонію та англійських ланців, а тепер треба сказати про іспанців, які складали ядро всієї цієї сім'ї та в житті яких теж було багато визначних подій.
Я багато бесідував з ними про те, як їм велося з дикунами. Вони раз по раз поверталися до того, що на острові для знання їхнього та вміння нема застосування; що вони бідні, нещасні й покинуті, і якби навіть у них з'явилася нагода поліпшити своє становище, вони настільки піддалися відчаю і так занепали духом від знедолі, що не чекали вже нічого, крім голодної смерті. Один з них, поважний і розумна чоловік, сказав мені, що тепер він переконався у своїй неправоті і зрозумів, що людям мудрим не личить піддаватися розпачу, – слід використовувати кожну нагоду –і в поточному житті, і на перспективу; він додав, що журба – безглузде й марне відчуття, бо здебільшого спрямоване на минуле, яке неможливо ні повернути, ні виправити, і нехтує майбутнім, спасінням, збільшує печаль і не дає розради, і ще він повторив до цього іспанське прислів'я, котре по-іспанському я не процитую, але для себе я переклав його так:
Не шукай собі турботи,
Бо вона додасть роботи.
Потім він висловлював захвати дрібними вдосконаленнями, котрі я поробив на самоті, – моєю невтомною працьовитістю, як він це назвав, і вміння перетворити умови мого життя, що спочатку були набагато гірші за їхні, на існування, набагато щасливіше за їхнє тепер, коли вони разом. За його спостереженнями англійці виявляють у скруті більше присутності духу, ніж інші нації, а іспанці й португальці найгірше дають собі раду з негараздами, бо перше, що вони роблять при небезпеці, коли минається початкова реакція , – беруться розпачувати, занепадають під тягарем лиха і помирають, замість того, щоб зібратися з думками і придумати, як позбутися біди.
Я відповів, що їхній випадок і мій – зовсім різні, що їх викинуло на берег без найнеобхіднішого – без їжі й засобів для існування; звичайно, мені теж були непереливки, бо я жив один, але небо подарувало мені найнеобхідніше, викинувши корабель на берег, – така допомога будь-кого спонукала б діяти. "Сеньйоре", – заперечив іспанець, "якби ми, бідолашні, опинились на вашому місці, то, на відміну від вас, і половини всячини не врятували б з корабля. Ні", – вів він далі, "ми й плоту не спорудили б і перевезти речі на берег без весел і вітрила не подужали б, та й ніхто з нас сам усього того не переробив би! " Ну, я попрохав його, що – годі компліментів, а хай краще розповість, як вони опинились на цьому березі. Він розповів, як їм не пощастило прибитися до берега, де жителі не мали харчів, але вистачило глузду вчасно відпливти й рушити до острова неподалік, де була їжа, але не було людей; тобто їм так сказали, що їжа там є, а людей нема… тобто що туди вчащають тринідадські іспанці й завозять туди кіз і свиней, що вельми там розплодилися, а ще там багато черепах і морських птахів, – одне слово, м'яса по достатком, а хліба нема; натомість тут тубільці дали їм тільки якихось непоживних коренів і трав та й потому, бо як ми не людожери – краще вони нас не трактуватимуть.
Вони мені переповіли про даремні численні спроби цивілізувати дикунів і привчити їх до людських звичаїв, а тубільці їм на те – це ж ви, мовляв, прибули сюди по допомогу й підтримку, а тепер прагнете повчати хлібодавців, бо вчити інших може лише той, хто сам собі дає раду.
Вони розповідали страшні речі про свої злигоди: іноді по кілька днів сиділи без їжі, бо на їхньому острові населення складалося з ледарів і тому мали набагато менше необхідних для життя засобами , ніж можна собі уявити в цій частині світу, хоча ці дикуни були менш хижі й ненажерні, ніж ті, які мали більше харчів.