Три— лике, довгобразе божество. Одна пара благально складених рук спереду, дві — з боків.
— Іду зачіску вкладати,— кинула на прощання Комако й межею подалася до села.
Край стежки, якою вони йшли, селяни в'язали снопи. Тут снопи вішають сушити на дерев'яних і бамбукових жердинах, перекинутих з одного дерева на інше. Кілька рядів таких підвішених на жердинах снопів рису нагадують ширму.
Дівчина в гірських хакама, вигнувшись, подавала снопи вгору. Чоловік згори підхоплював їх і, ніби розчесавши солому, насаджував на жердину. Звичні, спритні рухи повторювалися з машинальною одноманітністю.
Комако погойдала на долоні колосся, що звисало зі снопа, немов зважувала якусь коштовність.
— Гарно вродило! Такий рис приємно в руки взяти. Не те, ЩО торік.
її очі звузились, вона ніби відчувала невимовну насО' лоду від дотику колосків. Безладна зграйка горобців пролетіла над її головою.
Старе оголошення над дорогою промовляло: "Робітникам на пересадці рису — дев'яносто сен на день, харчування безплатне. Жінкам — шістдесят процентів названої суми".
Коло будинку Йоко, що стояв у глибині городу осторонь від дороги, теж сушилися рисові снопи. Вони висіли на жердинах у лівому кутку двора, між деревами хурми, що росли вздовж білої стіни сусіднього будинку. Між двором і городом, під прямим кутом до дерев хурми, теж висіли снопи. З одного краю у снопах був прохід. Двір скидався на курінь, побудований не з рогожки, а з рисових снопів. На городі серед прив'ялих жоржин і троянд розкинуло своє велетенське листя таро. Стіна снопів затуляла ставок з червоними коропами й лотосом. За нею ховалося й вікно мансарди для розведення шовкопрядів, де торік мешкала Комако.
Майже сердито кивнувши головою на прощання, Йоко зникла в проході між снопами.
— Вона тут сама живе? — запитав Сімамура, проводжаючи очима ледь зсутулену постать Йоко.
— Може, й не сама! — відрізала Комако.— Аж гидко! Не піду я робити зачіску... Не дали людині й побувати на могилі. І все через вас! Завжди ви пропонуєте зайве.
— Це ти через свою впертість не захотіла побути з нею на могилі!
— Ви ж не розумієте, що в мене на душі... А голову я таки помию, якщо встигну... Може, трохи припізнюся, але й до вас прийду. Неодмінно прийду.
Була третя година ночі.
Сімамура прокинувся від різкого стукоту сьодзі. І відразу ж йому на груди впала Комако.
— Сказала прийду — і прийшла... Сказала прийду — і от, бачите, прийшла.
Вона важко дихала, аж груди здіймалися.
— Яка ти п'яна!
— От бачите, сказала прийду — і прийшла...
— Та так! Прийшла!
— Дороги зовсім не видно. Зовсім. Ой, як мені погано!..
— І як же ти видряпалася сюди таким крутим схилом?
— Не знаю, нічого я не знаю.— Вона хитнулася назад і впала на Сімамуру.
Сімамурі сперло дух, він силкувався встати, але знову впав на постіль. Його голова лягла на щось гаряче. Він аж розгубився.
— О, та ти ж уся гориш!
— Невже? Вогняна подушка... Глядіть, не обпечіться...
— Справді, можна обпектися.— Сімамура заплющив очі й відчув, як той жар шугає йому в голову й пробуджує його до життя. Уривчасте дихання Комако нагадувало, що це не сон. Його душа, переповнена солодким каяттям, здавалось, спокійно ждала заслуженої розплати.
— Сказала, що прийду, і прийшла...— повторювала Комако.— Прийшла, а тепер і додому можна. Голову митиму...
Вона простягла руку до склянки й ковтнула води.
— Та хіба ти дійдеш така?
— Дійду... Я не сама... А де мої купальні речі?
Сімамура підвівся й увімкнув світло. Комако обхопила обличчя долонями й уткнулася в татамі.
— Не треба світла!
На ній було яскраве муслінове кімоно в стилі генроку, облямоване на вилогах чорним шовком, стан перехоплював вузький пояс. Коміра спіднього кімоно не було видно. Навіть її босі ноги, здавалося, були п'яні. Щоб схо-* ватися, вона згорнулася в клубок, та все одно мала на диво привабливий вигляд.
На маті валялися мило й гребінець — видно, Комако розгубила свої купальні речі.
— Переріж, я ножиці принесла.
— Що перерізати?
— Ось що! — її рука торкнулася потилиці.— Думала, вдома заплітки одріжу. Та руки не слухаються, тому й до вас заскочила, щоб помогли.
Сімамура обережно розрізав заплітки. Пасмо за пасмом волосся розпустилося й Комако трохи заспокоїлась.
— Котра зараз година?
— Вже третя.
— Ой, як пізно! Обережно, не обріжте волосся.
— Ого, скільки в тебе тих запліток!
При коренях її волосся Сімамура відчув пальцями вологе тепло.
— Уже третя? Я, напевне, відразу заснула, коли верну
лася з вечірки. Я раніше домовилась з подругами піти в купальню, от вони й узяли мене з собою. А зараз, мабуть, хвилюються — куди це я запропастилась. ,
— Вони ждуть тебе?
— У громадській лазні, їх троє. В мене було шість запрошень, але я встигла побувати лише в чотирьох місцях. Наступного тижня листя зовсім стане багряним, наїде багато гостей, і я буду дуже зайнята... Спасибі!
Вона підвела голову, розчісуючи волосся і мружачись від усмішки. .
— Ой, як смішно! Навіть не знаю чому.— Комако неуважно зібрала волосся.— То я піду, незручно перед подругами. Коли повертатимусь, уже не зайду до вас.
— А знайдеш дорогу?
— Знайду!
Однак, піднявшись з місця, вона наступила на поділ кімоно й заточилася.
"Двічі на добу такої незвичної пори — о сьомій ранку й о третій ночі — Комако знаходила час забігти до мене",— згадував Сімамура наче про щось особливе.
Службовці готелю прикрашали ворота багряним листям, як під Новий рік сосновим гіллям і бамбуком: йшли приготування до прийому туристів, охочих милуватися золотими барвами осені.
Усім самовпевнено керував один із тимчасово найнятих службовців, що жартома називав себе перелітним птахом. То був один із тих, що працюють на тутешніх джерелах від зеленої весни до багряної осені, а зимою шукають заробітків на півострові Ідзу — в Атамі або На— гаока. Повертаючись сюди навесні, він не обов'язково влаштовувався в той самий готель, що й торік. Розводячись про свій досвід роботи на людних курортах Ідзу, він поза очі гудив порядки в тутешніх готелях. З клієнтами він був влесливий, та його вигляд виказував у ньому брехливого жебрака.
— Пане, ви куштували коли-небудь плоди акебії? Якщо захочете, я можу роздобути,— звернувся він до Сімамури, коли той вертався з прогулянки.
Плоди акебії разом з лозиною службовець прив'язав до кленової гілки.
Багряні клени, зрубані, мабуть, у горах, були високі — до піддашшя, з навдивовижу великим листям і такі яскраві, що парадні двері, здавалось, сяяли їхньою барвою.
Стискаючи в руці холодні плоди акебії, Сімамура випадково глянув у бік конторки. Там біля вогнища сиділа Йоко.
Господиня підігрівала в мідному казанку саке. Йоко сиділа навпроти й щоразу, коли до неї зверталися, —кивала головою. Замість гірських хакама й хаорі на ній було щойно випране й випрасуване просте шовкове кімоно.
— Нова служниця? — ніби знічев'я спитав Сімамура.
— Так би мовити, з вашої ласки. Гостей наїхало чимало, а робочих рук не вистачає. От і найняли її.
— З тієї ж причини, що й вас.
Йоко в номерах не з'являлась, видно, працювала на кухні. Пожильці переповнювали готель, гомін у кухні дужчав, але прекрасного голосу Йоко не було чути.
Якщо вірити покоївці, Йоко мала звичку співати, купаючись перед сном у басейні. Але й того співу Сімамура не чув.
Сама думка, що Йоко тут, у готелі, бентежила Сіма— муру, він навіть вагався — запрошувати до себе Комако чи ні. Любов Комако до нього видалась йому марним зусиллям. Виною тому, певно, була його власна душевна порожнеча, схильність до химерних фантазій. Однак вона давала йому можливість відчути пульс того життя, яким намагалася жити Комако. Жаліючи Комако, Сімамура жалів і себе. Що ж до Йоко, то Сімамурі здавалося, що поглядом своїх невинних очей, схожим на промінь світла, вона зможе проникнути в його душу й зрозуміти його розгубленість. Тому його й вабило до неї.
Комако часто приходила до нього й без запрошення.
Якось Сімамура вирядився в гірську ущелину — милуватися гірським потоком в облямівці багряного листя. Коли він проїжджав мимо будинку Комако, вона, зачувши гуркіт автомашини й вирішивши, що це Сімамура, вискочила з дому. Та він навіть не озирнувся. Вона його за це назвала безсердечним. Одержавши запрошення в його готель, вона заходила в номер Сімамури. По дорозі в купальню навідувалася теж. Якщо її запрошували на бенкет, вона приходила на годину раніше й сиділа в його номері доти, доки її не кликала покоївка. Часто крадькома залишала гостей, прибігала в номер Сімамури й перед дзеркалом пудрила обличчя, поправляла зачіску, та за хвильку похоплювалась і казала:
— Зараз піду працювати, в мене ж робота. Ви розумієте, робота!
Наче вмисне, вона забувала в нього якусь річ — футляр для плектра, хаорі чи щось інше,— щоб мати причину вдруге заскочити в його номер.
— Вчора ввечері прийшла додому, а в чайнику хоч би крапелька окропу. Щоправда, на кухні залишився суп з місо [8] й мариновані сливи, то й уся моя вечеря. Все холодне... Сьогодні вранці мене не розбудили, і я заспала — прокинулась о пів на одинадцяту, а збиралася ж устати о сьомій. Все пішло шкереберть...
І ще розповідала, в якому готелі була спочатку, куди пішла згодом, з усіма подробицями описувала вечір.
— Я ще прийду,— казала й, випивши склянку води, вже від порога додавала: — А може, й ні. Бо на тридцять гостей нас, гейш, всього три. Роботи стільки, що й на хвильку не вислизнеш.
Та незабаром вона поверталася. —
— Так важко! На тридцять гостей — тільки три гейші! А мені перепадає найбільше, бо одна гейша вже в літах, а інша — ще зовсім молода, недосвідчена. Та й клієнти абиякі — самі скупердяги... Напевне, якась туристична група. На таку юрбу треба принаймні шість гейш. От піду нап'юся та налякаю всіх!..
І так повторювалося щодня. Комако ладна була крізь землю запастися — ¿мабуть, боялася за себе, не знала, куди заведе її теперішній душевний стан. Закоханість, оповита відчуттям самотності, надавала їй якоїсь особливої чарівності.
— Коли я йду до вас, підлога в коридорі рипить, і мені
соромно, що про мене все знають. Хоч і намагаюсь тихо ступати, все одно чують. Іду повз кухню, а вони сміються: "Кома-тян, знову в номер "Камелія"?" Ніколи не думала, що так буду соромитися...