Ледь не загинув від згаги, але несила була підвестися, чи принести собі води до пиття. Знову молився Богові, але в голові увесь час паморочилося, та ба – коли приходив до тями, всеодно не знав, що Богові говорити: лежав і скрикував: "Господи, зглянься на мене! Господи, змилуйся наді мною! Господи, пощади мене!" І так – дві чи три години, доки напад не минув і я не заснув, а прокинувся, коли звернуло з півночі. Почувався відсвіженим, проте заслабким, а ще кортіло пити. одначе води в оселі не було, і довелося лежати до ранку, – тому я знову заснув. І наснилося мені жахіття: буцім сиджу я на землі за стіною – там, де сидів у бурю після землетрусу, й бачу, як зіходить на землю з великої чорної хмари людина в полум'ї та ясі. І сам чоловік був такий сліпучий, наче вогонь, що я заледве дивився на нього: жахливу його появу годі описати словами. Коли він став нарешті на землю, мені здалося, що земля заддвигтіла, як тоді під час землетрусу, й привиділись мені у повітрі полумінки вогню. Тільки-но торкнувся землі, чоловік рушив до мене, тримаючи в руці спис, аби вбити мене; зійшовши неподалік на горбок, він звернувся до мене невимовно страшним голосом. З усього я зрозумів лише таке: Бачу, що ніщо тебе не змусило покутувати, і тепер ти повинен умерти; і ніби саме на цьому слові чоловік намірив свій спис, аби вбити мене.
Майбутній мій читач, либонь, не сподівається, що я зможу описати жахи цього несамовитого видива. Цебто, навіть уві сні я снив тим жахом. Тим паче годі переповісти, наскільки це дійшло до душі, коли я прокинувся й зрозумів, що це лише сон.
На жаль, Божий задум був мені невідомий! Добрі батькові напутіння звітрилися з пам'яті за вісім років невпинної та безпутної блукви морями, теревенів із такими, як і я, грішними нечестивцями. Не пригадую, аби за весь той час я хоч раз звернув свої подуми до Бога або зазирнув у себе й подумав, що я роблю; якесь одурення душі, а сам я – найбільш запекла, бездумна й грішна істота у порівнянні з пересічними матросами, – ні найменшого страху перед Богом у небезпеці, ні крихти вдячності Богові за порятунок.
Ви далебі ще більше повірите оповідям про мої пригоди, коли я додам, що в усіх своїх терпіннях того дня жодного разу не подумав про руку Божу або про те, що це покарання за мій колишній гріх – непокору батькові – чи многі нинішні мої гріхи або просто попуст за криві дороги мого життя. Під час нерозважливої подорожі до пустельних берегів Африки я не замислювався над тим, що зі мною буде, жодного разу не прохавв Бога навернути мене на добрий розум або втримати мене від довколишніх небезпек і таких ненажерних істот, як жорстокі дикуни. Просто думки про Бога й Провидіння не тримались мені голови, і я собі жив за законами природи як тварина, керувався здоровим глуздом та й годі. Коли португальський капітан урятував мене в морі врятував та взяв на облавок, поставився до мене щиро, справедливо, гонорово та милосердно, мені й на думку не спливло дякувати. Коли знову мій корабель розбився, зазнав трощі і я ледь не потонув біля цього острова, не було в мене ні докорів сумління, ні гадки про рокованість. Просто повторював собі, що я безталанник і нещастя мені на віку написано.
Щоправда, коли я вийшов на берег острова й побачив, що вся команда корабля потонула, а врятувався тільки я, мене порвав якийсь захват, молитовний потяг до Бога, ось-ось мало з'явитися почуття вдячності, але ці емоції як почалися, так і скінчилися лишень сплеском радості, або, можна сказати, я елементарно тішився тим, що живий, і не замислювався про милосердя рятівної руки в хвилину загибелі решти товаришів, ні про те, чому Провидіння зглянулося на мене. Звичайнісінька радість моряка, який безпечно дістається до берега після трощі корабля і топить її у ще одному келиху пуншу та забуває, – і в мене було таке саме життя. І навіть тоді, коли згодом я обмірковував свій стан і перебування на жахливому острові далеко від людей та надії на порятунок: щойно з'явилась можливість вижити й не загинути з голоду, відчуття рокованості щезло, я розслабився, заходився працювати, щоб забезпечити собі життя й пробуток і більше не пов'язував свій стан із присудом неба чи караючою правицею Бога, – таке мені й на гадку не спливало.
Прорість зерна, яку я згадав у щоденнику, спочатку не вразила мене; серйозніше я поставився до неї, коли зрозумів, що це диво, але такі роздуми не вельми вабили мене й також пригасли з часом. Навіть така страхота, як землетрус, котрий викликає невидима Сила, якій усе підвладне, нажахала мене, але теж минула із першим переляком. Нині я не більше думав про Бога та Його присуди (не вважаючи, що це з Його руки всі мої теперішні злигоди), ніж зважав би на Нього в успішніші свої часи. Проте відколи я занедужав і поволі перед очима вималювались смертельні страждання, коли дух почав занепадати під тиском сильного сумяття, а сили організму виснажила трясовиця, віддавна приспана моя висока моральність почала прокидатися, і я взявся дорікати собі за прожите життя, протягом якого я відверто, через уперте своє беззаконня, провокував правицю Бога на потужні удари, на таке мені відомщення. Ці роздуми гнітили мене й на другий, й на третій день недуги і в розпалі трясовиці та тяжких докорів сумління ніби вирвали з мене слова молитви до Бога, хоча хтозна, чи виражала молитва мої жадання й надії… – радше був то голос страху й розпачу.
Думки змішалися, розум пекли докори, а жах смерті в злигодах збентежував передчуттями; у такій розторганості душі язик міг наговорити казна що. Все радше зводилося до вигуків на шталт: Господи, яка я жалюгідна істота! Якщо мені роковано хворіти, я, безперечно, помру без допомоги, а потім що зі мною станеться?! І я вмився слізьми та довший час не міг зронити ні слова. І тоді я пригадав добру батькову пораду і його віщування, згадане на початку моєї оповіді, про те, що коли я зроблю це глупство, Бог мене не благословить, і колись, у марнотравному своєму житті, я ще пошкодую, що знехтував його порадою, але допомогти мені повернути змарноване не буде кому. "І оце, – промовив я, – справдилися слова любого батька: Бог мене засудив, і нема кому допомогти чи почути мене. Я знехтував голосом Провидіння, котре в милосерді своєму створювало мені всі умови для щастя й спокою, проте я цього сам не побачив і не схотів послухати батьківі, які говорили мені про це благословення. Я покинув їх боліти серцем через мою необачність, а тепер і сам маю боліти серцем через наслідки того. Я зневажив їхню поміч і підмогу, що довели б мене до пуття й спростили б просування по життєвій дорозі, а тепер мені треба борюкатися з цими злигодами – і ніякого сприяння, підтримки, втіхи чи поради. І я заволав: "Господи, поможи, бо лихо мені." Це, так би мовити, була моя перша молитва за багато років.
Але повернімося до щоденника.
28 червня. Сон мене відсвіжив, напад минув, і я підвівся; хоча ще залишилось тяжке відчуття від смтрашного й жахливого сну, я розумів, що трясовиця може наступного дня повторитись і тому вирішив використати цей час, аби подбати про все необхідне, аби покріпити й підтримати себе при поверненні хвороби, – передусім я виповнив водою балцанку й поставив її на стіл біля ліжниці, а щоб не давалась узнаки й не зашкодила мені різниця температур, я додав чверть пінти рому й перемішав розчин. Потім узяв і засмажив на вугіллі шмат козлини, котрий ледве скуштував потім. Трохи погуляв, проте був я надто ще слабкий, а до того ще огортали мене печаль і жаль через мій злиденний стан і можливе повернення хвороби вже завтра. Повечеряв трьома черепашачами яйцями, які у приску засмажив густо просто в шкаралущі, – за все життя це була моя перша страва, котру я просив Бога благословити. Після вечері спробував пройтись, проте рушниця виявилася для мене заважкою, а я ж без неї нікуди не рушав, і тому далеко від оселі не відходив, посидів на землі, подивився на спокійне та лагідне море просто переді мною. Коли я сидів там, роїлися в голові різні думки: що таке ця земля і це море, які мені так добре знайомі? Звідки вони? І що таке я та інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі?
Звідки ми взялися? Звичайно, все створила якась потаємна сила: землю, море, повітря та небо. Що це за сила? Природно виснувати, що творцем є Бог. Але тоді ось яка дивина – якщо все створив бог, то, виходить, він усе скеровує і над усим панує, а також над усим тим, що з цим творивом пов'язане, бо всетвірна Сила має достатню владу, аби всім правувати й керувати. А якщо так, то в огромі трудів Його нічого не може статися без Його відома або призначення.
А якщо нічого не може статися без Його відома, то Він знає, що я тут і в такому прикрому стані, і якщо нічого не стається без Його призначення, то це Він призначив мені це лихо. І не знайшов я аргументів проти таких висновків; тим тяжче гнітило, що Бог рокував мене на таке, що з Його присуду опинивсь я у злигодах, бо влада Його не лише наді мною, а над усім на цьому світі. Й відразу наступне питання: Чому Бог так зі мною повівся? В чому моя провина? Але тут же втрутилося сумління й припинило блюзнірські розумування, ніби промовивши: "Грішнику! І ти ще питаєш, за віщо? Поглянь-но на своє гультяювання й запитай себе, чого ти ще не втнув. Запитай, чому тебе давно вже не знищено. Чому не потонув на Ярмутському рейді, не поліг у побої, коли судно атакував військовий корабель з Сале, не зжерли хижі звірі на африканському березі, тут не втонув і врятуався, коли вся команда загинула? І ти запитуєш, за віщо?"
Ці роздуми вразили мене й відібрали мову… я собі відповіді не шукав, а підвівся сумний та в задумі, пішов до свого пристановища, переліз через захисну стіну, ніби хотів лягти, але сумні мої думки були розтривожені, й мені не спалося, – тому я сів на стілець і засваітив світник, бо вже темніло. І тепер, коли стурбованість поверненням хвороби знову далася взнаки, я пригадав, що бразилійці від усіх захворювань заживають не ліки, а свій тютюн, а в мене ж у якійсь скринці є скрутки тютюну – і цілком висушеного, і ще частково зеленого.
Мене, безсумнівно, вело Небо, бо в скринці я знайшов ліки й для душі, і для тіла.