Ванда вже була трохи сердита. Раптом вона сказала до мене: "Северине, серйозність, з якою ти граєш свою роль, чарівна, і насильство, яке здійснюємо над собою, мене по-справжньому збуджує, я цього більше не витримую, ти дуже милий, я мушу тебе поцілувати. Зайдімо в якийсь будинок".
– Але ж, милостива пані… – заперечив я.
– Ґреґоре! – вона вступила у найближчу відчинену браму, піднялася на кілька темних сходинок, обняла мене з палкою ніжністю і поцілувала.
– Ах! Северине, ти був дуже розумним, як раб ти набагато небезпечніший, ніж я думала. Так, ти незвичайний, я боюся, що знову закохаюся в тебе.
– Хіба ти вже не кохаєш мене? – запитав я, охоплений раптовим страхом.
Вона серйозно похитала головою, проте знову поцілувала мене своїми пухкими чарівними вустами.
Ми повернулися до готелю. Ванда швидко з'їла свій полуденок і веліла мені також швидко щось перекусити.
Ясна річ, що мене обслужили не так швидко, як її, і так сталося, що якраз коли я підносив до рота другий шматок свого біфштекса, увійшов гарсон і вигукнув з тим же театральним жестом: "Негайно до пані!"
Я швидко й дуже болісно попрощався зі своїм сніданком і, змучений та голодний, поспішив до Ванди, яка вже стояла на вулиці.
– Я не вважав Вас такою жорстокою, пані, – сказав я з докором. – Я не сподівався, що після всіх цих зусиль Ви не дасте мені поїсти.
Ванда від усього серця розсміялася.
– Я думала, що ти вже готовий, – сказала вона, – але нічого. Людина народжується, щоби страждати, а ти особливо. Мученики біфштексів не їли.
Я пішов за нею роздратований і злий від голоду.
– Я відмовилася від думки винайняти помешкання в місті, – провадила Ванда далі, – тяжко знайти цілий поверх, у якому людина закрилася б від зовнішнього світу і могла б робити все, що хоче. За таких незвичайних, фантастичних стосунків, як наші, все мусить узгоджуватися. Я винайму цілу віллу, ти будеш здивований. Зараз я дозволяю тобі досхочу наїстися і трохи роздивитися Флоренцію. До вечора додому я не прийду. Коли ти будеш мені потрібний, тебе покличуть.
* * *
Я бачив Собор, Палаццо Веккйо, Льоджа ді Лянці, а потім довго стояв на березі Арно. Знову й знову я зупиняв свій погляд на чудовій, старовинній Флоренції, круглі бані та вежі якої м'яко виднілися на блакитному безхмарному небі; на чудових мостах, під широкими прольотами яких жовтувата ріка несла свої швидкі води; на зелених пагорбах, які, з їх розлогими будівлями, палацами або монастирями, оперізували місто.Світ, у якому ми зараз знаходимося, – інший, він радісний, чуттєвий та усміхнений. І у ландшафті немає нічого від серйозности і меланхолії нашого світу. Ген-ген, аж до найдальших біленьких вілл, що розсіяні по світло-зелених горах, немає жодного клаптика, який би не потрапив під найяскравіше сонячне проміння, і люди тут не такі поважні, ніж ми, і думати хочуть менше, а виглядають так, ніби всі вони щасливі.
Також запевняють, що на Півдні легше вмирати.
Зараз я маю передчуття, що існує краса без колючок і чуттєвість без мук.
Ванда знайшла премилу віллу на одному з найчарівніших пагорбів на лівому березі Арно, навпроти Кашіне[50], і винайняла її на зиму. Вілла потопає в гарному садку з чарівними густими алеями, галявинками та чудовим полем камелій. Вілла має лише один поверх і збудована в італійському стилі у вигляді чотирикутника. Вздовж одного з фасадів тягнеться відкрита галерея, різновид лоджії з гіпсовими виливками античних статуй. Кам'яні сходи ведуть від неї до саду. З галереї потрапляєш у лазню з чудовим мармуровим басейном, від якого сходи ведуть до спального покою господині.
Ванда живе на першому поверсі сама.
Для мене було призначено кімнату на рівні землі – вона дуже гарна і навіть має камін.
Блукаючи садом, я відкрив на одному круглому пагорбі маленький храм, двері якого, як я побачив, були зачинені. Але у брамі була щілина, і коли я приклав до неї око, то побачив, що на білому п'єдесталі стоїть богиня кохання. Мене охопив тихий жах. Мені здалося, ніби вона посміхнулась до мене: "Ти тут? Я чекала на тебе".
* * *
Вечір. Гарненька маленька покоївка приходить із наказом з'явитися до господині. Я піднімаюся широкими мармуровими сходами, проходжу через передпокій, велику залу, прикрашену з марнотратною розкішшю і стукаю в двері спального покою. Я стукаю дуже тихо, бо та розкіш, яку я бачу всюди, лякає мене; мене не почули, і я деякий час стою перед дверима. Маю таке враження, ніби я стою перед спальними покоями Катерини II, і вона ось-ось вийде у зеленому хутряному спальному халаті з червоною орденською стрічкою на оголених грудях, зі своїми маленькими білими напудреними кучерями.Я стукаю знову. Ванда нетерпляче відчиняє двері.
– Чому так пізно? – питає вона.
– Я стояв перед дверима, ти не почула мого стуку, – сказав несміливо я.
Вона зачиняє двері, вішається мені на шию і веде мене до червоної одамашкової отоманки, на якій спочивала. Усе облаштування кімнати – шпалери, завіси, килими, портьєри, ліжко з балдахіном – все з червоного одамашку, а стелю творить чудовий розпис "Самсон і Даліла".
Ванда приймає мене у спокусливому ранковому убранні, білий атласний одяг легко і звабливо облягає її струнке тіло, залишаючи оголеними руки і груди, які м'яко й недбало ховаються у темне соболеве хутро, обшите зеленим оксамитом. Її руде волосся напіврозпущене і скріплене нитками чорних перлів, спадає по спині аж до бедер.
– Венера у хутрі, – шепочу я, а вона притискає мене до своїх грудей і ось-ось задушить своїми поцілунками. Більше я не вимовив ані слова, більше ні про що не думав, все потонуло в морі нечуваного блаженства.
Нарешті Ванда, спираючись на лікоть, м'яко вивільнилась й оглянула себе. Я опустився до її ніг, вона пригорнула мене до себе і бавилася моїм волоссям.
– Ти ще кохаєш мене? – запитала вона, і її очі затуманилися солодкою пристрастю.
– Ти питаєш! – вигукнув я.
– Чи ти ще пам'ятаєш свою присягу, – вела вона з чарівною усмішкою далі.
– Ну ось, тепер, коли все влаштоване, все готове, я питаю тебе ще раз: чи ти серйозно вирішив бути моїм рабом?
– Хіба я вже тепер не твій раб? – здивовано запитав я.
– Ти ще не підписав документи.
– Документи, які ще документи?
– А! Я бачу, що ти.не пам'ятаєш, – мовила вона, – тоді облишмо це.
– Але ж, Вандо, – сказав я, – тобі відомо, що я не знаю більшого блаженства, ніж слугувати тобі, бути твоїм рабом, що я б усе віддав за те, щоб відчувати себе повністю в твоїх руках, навіть моє життя…
– Який ти гарний, – прошепотіла вона, – коли ти такий захоплений, коли ти говориш так пристрасно. Ах! Я закохана у тебе більше, ніж будь-коли, і ось тут я маю бути владною з тобою, і строгою, і жорстокою – боюся, я цього не зможу.
– Мене це не лякає, – заперечив я з усмішкою, – де твої документи?
– Ось тут, – трохи соромлячись, вона витягнула їх з-під корсета і простягнула мені.
– Щоби в тебе було відчуття, що ти – повністю в моїх руках, я склала ще один документ, в якому ти заявляєш, що вирішив відібрати собі життя. Тоді я зможу тебе навіть вбити, коли захочу.
– Дай-но сюди.
Поки я розгортав документи і почав їх читати, Ванда принесла чорнило та перо, підсіла до мене, поклавши руку мені на шию, глянула через моє плече на папір.
У першому документі було написано:
"Угода між пані Бандою фон Дунаєв та паном Северином фон Куземським.
Пан Северин фон Куземський від сьогодні перестає бути нареченим пані Ванди фон Дунаєв і відмовляється від своїх прав коханого; натомість він зобов'язується, даючи слово чести як мужчина і як шляхтич, надалі бути рабом вищезгаданої пані доти, поки вона сама не подарує йому свободу.
Як раб пані фон Дунаєв він повинен прибрати ім'я Ґреґор, виконувати безумовно всі її побажання, коритися кожному її наказові, зустрічати її з усією покорою і розглядати кожен знак її прихильности як незвичайну милість.
Пані фон Дунаєв може свого раба на свій розсуд не лише карати за найменшу помилку чи провину, але й має право, залежно від свого настрою чи просто для розваги жорстоко ставитися до нього так, як їй заманеться, і навіть вбити, якщо це їй сподобається – одне слово, він є її необмеженою власністю.
Якби пані фон Дунаєв мала коли-небудь подарувати своєму рабові свободу, то пан Северин фон Куземський повинен все, що він зазнав або витерпів, забути і ніколи, жодного разу, за жодних обставин і в жодний спосіб не думати про помсту або відплату.
Пані фон Дунаєв обіцяє зі свого боку, що з'являтиметься перед ним якнайчастіше у хутрі, особливо тоді, коли буде жорстокою до свого раба".
Під угодою стояла сьогоднішня дата. Другий документ містив лише декілька слів:
"Уже багато років я пересичений існуванням на цьому світі та його облудами, і я добровільно кладу кінець своєму безвартісному життю".
Мене охопив глибокий жах, коли я закінчив. Ще був час, я ще міг відступити, але божевілля пристрасти, погляд вродливої жінки, яка безсило притулилася до мого плеча, потягли мене за собою.
– Оце ти повинен спочатку переписати, Северине, – сказала Ванда, вказуючи на другий документ, – він повинен бути повністю написаний твоїм почерком, в угоді це, звичайно, необов'язково.
Я швидко скопіював тих кілька рядків, в яких я називаю себе самогубцем, і віддав їх Ванді. Вона прочитала і з усмішкою поклала записку на стіл.
– Ну що, ти маєш відвагу підписати оце? – запитала вона з легким сміхом.
Я взяв перо.
– Дай-но спочатку мені, – промовила Ванда, – тобі тремтить рука. Ти так лякаєшся свого щастя?
Вона взяла угоду й перо. У боротьбі зі самим собою я глянув на хвилю догори, і лише тепер мені впало у вічі те, що я бачив і у багатьох картинах італійської та голландської школи – історично неправдивий характер розпису на стелі, що й надавав йому, як на мене, направду зловісний відбиток. Даліла, розкішна жінка з вогненним рудим волоссям, лежить напівроздягнена у темному хутряному плащі на червоній отоманці і, посміхаючись, нахиляється до Самсона, якого филистимляни повалили на землю й зв'язали. У кокетливому глузуванні її посмішки відчувається направду інфернальна жорстокість, її напівзаплющені очі зустрічаються з очима Самсона, які і в останній момент прикипіли до неї з божевільною любов'ю, тоді коли один із ворогів поставив коліно на Самсонові груди, готовий встромити в нього розпечене залізо.
– Отож… – вигукнула Ванда, – ти зовсім розгубився.