Я запримітив, як мій друг щось шепотів. Як він мені потім сам розповів, він молився, щоб ні вождь, ні будь хто з чеєнів ніколи не знайшли білу корову, яку так шукали. Першим наблизилося стадо з півдня, потім з півночі – теж маленьке, вони прибігли до води і стали пити, не звертаючи уваги на наших коней, які паслися поряд, а потім з'явилося численне стадо зі сходу, можливо, кілька сотень голів. Їх було так багато, що вождю знадобилося багато часу, щоб впевнитись в тому, що білої корови серед них немає. Слідом за північним стадом до води підійшли троє вовків, і тепер, втамувавши спрагу, вони зацікавились нашими кіньми, очевидно сподіваючись, що серед них знайдеться лоша, яке може стати легкою здобиччю. Вовк ніколи, як я встиг запримітити, не звертав уваги на інших вовків, хіба що інколи відповідав на їхнє виття, але тепер, з появою цих трьох, він встав, і з піднятим хвостом пішов їм назустріч. Його раптова поява збентежила їх. Вони зупинились і витріщилися на нього. Він сповільнив біг, і, наблизившись до них, обійшов їх, а потім повернувся, щоб поглянути, що робити далі. Раптом троє вовків підняли голови й обнюхали повітря. Східний вітер доніс до них запах нашого вовка, і вони повернулись і втекли від нього, а він залишився стояти, дивлячись їм услід, з відкритим ротом і опущеним хвостом, і вигляд у нього був такий кумедний, що ми мимоволі розсміялися. Він почув нас, і, я впевнений, зрозумів що ми сміємось над ним. Опустивши голову, і скоса поглядаючи на кущі, за якими ми ховалися, він повернувся й ліг на попереднє своє місце, поряд зі мною.
– Родичі твого вовка відчули лише його запах, але твій запах завжди залишається на його шерсті, тому вони так його злякались. – знаками пояснив мені вождь.
– Так, – сказав я, – І мене це тішить. Його родичі ніколи не подружаться з ним, і ніколи не змусять його піти від мене.
– Не зовсім так, – вмішався старий, – Він поки що молодий, але наступного літа, коли йому прийде пора вибирати дружину, він покине тебе.
– Не покине! – сердито відрубав я.
На це старий нічого не відповів, він посміхнувся й відвернувся від мене.
Вождь сказав щось своїм людям, а потім на мигах сказав нам:
– Сідлаємо коней і вирушаєм далі.
Ми зібрали зброю і вийшли з кільця, зложеного з кущів. Найближчі до нас бізони побачили нас і кинулись тікати, решта наслідували їх приклад. Південне й північне стадо з'єднались зі східним, і всі вони з громовим тупотом помчали на північ, проминули невисокий схил і зникли з очей. Того дня ми рухались на схід, зупиняючись на вершині кожного пагорба, щоб перевірити стада бізонів, яких тільки могли бачити, але в жодному з них білого не було. На ночівлю ми зупинились на Пороховій річці, а наступного дня рушили вгору нею, перетинаючи її з одного берега на інший, оглядаючи з краю долини стада, що паслися на рівнині. Це була багата країна. Ніколи раніше не бачив я настільки численних стад бізонів, стільки оленів та лосів в річкових долинах, і навіть грізлі тут були особливо великі, в багатьох з них було світле хутро. Коли того вечора ми розбили табір, вождь та його люди, як помітили ми з Чорним Оленем, були в пригніченому настрої. Вони мало розмовляли, поки смажили і їли м'ясо з нашої здобичі. Пізніше старий дістав свій згорток зі священною люлькою і решта приєднались до нього – курили, співали і молились Верхнім Людям, просячи в них допомоги в успішному завершенні своєї місії – пошуках білого бізона. Останньою з цих пісень була пісня вовка, тому, що під час співу всі вони показували знак вовка, поки старий вив як вовк, аж поки навколишні вовки не стали підвивати йому у відповідь. При цьому старий знаками звелів решті припинити спів. Вони всі сіли непорушно, посміхались і дивились як він виє, поки той не замовк. Потім старий забрав свою люльку, і, як належить, загорнув її в священні шкурки звірів та птахів. Потім він на мигах пояснив мені:
– Вовк – дуже сильна тварина, дуже близька до Сонця.
– Так! – відповів я, – ми, чорноногі, вважаємо вовка найкращим мисливцем серед тих, хто їсть м'ясо. У нас є пісня вовка, і перед тим, як йти на полювання, ми завжди співаємо її.
І я заспівав цю пісню, лише один раз, і чеєни уважно мене слухали, знаками показуючи, що пісня хороша. Потім вождь сказав:
– Ви б не були з нами, якби не ваш вовк. Тієї ночі, коли ми вас виявили там, біля струмка, я звелів своїм людям оточити й вбити вас. А потім я побачив що з вами вовк, ручний вовк, тварина Сонця. Я зрозумів, що не повинен вбивати вас, ми повинні стати вашими друзями. Тож я звелів своїм людям зробити те, що вони зробили. Ми наблизились до вас, забрали у вас рушницю й луки, а потім все повернули.
Нас це здивувало. По тілу пробігло невелике тремтіння. Я поглянув на вовка, і те ж саме зробив Чорний Олень. Якби не він, вони вже давно зняли б з нас скальпи. Мені нічого не залишилось, як на мигах відповісти вождю:
– У тебе й твоїх людей добрі серця.
І Чорний Олень швидко заговорив жестами, звертаючись до вождя:
– Ти сказав, що ти наш друг. Там, в нашому таборі, наші матері і батьки оплакують нас, думаючи що ми померли. Вождю! Відпусти нас додому, щоб ми могли витерти їхні сльози. Вождю, зроби це в ім'я любові до своїх дітей, відпусти нас.
Вождь струснув головою й втупився в землю. Я помітив, що ніхто з його людей на нього не дивиться. Коли ж нарешті він відповів, його лице було сумне:
– Ще день ми розшукуватимемо білого бізона. Наступної ночі ми прибудемо до великого табору Плямистих людей, і ви двоє залишитеся в моєму вігвамі. Так. Сьогодні я вам більше нічого не скажу. Згодом, пізніше, ви дізнаєтесь про мої думки.
Чорний Олень сердито витріщився на нього, але він відвернувся від нас і став розмовляти з своїми людьми. Я не міг відчувати до нього особливої злості, бо відчував, що ми чимось подобаємось вождю, і що він невдовзі відпустить нас до нашого народу. В одному я був впевнений – він не збирається чинити нам шкоди.
Наступного дня пошуки білого бізона тривали недовго. Сонце заледве пройшло половину шляху, коли, вкотре піднявшись на східний край рівнини, ми побачили далеко на півдні стадо бізонів, яких переслідували декілька вершників. Ми всі спішились, вождь дістав свій далекозорий інструмент і став розглядати мисливців, які як раз закінчили погоню й повернулись до своєї здобичі, щоб оббілувати її. Він недовго розглядав їх, потім поклав свій інструмент на коліна, й щось сказав своїм людям. Опісля знаками повторив нам двом:
– Це люди з нашого табору. Наші пошуки білого бізона завершились.
Знову сіли ми на коней і продовжили рух. Мисливці, які переслідували бізонів, прийняли нас за ворогів і скочили на коней. Вождь і ще декілька людей зробили знак миру і знак Плямистих людей, і мисливці поїхали нам назустріч. Вождь про щось швидко переговорив з одним із них, котрий, як і його товариші з цікавістю приглядався до нас з Чорним Оленем, роблячи вигляд, що не помічає нас. Потім люди з двох загонів переговорили один з одним. Але розмова у них не була такою, яка буває при зустрічі двох загонів мого племені – ніхто не жартував, не посміхався, і я відчув, що мисливці розповідають про якесь лихо, що трапилось з плем'ям Чеєнів. Швидко ми розпрощались з ними, вони вернулись до своєї здобичі, а ми попрямували далі, вздовж річкової долини. Вождь сказав мені:
– Ці мисливці розповіли нам про те, що засмутило наші серця: білі люди вбили багатьох з мого народу. Їх стає все більше і більше. Вони захоплюють наші рівнини, вбивають наших бізонів та антилоп. Я їх ненавиджу!
– Так! – знаком відповів я.
Я не знав, що ще сказати. Я бачив, що очі його зволожились, а лице стало дуже, дуже сумним.
– Тієї зими білі вбили двох моїх сміливих і хоробрих синів. Відтоді у мене більше не має дітей. – продовжував він.
Мені стало його жаль, хоча й він був моїм ворогом. Невдовзі він сповістив нам ще одну новину:
– Білий бізон, – сказав він. – Багато мисливських загонів шукали його, їздили дуже далеко, але так і не знайшли.
– Я гадаю, що, можливо, його вбили мисливці мого племені Кроу, – на мигах сказав Чорний Олень.
– Можливо, – відповів вождь.
Після того, як сонце перевалило за полудень, нам стали попадатися все більше мисливських загонів, які повертались додому. Повільно вели вони в'ючних коней, важко навантажених м'ясом та шкурами. І ось, нарешті, ми вийшли на велику рівну ділянку річкової долини, в верхній частині якої знаходився табір чеєнів — декілька сотень вігвамів поставлених в коло. Побачивши скільки людей переміщається табором, я сильно злякався. Хоча вождь добре відносився до мене, як і до Чорного Оленя, напевно серед мешканців табору знайшлось би багато тих, хто хотів би розправитись з ними. Ха! Серце моє впало, коли я їхав трав'янистою долиною. "Хейя, Сонце!" — мовчки молився я. "Поможи мені вижити тут, серед вічних ворогів мого племені! Допоможи мені вижити!"
Розділ 7. Табір чеєнів.
Тепер, хоча страх не покидав мене, наближаючись до табору чеєнів, мої очі стали дещо помічати. Як і в таборах мого народу, вхід в коло був зі східного боку, але в цьому таборі не було розмальованих вігвамів жерців Сонця, крім двох, у котрих нижня частина була чорною, а верхня червоною, і розташовані вони були осторонь від решти, в південній частині великої ділянки всередині кола вігвамів. Ми пройшли через вхід, і загін розділився; ми з Чорним Оленем вслід за вождем перетнули коло, і пройшли повз багатьох людей, котрі вітали його, але виглядали похмуро, що нас здивувало. Вождь привів нас до великого вігваму в західній частині кола, і, коли ми злізли з коней, вийшли дві жінки приємної зовнішності, красиво одягнені, з акуратно заплетеним в коси волоссям. Спершу вони дивились на нього щасливими очима, а потім, коли він спішився, по черзі обняли його. Він заговорив з ними, і вони поглянули на нас, і сказали щось, що ми прийняли як привітання.
– Мої дружини, – на мигах сказав вождь.
Прибіг юнак мого віку.
– А це мій брат, Самотня Антилопа, – продовжив вождь, – він подбає про ваших коней.
Юнак подивився на нас, особливо на мою рушницю, повернувся і пішов до наших коней, запитавши про щось вождя, котрий коротко йому відповів, а потім знаками запросив нас до вігваму.