Таким чином віконтеса де Марсант, коли хтось із іншого кола появлявся у неї, хвалила перед ним делікатних людей, які "завжди відгукуються, коли їх кличеш, а взагалі тихіші води, нижчі трави"; так служникові, від якого тхне, кажуть на здогад буряків, що ванни для здоров'я просто-таки необхідні.
Під час розмови з дукинею Ґермантською, яка досі стояла у вестибулі, я почув один із голосів, які згодом розпізнавав безпомильно. А саме — голос пана де Вогубера, який розмовляв з бароном де Шарлюсом. Клініцистові навіть не потрібно, щоб його пацієнт піднімав сорочку, не треба слухати, як він дихає, йому достатньо голосу хворого. Скільки разів потім мене десь у вітальні вражали чиїсь інтонації або сміх: так могла говорити і сміятися лише людина певного фаху, відомого кола, вдаючи з себе доброго батька, дитину чи навпаки хлопця-друзяку, але з фальшивого тону цієї людини моє вухо, чуйне, мов камертон ладнача, одразу вгадувало: "Це якийсь Шарлюс". Аж це в повному складі прийшла якась амбасада, вклоняючись баронові де Шарлюсу. Хоча я лише того вечора (побачивши пана де Шарлю-са з Жюп'єном) відкрив для себе їхню особливу хворобу, мені для встановлення її діагнозу не довелося б ні розпитувати, ані вислуховувати. Проте пан де Вогубер, який розмовляв із паном де Шарлюсом, здавалося, не був певний. Тим часом, переборовши сумніви юности, він мав би вже знати, як йому поводитися.
Збоченець думає, що таких, як він, на білому світі нема, і щойно пізніше йому уявляється — друга пересада, — що єдиний виняток — це нормальна людина. Але пан де Вогубер, амбітний і полохливий, давно вже не віддавався тому, що було б для нього розкошами. Дипломатична кар'єра справляла на його життя такий самий вплив, як постриг у ченці. Двадцятирічний Вогубер поєднував у собі запопадливість вихованця Школи політичних наук із високоморальністю перших християн. Оскільки кожен орган чуття втрачає свою силу та гостроту й атрофується, коли ним не користуватися, пан де Вогубер — подібно до людини цивілізованої, вже не здатної на ту силу і на ту тонкість слуху, на які здатен троглодит, — позбувся тієї особливої проникливости, яка рідко підводила барона де Шарлюса; і на офіційних обідах як у Парижі, так і за кордоном, повноважному послові вже несила було зрозуміти, що люди у формених мундирах, власне, такі самі, як і він. Кілька імен, названих паном де Шарлюсом, який обурювався, коли про нього самого згадували у зв'язку з його вподобаннями, але завжди радів, коли випадала нагода розповісти про них ув інших, викликали в пана де Вогубера солодкий подив. Не те щоб по стількох роках постування він збирався чимось поживитися. Але раптові відкриття (подібні до тих, завдяки яким у расінівських трагедіях Аталія й Абнер дізнаються, що Йоад із коліна Давидового, а в Естер, яка тронує в пурпурі, батько й мати — жиди) змінювали подобу ...ського посольства або якогось департаменту міністерства закордонних справ і минулим числом надавали їм такої самої таємничости, якої сповнені єрусалимська святиня чи тронна зала в Сузах. Уздрівши це посольство, солодкий персонал якого, геть увесь, ручкався з бароном де Шарлюсом, пан де Вогубер прибрав того захопленого виразу, з яким Еліза вигукує в "Естері":
Дивіться, скільки дів, і юні всі і гожі!
І звідки ж це вони, мій превеликий Боже?
Сором 'язливістю палає ніжний лик.
Хай славляться обраниці повік!
Потім, щоб "поставити крапки над "і", він кинув на барона де Шарлюса ідіотично-запитальний і двозначний погляд. "Авжеж",
— сказав барон де Шарлюс тоном ерудита, який повчає неука. Після такої відповіді пан де Вогубер (пана де Шарлюса це дуже дратувало) уже пас очима молодих секретарів, яких ...ський посол у Франції, старий жевжик, дібрав далеко не випадково. Але привчений змалку наділяти навіть німі речі мовою класичних творів, я читав ув очах де Вогубера вірші, в яких Естер розтлумачує Елізі, що Мардохей міцний у своїй вірі, от він і оточив царицю тільки дівчатами, сповідницями цієї віри:
Люд обраний кохаючи так свій,
Сіонських дів привів він цілий рій.
І кожна з них мов квітка та пишає,
Закинута, як я, тут, у чужому краї.
А він (цей презацний посол) тримаючись од чужаків
здаля,
В любові до свого їх наставля.
Нарешті пан де Воґубер заговорив не лише поглядами. "Хто знає, — озвався він меланхолійно, — може, і в тім краї, де нині я, такі самі звичаї". — "Цілком імовірно, — відповів пан де Шарлюс, — почати хоча б із царя Теодосія, дарма що чогось певного про нього я сказати не можу". — "Де там, що ви!" — "Тоді не треба йому так випендрюватися. Мені було сором вийти з ним на вулицю. Ну, та ви повинні його розкусити, всі його знають як облупленого". — "Ви помиляєтеся щодо нього. А втім, він чарівний. Того дня, коли було укладено пакт із Францією, король мене обняв. Ніколи я не був такий зворушений!" — "Ось тоді й треба було сказати йому, чого вам хочеться". — "Ой лишенько, якби він щось пронюхав — це був би жах! Але мені нема чого боятися". Почувши таку розмову (я стояв неподалік), я подумки продекламував:
Хто я такий, про це і цар не знає,
Секрет навік мої уста скував.
Цей напівнімий, напівозвучений діалог тривав недовго. Ми з дукинею Германською пройшли кілька кроків у салоні, аж це її затримала маленька, прегарна брюнетка:
— Я дуже хотіла б із вами побалакати. Д'Аннунціо бачив вас із ложі, він надіслав принцесі Т. листа, де пише, що зроду не бачив такої красуні. Він ладен віддати життя за десятихвилинну розмову з вами. Принаймні навіть якщо ви не можете чи не бажаєте, лист у мене. Призначте мені побачення у себе вдома. Тут я не можу сказати про все. Ви мене, мабуть, не впізнаєте? — додала вона, звертаючись до мене. — Яз вами познайомилася у принцеси Пермської (я там зроду не бував). Імператор російський побажав, щоб вашого батька призначили послом до Петербурга. Приїжджайте у вівторок, там якраз буде Ізвольський, він з вами поговорить. Серденько! У мене подарунок для вас, — знову звернулася вона до дукині, — такого подарунка, крім вас, я не зробила б нікому. Ібсен переслав мені через старого, який глядів його під час хвороби, рукописи трьох п'єс. Я залишу собі одну з них, а решту подарую вам.
Від цих приносин дук Ґермантський був не в захваті. Він не знав, померли Ібсен та Д'Аннунціо чи ще живі, і йому вже ввижалися письменники й драматурги, які приходили з візитами до його дружини і змальовували її у своїх творах. Світовці уявляють собі книгу чимось на зразок куба без одної грані, куди автор поспішає "ввести" всіх зустрінутих ним людей. Звісно, це непорядно, так чинять лише людці нікчемні. А втім, зустрічатися з ними "на ходу" варто, бо завдяки їм, читаючи книжку чи статтю, завжди знаєш "спід", тобі видно "виворіт". Одначе найкраще мати справу з небіжчиками. З усього письмацтва дук Ґермантський вважав за "цілком пристойну" людину лише того, хто вів рубрику некрологів у "Ґолуа". Той добродій принаймні обмежувався тим, що згадував дука Ґермантського серед осіб, "гідних одзна-чення", у звітах про похорон, звітах, де дук ставив свій підпис. Коли дук волів, щоб його не згадувалося, то, замість розписуватися, надсилав родині покійника співчутливого листа, запевняючи у своїх найскорботніших почуттях. Якщо ж на прохання родини в газеті зазначалося: "Серед листів, одержаних сім'єю небіжчика, треба виокремити листа дука Ґермантського" тощо, то це була вина не хроніста, а сина, брата чи батька усопшого, і дук обзивав їх за це кар'єровичами і погрожував порвати з ними (в таких випадках він, не розуміючи значення деяких виразів, казав, що з ними "він як на пню став".) Хай би там що, а почувши імена Ібссна і Д'Аннунціо, дук, непевний, чи існують вони на світі, нахмурив брови, хоча стояв близенько від нас і, звичайно, чув, як маркіза Тімолеон д'Амонкур підносить його дружину до небес. То була зваблива жінка; не менше, як за вроду, її можна було любити й за її розум. Вона народилася не в такому колі, де оберталися нині, мріяла спершу лише про літературний салон і доводилася приятелькою (але не коханкою, бо її високоморальність не викликала сумніву) кожного великого письменника, а ті дарували їй усі свої манускрипти, писали для неї книги, і нині, коли доля закинула її в Сен-Жерменське передмістя, її літературне заанґажування стало їй у пригоді. Тепер самою своєю присутністю вона могла ощасливити будь-кого. Але призвичаєна колись лавірувати, вести салонну дипломатію, робити послуги, вона намагалася прислужуватися й далі, хоча потреби в цьому вже не було. Вона завжди поривалася відкрити вам державну таємницю, познайомити вас із якимсь потужником, подарувати вам акварелю відомого майстра. Звісно, в усіх цих зайвих звабах крилася якась дещиця дурисвітства, але вони обертали її життя в якусь блискотливу кумедію з карколомними поворотами; далебі, вона вміла призначати префектів і генералів.
Очі дукині Германської, яка йшла кіоруч зі мною, випромінювали блакитне світло кудись у простір: вона уникала дивитися на людей, з якими не збиралася розмовляти і від зустрічі з якими ухилялася заздалегідь, як від зіткнення з підводними рифами. Вишикувані двома шпалерами гості, між якими ми проходили, знали, що їм ніколи не випаде нагоди познайомитися з Оріаною, і їм хотілося принаймні показати її своїм дружинам, мов якусь дивовижу: "Урсуло, хутчій, хутчій, он дукиня Германська, ота, що розмовляє з юнаком!" Здавалося, ще трохи, і вони повискакують на стільці, щоб їм було краще видно, як на параді 14 липня або на верхогонах. І цікавість вони виявляли не тому, що вітальня дукині Германської була аристократичніша, ніж у принцеси. У дукині бували такі люди, яких принцеса зроду б не запросила, надто через свого чоловіка. Вона не покликала б до себе пані Альфонс де Ротшильд, таку саму подругу пані де ла Тремуй й дукині Саганської, як і Оріана, вхожу в дім Оріани. Так само стояла справа з бароном Ґіршем, якого принц Вельський привів до неї, але не до принцеси, бо їй він би не сподобався, а також із деякими високими головами з бонапартистських чи навіть республіканських кіл, дукиню ці голови цікавили, зате принц, переконаний рояліст, навряд чи їх прийняв би.