Пітамакан витяг стрілу; мабуть, вона пронизала серце козла. Потім ми вирішили підійти ближче до стада і вбити ще кількох тварин. Ми потребували теплих ковдр і хотіли роздобути чотири великі шкури або п'ять маленьких.
— Що ж ти стоїш? — спитав я, бачачи, що Пітамакан не рухається. — Йди вперед!
Він підняв руку і наче прослухався. Його очі розширилися від страху.
— Що з тобою?!
Він не відповідав і тривожно поглядав на всі боки. Раптом я почув слабкий, здалеку лунаючий гул. Очевидно, цей гул і стривожив Пітамакана. Ми глянули на вершину гори, окинули поглядом найближчі схили, але, здавалося, ніде не було снігового обвалу. Гул ставав протяжнішим і гучнішим, наростав з кожною секундою, а ми тремтіли від страху, не розуміючи причин цього дивного явища. Ми дослухалися. Страшний гул долинав, здавалося, з усіх боків.
— Тікаймо! — крикнув Пітамакан. — Тікаймо звідси!
8. СЛІДИ ЛИЖ.
— Куди ж втікати? —Запитав я. — Це ревіння долинає наче звідусіль і нізвідки.
Кинувши погляд на вершину гори, на схилі якої ми знаходилися, я побачив довгу хмару снігового пилу, що тяглася на схід від вершини і нагадувала гігантський стяг.
— Послухай! Та це ж вітер виє! — вигукнув я. — Бачиш, як він змітає сніг із вершини.
— Так, мабуть, це вітер, — погодився Пітамакан. — Але виття доноситься і з півночі, і з півдня, і зі сходу, і з заходу. Подивися, там нагорі вітер дме наче з усіх боків.
Пітамакан мав рацію: вітер змітав сніг зі схилів гір, що височіли проти нашої гори. За кілька секунд вершини гірського хребта затяглися білим серпанком, зникли у вихорі снігового пилу. Але тут, на схилі гори, віяв легкий західний вітерець. Я згадав, що взимку, коли пролітали над рівнинами північно-західні вітри, вершини Скелястих гір завжди були затягнуті сіро-білими хмарами.
— Дивно, — сказав я Пітамакану, — вітру тут немає, а ми його чуємо.
— Так, — озвався мій друг, — дивно все в цій країні. Тут живе Творець Вітру та інші лісові та гірські боги. Брате мій, я боюся, щоб вони не розгнівалися на нас.
Вперше дув цей страшний зимовий вітер. З того часу ми часто чули протяжне завивання, що долинало невідомо звідки. Але в долині і навіть на схилах гір ніколи не було сильного вітру. Завжди Пітамакан бліднув і лякався, почувши страшне виття. Я намагався розвіяти його забобонний страх, але він не звертав уваги на мої докази.
Ковзаючи і падаючи, ми спустилися на наступний виступ і внизу, кроків за десять від нас, побачили кіз. Було їх сім штук — три старі кози, двоє козенят та два молоді цапи. Вони стояли, збившись у купу, і, навіть не думаючи про втечу, дивилися на нас знизу вгору. Вигляд у них був напрочуд дурний і розгублений.
Пітамакан убив одну з кіз. Я натягнув було тятиву, але передумав: я боявся промахнутися і втратити стрілу. Але нелегко було опанувати мене і відмовитися від полювання.
Пітамакан не втрачав часу даремно. Усі чотири його стріли влучили у ціль, і я віддав йому свою. Він прицілився в стару козу, яка, зрозумівши нарешті, що відбувається щось негаразд, побігла, незграбно підстрибуючи, схилом гори. Пітамакан убив її наповал. Як діти, раділи ми вдачі. Я перебігав від однієї кози до іншої, мацав густу шерсть, погладжував довгі роги.
Ми не мали мотузки, щоб зв'язати вбитих тварин. Ось що ми вигадали: зробивши надріз на задній нозі кози, ми просунули передню ногу другої кози між сухожиллям і кісткою, потім зробили такий же надріз на передній нозі і вставили палицю, щоб нога не вивільнилася із затиску. Так зчепили ми всіх убитих нами тварин — їх було п'ять — і потягли схилом.
Спуск був крутий, але завдяки глибокому снігу ми не ковзали і не скочувалися в прірву. Нашу здобич ми тягли, наче на буксирі. Побоюючись снігового обвалу, ми намагалися триматися ближче до лісу. Я ступав обережно, наче людина, що йде тонким льодом, часто оглядався, дивився, чи не обсипається сніг. Пітамакан мене заспокоював.
— Якщо зірветься снігова лавина, ми встигнемо добігти до лісу, — казав він мені.
Ми благополучно спустилися до підніжжя гори і почали здирати шкури з убитих кіз. Але до вечора ми встигли обдерти лише одну козу. Решту ми поклали на купу ялинових гілок, а Пітамакан поставив над ними довгий ціпок і накинув на нього свій верхній одяг, щоб його вигляд і запах відігнали хижаків — левів, росомах, рисів, які могли заволодіти нашою здобиччю.
Може, мене запитають, чому ми поклали кіз на ялинові гілки, а не закопали в сніг? М'ясо нещодавно вбитих тварин починає псуватися за кілька годин, якщо закопати їх у сніг, але на морозному повітрі залишається свіжим.
Пітамакан виявив велику мужність, знявши теплий одяг. Тремтячи від холоду, він побіг додому, а я йшов повільно і ніс шкуру та голову кози. Того дня ми не встигли витягти з пастки гірського лева та куницю.
Коли я ввійшов у нашу хатину, Пітамакан уже розвів багаття і повісив над вогнем ребра самки лося. Одяг наш промок наскрізь, довелося його зняти та висушити біля багаття. Як приємно було розтягнутися на ліжку з ялинових гілок, дивитись на веселі язики полум'я та відпочивати після важкого дня!
Протягом наступних днів робота у нас кипіла. Ми здерли шкури з кіз, вичистили їх і пошили з них мішок вовною всередину. Увечері ми обоє залізли в цей мішок і міцно заснули. Вперше відколи ми покинули табір чорноногих, ми не мерзли вночі і не прокидалися, щоб підкидати хмиз у багаття.
Чимало часу забирали в нас наші пастки. Щовечора ми їх оглядали і знаходили двох, трьох, а іноді й чотирьох хутрових звірів. Озброївшись ножами з обсидіана, ми здирали з них шкуру. Це була стомлююча робота, і йшла вона повільно, але ми охоче виконували її і пишалися своєю здобиччю. У нашій хатині завжди сушилися, розтягнуті на обручах, шкури куниць, росомах, рисів, а в кутку поступово зростав стос цінного хутра.
Чимало снігу випало за ці дні. Коли ми доїли м'ясо самки лося, сніговий покрив досяг майже двох метрів завтовшки. Протягом двох днів ми харчувалися козлятиною, але вона віддавала неприємним запахом мускусу. За словами Пітамакана, це була "не справжня їжа".
Визнавши, що луки наші недостатньо пружні, товариш мій мріяв зварити клею і обклеїти обидва луки сухожиллями лося. Матеріалу для клею було багато, але ми не знали, в чому його варити.
— Мандани роблять горщики із землі, — сказав я одного разу. — Може, й нам вдасться зробити горщик, який не розвалиться.
Ми спустилися до річки шукати глину. Там, де береги були круті, я почав збивати ціпком сніг, що тонким шаром покривав майже прямовисну стіну, і між двома пластами гравію ми побачили товстий пласт глини. Відламавши кілька великих шматків — глина була, звичайно, мерзла, — ми віднесли їх у хатину. Тут ми розтрощили їх на дрібні шматочки, дали їм розтанути, а потім, додавши трохи води, почали розминати руками липку масу.
Пітамакан — майстерний гончар — виліпив витончений горщик, подібний до тих, які він бачив у поселенні племені мандан. Що ж до мого горщика, то стінки його були завтовшки в два з половиною сантиметри, і містив він не більше двох літрів. Коли ми обклали обидва горщики тліючим вугіллям, мій дав тріщину, а горщик Пітамакана розвалився.
Невдача нас не збентежила. Знову взялися ми до роботи. Пітамакан налив води більше, ніж вперше, а я набагато менше. Коли горщики були готові, ми почали їх обпалювати. Другий горщик Пітамакана розвалився, як і перший, а мій — з товстими стінками, потворний формою, — здавалося, не постраждав від вогню. Я підтримував навколо нього велике полум'я, потім відгріб вугілля убік. Горщик був темно-червоного кольору; коли ми вдарили по ньому палицею, він задзвенів. Але з одного боку його тяглася тріщина, і ми побоялися зрушити його з місця. Тріщину ми заліпили глиною, налили в горщик води, поклали туди копита лося і два козячі копита і, підтримуючи слабкий вогонь, виварювали їх цілий день. Зрідка підливали ми води в горщик і терпляче чекали на результати. Увечері Пітамакан занурив паличку в горщик і помацав рідину пальцями.
— Хей — я! — із захопленням вигукнув він. — Справжній клей!
Розм'якшивши в гарячому клеї сухожилля лося, Пітамакан обліпив ними обидва луки. На кожен лук припало по два сухожилля, а те місце посередині, де сходилися їхні кінці, Пітамакан скріпив перемичкою. Коли робота була закінчена, ми поклали луки осторонь багаття, щоб вони повільно сохли. Вранці, вибравшись з хутряного мішка, ми насамперед натягнули тятиви, випробували обидва луки і переконалися, що вони стали еластичнішими. Нашвидкуруч поївши козлятини, ми вирушили на полювання: ми мали запастися м'ясом на зиму.
Пітамакан чув, що взимку білохвості олені спускаються з високих гір до великого озера в країні гірських племен, а отже, до весни ми їх не побачимо. Але північноамериканські олені та лосі зимують у гірських долинах.
Спускаючись до річки, ми йшли зигзагами й уважно оглядали зарості верболозу, що траплявся на нашому шляху. Мороз був тріскучий. Рукавиць у нас ще не було, і ми засунули руки в рукави, а луки та стріли тримали під пахвою. Мерзли ноги, бо старі кролячі шкірки, якими ми їх обгортали, облізли і протерлися.
Проходячи вздовж річки, ми побачили видру — вона ловила рибу в темній ополонці. Розтягнувшись на льоду, вона потягла носом повітря, озирнулася на всі боки і раптом пірнула у воду. За кілька секунд вона виповзла на лід, тримаючи в зубах велику форель. Вона відразу ж почала їсти її, а ми потихеньку пішли. Нас вона не помітила. Видри короткозорі, але слух у них чуйний і нюх розвинений сильно. Ми вирішили влаштувати недалеко від цього місця пастку, якщо нам вдасться зловити рибу для приманки.
Відійшовши на кілометр від нашої хатини, ми побачили стежку, що тяглася до чагарників верб і розгалужувалася на вузькі стежки. Вона нагадувала глибоку колію, врізану в сніг; по обидва боки її височіли кучугури. Цей верболіз служив зимовим пасовищем для оленів: на багатьох деревцях гілочки та кора були обгризені. Де-не-де виднілися великі заглиблення в снігу — тут олені відпочивали і спали в той час, як один із них стояв на варті: гірські леви полюють на оленів, і стадо завжди виставляє сторожового.
Ми дісталися до середини пасовища, хоча нам вартувало неабияких зусиль перетинати на наших лижах глибокі колії.