– Я застромила голову й сказала: "Маргарито Іванівно, а я вас теж поздоровляю". Вони всі збентежилися, навіть смішно А директор подавився вином і закашлявся… І всі після цього засміялися…"
"Ти спритна, – завважила Залізна Кнопка. – Зрадник, та ще й підлабузник".
"Миронова, тихіше на поворотах", – заступився за мене Васильєв.
– Ну, а Димка ж то що? – майже скрикнув Микола Миколайович.
– Димка?.. Нічого. Він заспокоївся – це було видно. Щоправда, коли Залізна Кнопка сказала, що я підлабузпик і зрадник, то він швидко відвернувся від мене, щоб я не перехопила його погляд. А в цей час Маргарита знову замахала нам рукою. І Шмакова тоді сказала:
"Чого вона розмахалася, наш вітряк?"
"Слухайте, – заволав мов навіжений Рудий, – це вона нас кличе!.. Вона передумала!"
".Передумала-а-а-а! Даєш Москву!"
Їх наче вітром здуло – вони забули й про мене, й про бойкот, і про Димку!.. Ми з Димкою лишилися вдвох.
Тобі подобається "Сплячий хлопчик"? – запитала Ленка в дідуся і швидко, не чекаючи відповіді Миколи Миколайовича, додала: – Ти не відповідай. Не треба… А мені він дуже подобається. Він на Димку схожий. Тільки в "Сплячого хлопчика" усмішка злякана, а в Димки зверхня. А це велика різниця. Колись я цього не розуміла. А тепер зрозуміла, що я люблю зляканих людей. Ну, вони начебто якісь не такі, в них є переляк за інших.
Ленка поглянула на Миколу Миколайовича й сором'язливо усміхнулася:
– Ти мені теж через це подобаєшся… А коли ми лишилися вдвох, то Димка став викапаний "Сплячий хлопчик", тому що він утратив свою зверхність. Він так подивився на мене, як ніколи. Сумно-сумно. На мою думку, він хотів сказати мені щось особливе, важливе. Ні, не тільки те, що він усіх виказав Маргариті, а щось іще…
Якби я, дурна, не засміялася, то він сказав би. Видно було, що в нього ці слова були на кінчику язика. І все могло б бути інакше. А я зареготала. Уявляєш?.. Дурна!
Ну, він і кинувся від мене бігти. А я за ним. Стрибала через дві сходинки, і мені було весело-весело… Востаннє було весело.
Ленка знову замовкла. Обличчя в неї змінилося. Для Миколи Миколайовича воно вже давно було розгорнутою книгою. Коли він помічав, як гірко опускалися в неї кутики губів, то знав: вона згадувала щось сумне.
– Дідусю, невже мені більше ніколи не буде весело? – запитала Ленка. – Невже життя минуло?
– Що ти!.. Що ти!.. – перелякався Микола Миколайович. – Схаменися, Лено!.. Замислися над змістом своїх слів. Мені незабаром сімдесят, а я ще сподіваюсь, у мене є ще численні плани… – Він говорив невлад. – Хіба таке ще було в моєму житті. От слухай! Одного разу… Ти тоді вперше приїхала до мене в гості, мама тебе привезла. Звісно, ти нічого не пам'ятаєш, маленька була. І ось одного разу ти зникла з дому. Паніка зчинилася – зникла дівка!.. Я тебе знайшов біля "Сплячого хлопчика". Ти йому одяг принесла. Чекала, коли він прокинеться, і хотіла, щоб він одягся й пішов з тобою. Ти все чекала, чекала, коли ж він прокинеться!.. Я тобі кажу: час додому. А ти як заходилася ревти: хочу, щоб він прокинувся, і край!.. Ледве забрав тебе.
Ленка сиділа на дивані, згорнувшись калачиком, її коліна впиралися в бік Миколі Миколайовичу, і той відчув, як Ленку тіпає пропасниця.
– Чи ти не захворіла? – запитав він. – Тремтиш. Микола Миколайович вийшов з кімнати й повернувся з ковдрою – вкрив Ленку.
"Як її круто завернуло", – подумав він.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
– Ну, коротше, коли ми вискочили з Димкою на шкільне подвір'я, – вела далі Ленка, – то відразу стало зрозуміло, "що нічого Маргарита не передумала і ні до якої Москви ми не їдемо.
На подвір'ї було справжнє свято. Гамір. Нічого не можна було добрати. Ну просто зграя граків перед відльотом у вирій. Усі галасували, перебиваючи одне одного, співали, танцювали. Автобуси гуркотіли, батьки тицяли своїм улюбленим дітям пироги та яблука, нібито проводжали їх на місяць, а не на кілька днів.
А наш шостий мовчки з'юрмився докупи. Він був наче застиглий льодовик у цьому розбурханому морі.
Ми з Димкою прибилися до наших.
Тим часом зі школи вийшли вчителі, які проводжали Маргариту на весілля. Вони щось говорили їй, і до нас долинали їхні голоси:
"Ні пуху!.."
"Неодмінно привези його! Сама не з'являйся!.."
Маргарита сміялася, прощаючися з вчителями, обіймалася, цілувалася і раптом… помітила свій улюблений шостий! Усмішка злетіла з її уст, ну наче згадала щось неприємне. І вона попрямувала в наш бік.
"Маргарито Іванівно! – загукали їй услід. – Куди ж ви?.. Ми від'їжджаємо!"
"Зараз!.. – Вона намагалася перекричати гуркіт моторів і гомін юрби. – Стривайте!"
Маргарита квапливо підходила до нас, перекидаючи великий букет квітів з однієї руки в другу. Пальто нарозхрист, щоб усім було видно її гарну сукню.
"Маргарито Іванівно! – гаркнула якась учителька в мегафон. – Запізнитеся на весілля!"
Всі стали дивитися на Маргариту, юрба на мить замовкла, а вона збентежено відмахнулася й запитала в нас:
"То що ж це ще за історія з бойкотом?"
"З бойкотом? – перепитала спритна Залізна Кнопка. – Ах, з бойкотом…" Вона виразно поглянула на мене: тільки спробуй, мовляв, признайся, нещасне опудало.
"Ой, Маргарито Іванівно, – втрутилася Шмакова, – ви сукню забруднили".
Маргарита захвилювалася й заходилася шукати, де вона забруднила сукню.
"Ось, – Шмакова показала їй пляму на грудях. – Шкода. Така гарна!"
"Мар-га-ри-то Іва-нів-но!.. Ми від-їж-джа-є-мо!" – кричали вчителі.
Всі вже сиділи в автобусах і дивилися на нас і на Маргариту. А Маргарита віддала Шмаковій квіти, терла носовичком пляму й розмовляла з нами.
"Я не тебе, каже, Миронова, запитую, а Безсольцеву. Ну, Безсольцева, розповідай, за що тобі оголосили бойкот?"
Я не відповіла, бо зрозуміла, що Маргарита одразу ж забула про мене – вона стояла нібито з нами, а насправді вже котила в автобусі до Москви до свого нареченого. А може, вже бачила себе, як вона приїхала, як її зустрів наречений і вони схопилися за ручки й побігли в Палац одруження. Ні, я її не осуджувала, в неї було таке радісне й щасливе обличчя, що мені самій весело стало.
"І де це я примудрилася посадити пляму?" – сказала Маргарита, тручи її носовичком.
"Може, це шампанське?" – єхидно докинула Шмакова.
"Шампанське? – перепитала Маргарита. – Тоді загинула сукня. – Вона згадала про мене: – Ну, то відповідай, Безсольцева!"
Кудлатий притис мені кулак до ребер, щоб тримати в страху. А мені від цього стало смішно – я лоскотів боюсь.
"Це ми граємо", – видушила я, задихаючись од сміху.
"Ну наче як у "завмри", – пояснив Васильєв.
"А чого ти смієшся, Безсольцева? – суворо сказала Маргарита. – На мою думку, в тебе для цього немає ніяких підстав".
"Я лоскотів боюся", – пояснила я.
"Лоскотів? – Маргарита зробила круглі очі. – А хто тебе лоскоче? Що за дурниця?.."
"Не знаю".
Ну, тоді Маргарита психонула:
"Що за безглузді відповіді! Зовсім ви розпустилися!.. Ось я приїду – візьмуся за вас! – Вона вихопила квіти у Шмакової. – Обов'язково візьмусь!" І побігла.
Автобуси повільно й плавно пропливли повз нас. Хтось помахав нам рукою, хтось єхидно скривився, і ще ми побачили, як усміхнена Маргарита з квітами вмощувалася на передньому сидінні.
Подвір'я відразу обезлюділо. Щойно воно здавалося тісним і маленьким, а тепер одразу стало великим. .
Усі поїхали, а ми лишилися разом з малюками з молодших класів.
Досі я не розуміла, просто не думала про те, що всі їдуть, а ми залишаємося, і винна в цьому начебто я. А тепер подумала.
Тим часом увесь наш клас понуро почвалав назад до школи по валізи, а компанія Миронової оточила нас. І в усіх були однакові очі: лихі, колючі, чужі – всі вони були проти мене!
Може, я вперше здригнулася… Страшно, коли один проти всіх, навіть коли твоя правда.
І раптом почалося, раптом понеслося…
Валька загорлав:
"У-у-у, змія! Насичала!" Так загорлав, що навкруги всі сторонні почули, – він був найгорлатіший у нашому класі.
Всі, хто не встиг піти, хто був на подвір'ї, почали озиратися. Першокласники, яких іще не брали на екскурсії, здійняли писк і вереск:
"Де змія?.. Де змія?.."
"Ось вона! Ось вона, діточки! Дивіться! – Рудий штовхнув мене. – Гримуча! Не підходьте до неї, а то вкусить!"
Малюки застигли від жаху. Адже вони вперше в житті бачили гримучу змію в людській подобі. Хлопці й дівчата наступали на нас з Димкою, вигукуючи:
"Підлиза!"
"Донощик!"
Димка заметушився:
"Ви чого?.. Адже ми ще не розібралися!"
"Розібралися, – відрубала Залізна Кнопка. – І твердо вирішили – ніякої пощади!"
А Васильєв перелякався:
"То це серйозно?.. Безсольцева, ти це зробила?! Скажи, скажи їм, що ти пожартувала".
"Які вже тут жарти, – проспівала Шмакова. – Еге, Димочко?"
Димка не відповідав.
"Спалити її на вогнищі!" – загорлав Рудий.
Але тепер з його слів ніхто не засміявся.
"Ну бойкот, ну навіщо ж так!" – метушився Димка.
"Я казав, казав, – захоплено залементував Валька, – він з нею заодно! Ух, Сомов, ти в нас заробиш!.."
"У коло! – наказала Залізна Кнопка. – Міцніше тримайте одне одного за руки, щоб вони не вискочили!"
Вони зчепилися руками, коло перетворилося на колесо, яке повинне було переїхати мене й Димку.
"Що ж таке виходить, – не вгамовувався Валька, – Сомов проти бойкоту, і йому все сходить з рук? Га?.. Бойкот Сомову!"
"Тихо! – Залізна Кнопка ввійшла в коло й запитала Димку: – Сомов, ти проти бойкоту Безсольцевій?" Мене вона взагалі не помічала.
Димка поглянув на мене й знову змовчав.
"Мовчить – отже проти!" – вигукнув Рудий.
"Тоді й йому бойкот!" – вирішила Залізна Кнопка.
"Мені? – злякався Димка. – Бойкот?.."
"Дострибався!" – зареготав Валька.
"Від цієї хвилини, Сомов, ти перестаєш для нас існувати", – сказала Миронова.
"Був Сомов і випарувався!" – веселилася Шмакова.
"Миронова, послухай…" – почав Димка.
Але та відвернулася від нього.
"Шмакова, і ти проти мене?" – здивувався Димка.
"Авжеж, – відповіла Шмакова. – Я із зрадниками не знаюся".
"Бий їх!" – Валька кинувся на Димку.
Від страху я заплющила очі.
Васильєв розірвав коло й схопив Вальку, перш ніж той кинувся на нас. Димка рвонув мене за руку, і ми втекли.
Ленка усміхнулася.
– Він майже виніс мене на руках… Так, так… Виявився силачем!
– Ну звісно, – з'єхидничав, мов хлопчисько, Микола Миколайович. – Він у тебе найдужчий і найхоробріший.
Ленка не помітила єхидства Миколи Миколайовича.
– А коли ми вирвалися, – вона вела далі, – то почули за собою тупіт.