По всьому тілу художника виступив піт... Але тут собак покликав чоловічий голос, голос, як Мельхіорові здалося,з стукаючих зубами вуст. Собаки залізли назад під тканину, і магістр вигукнув: — Пане Роберте, ось маляр! — і Мельхіор побачив сіру, тремтячу руку, що з'явилася з-під клубка собак і поманила його.
У задусі й жарі кімнати він підійшов до ліжка, але не наважувався заткнути собі носа, хоч живіт збунтувався. Від господаря замку, що лежав на ліжку, він бачив лише вицвіле пасмо волосся, синій ніс і мертвотно-бліду, холодну руку, а з-під простирадла руді, чорні й плямисті собачі голови з язиками. Які звисали з їхніх пащ і покритих піною губ. Усе разом виглядало як одне вороже багатоголове тіло, увінчане гниючою людською головою.
З-поміж зграї собак до Мельхіора дійшов голос юнкера:
— Що ти малюєш, художнику?
Збентежений Мельхіор відповів:
— Диявольські почвари.
На мить запала тиша, і магістр скоса подивився на Мельхіора, наче той говорив чужою мовою.
— Диявольські почвари, — повторив Пьєпенпоой, наче на мить забувши, що не може зігріти свого тіла. — Що це таке?
— Чудовиська, народжені оманою, — відповів Мельхіор після страшного вагання, і у відповідь із собачої гори здійнялося крижане, задихане хіхотіння.
— Зі світу людей чи з пекла? — Запитання прозвучало в Мельхіорових вухах жахливо — зрадницьке запитання, від якого, здавалося, залежала відповідь на життя чи смерть. Він мовчав. — Ти можеш малювати пекло? — скрикнув юнкер голосніше.
— Міг би, — обережно сказав Мельхіор, трохи подумавши.
— Щоб людину охопило полум'я із сатанинських печей? — жадібно крикнув юнкер.
— Я не смію нічого обіцяти, — сказав Мельхіор, — але докладу всіх зусиль.
— Чи є у тебе із собою приладдя для малювання — фарби, дошки?
Мельхіор підтвердив, що справді не залишив свого приладя вдома.
— Магістре Гіацинте! — вигукнув господар, — відведіть його до великої зали й поставте до роботи... Може... – повторив він впівголоса. Зуби в нього цокотіли так, що він не міг закінчити речення.
Магістр уже виштовхував Мельхіора з кімнати.
— Можливо, — впівголоса повторив Пьєпенпоой.
Мельхіор стрімко побіг коридором, але потім зупинився, безсило захекався, і його виблювало на кам'яні плити.
Був уже вечір, і Мельхіор падав від втоми, але йому довелося негайно принести з воза дошку й узятися до роботи. Всупереч своїм звичкам, він вирішив працювати швидко і не зовсім дбало. У нього було лише одне бажання: якнайшвидше вибратися із зачарованого замку. Заспокоївся лише тоді, коли почав малювати. Він подумав про свого друга Кіліаана, якому точно не заважали б дивні звуки, собачий сморід і трупне розкладання людського тіла. Коли Мельхіор подумав про це, йому стало ясно, що, можливо, тут не було ніякої магії, але все ж цей замок був і залишатиметься повним небезпечних божевільних і хворих, і що в будь-якому випадку він повинен вибратися звідси якомога швидше. ! Він підбадьорився і вугільними штрихами почав ділити дошку на площини, бо тепер він знав, що малюватиме. Ось земля розкривається — мідно-багряне полум'я пекла рветься в небо. На язиках полум'я — як він уявив – підіймаються і кружляють мов листя прокляті душі; дияволи женуть їх списами й батогами, колють списами й бичують, поки вони не впадуть. Жертви падають у пекельну пащу, засіваючи слід пурпурової крові.
З цією ідеєю Мельхіор узявся за створення картини, і з цією ідеєю він продовжував працювати наступного ранку, коливаючись між страхом і насмішкою. Косоокий кухар приніс йому їсти й пити, і Мельхіор, мабуть, засміявся про себе, бо цього разу кухар, мабуть, утік від нього, глянувши на намальований образ. Надворі, перед вікнами зали, буяло літо, і часом Мельхіор чув рев невідомих тварин. Тоді він відривався від роботи, біг до вузького вікна і дивився вниз на парк; але навіть згори лабіринт унизу залишався для нього серпантином, хаосом без початку і кінця. Час від часу магістр інгенії приходив подивитися, як просувається робота. Щоразу він довше й довше дивився на картину, і щоразу все більше втрачав свою уїдливу, зарозумілу гординю.
Ієронім Босх – Фрагмент триптиху Віз Сіна, Пекло
— Горить, болячками святого Роха клянуся! Це пекельний вогонь! — сказав він і, як і не свій, обтрусився й почухався. – В тебе достатньо червоної фарби, художнику? — запитав. Наступного разу він сказав:
— Ти — винахідник у своєму ремеслі. Як так вийшло, що ми ніколи раніше не чули твого імені, Мельхіоре Хінтаме?
— Є ще більш винахідливіші голови, чиї заслуги залишаються таємницею вузького кола, — різко відповів Мельхіор.
На цю дотепну відповідь лисий магістр на мить підвів очі й сказав:
— Відкладіть свої знаряддя та йдіть зі мною.
Він знову провів Мельхіора через замок у двір, а потім через вузький місток вони потрапили в сад-лабіринт. Тут не було квітів, лише звивисті доріжки з живоплотом кольору різкої, сирої зелені. Вони йшли й йшли, аж поки у Мельхіора не почалося головокружіння, і він зупинився, щоб перевести дух. Чоловік у коричневому каптані і з ланцюжком із кісток та амулетів теж зупинився й розвів руками:
— Це мій витвір, — сказав він. — Бастіон зелені, фортеця живоплотів. Тут дорогу знають лише будівельники та команда, тут заблукає кожен ворог. Ми мали багато візитів за ці роки — шахраї, які хотіли нас пограбувати, банди розбійників, звільнені з лав армії солдати. — Він засміявся й торкнувся ланцюжка на своїй шиї. — Вони не вийшли з цього лабіринту живими, ніхто не вийде звідси живим, якщо ми цього не захочемо… Це пам'ять про них — шийний хребець, амулет, шийний хребець, амулет… — Він розсміявся голосніше. — Для цього треба бути майстром інгенії і називатися Гіацинтом Бонавентурою. Для багатьох знатних панів, тут і в інших місцях я будував фонтани, годинники та водяні молоти, але для юнкера Роберта ван Пьєпенпоой я створив захисний пояс із падуба, барбарису та бирючини, за яким він та його звірі безпечніші відносно навколишнього світу, ніж у залізній фортеці з тисячею відбірних стрільців.
— З якими тваринами? — жадібно запитав Мельхіор.
Магістр дав йому знак іти далі поміж непрозорими огорожами; сонце відбивалося на його лисині, блищав потертий оксамит камзола. Магістр підвів Мельхіора до залізної решітки, відчинив її і знову потягнув художника по звивистій доріжці — сміх, тріскотіння й пихкання невідомого походження ставали все голоснішими й голоснішими, — поки нарешті вони не стали під великою пташиною кліткою, в якій сміялися й кричала безліч яскравих літаючих тварин, яких Мельхіор ніколи не бачив в своєму житті. Магістр показав йому пелікана, який, коли живе на волі і не в змозі зловити здобич, годує дитинчат власною кров'ю; він показав йому грифів і орлів, які сиділи мовчки і скислі на стовпах, кігті, мов бронзові церковні засуви на голому обгризеному дереві; білі павичі та фламінго з берегів Нілу, хмари вечірньої зорі на високих ходулях. Мельхіор бігав від клітки до клітки, видивляючись очі, а магістр самовдоволено сміявся.
— Юнкер Пьєпентоой, мабуть, багатий, — сказав нарешті Мельхіор.
— Надзвичайно багатий, — підтвердив магістр, ведучи художника далі, — це лише початок його колекції. Через ще один бастіон із зелених парканів вони вийшли на довгу пряму дорогу, вздовж якої стояли клітки, які стикалися задніми стінками, кожна клітка в оточенні кущів. Мельхіорове серце закалатало від неспокійної насолоди, він знову відчув запах тваринності — шкіри, виділень і тічки, але гостріший і не такий тиснучий, як у собачому пеклі юнкера Роберта. Мельхіор випередив магістра і побачив дивно горбату і лагідну тварину, що здалася йому невдалим конем; він озирнувся й побачив величезних собак із жмутами шерсті біля вух, відскочив від удару лапи величезного кота, чия шерсть була чорно-жовто-білим полум'ям – своєрідний королівський маєстат. Магістр уже стояв біля нього, і коли Мельхіор почув назви тварин, усе в ньому знову стало на свої місця, бо верблюда, шакала й тигра він знав зі Святого Писання та з описів життя святих. .
Мельхіор не міг відірватися від цього місця, навіть перед клітками з мавпами він стояв як застиглий, хоча в дитинстві бачив цих тварин на ярмарках. Довго спостерігав він за їхнім жалюгідним наслідуванням людських жестів, аж поки це видовище не викликало в нього меланхолію, і він охоче дозволив провести себе до броненосця, дикобраза та зміїної ями. Утиск серця зник. Мельхіор зараз не думав про бургграфа, не кажучи вже про свій переляк перед обличчям чаклунства. Він дивився й дивився, аж поки будівничий зоопарку, терпляче стоячи біля нього, не смикнув його за рукав: "Пора, художнику, пекельний вогонь чекає! — Вони, мов змовники, посміхнулися гіркому жарту й повернулися до залізної решітки.
Коли вони залишили за собою птахів та інших звірів, Мельхіор поставив питання, яке довго пекло його губи: чи юнкер ніколи не зловив єдинорога? Художник побачив, як магістр сміється, райдужні оболонки його очей блимали зеленуватим відтінком.
— Якби єдиноріг існував, малог шматочка його рогу було б достатньо, щоб, коли доторкнутися ним, вилікувати цілу лікарню, особливо юнкера Роберта, ти ж це мав на увазі, чи не так?
Мельхіор відповів, що справді чув про цілющу силу рогу. Магістр зачинив залізну решітку й продовжував насмішкувато сміятися.
— Ну, у нас немає ні єдинорога, ні фенікса, ні грифона, ні будь-якого дракона, навіть драконячого яйця, з тієї простої причини, Мельхіоре, що всіх цих тварин не існує.
— Їх нема? — Мельхіор здивовано глянув на нього.
Магістр зробив презирливий жест.
— Людство має відкинути віру в казки, Мельхіоре, його нерозумність говорить проти Творця. Чи результат створення світу, який існує, не є недостатньо добрим? Хіба звірі, яких ти бачив, і заради яких люди наражались на небезпеку, заради яких втрачалися скарби, не є дивом?
Мельхіор мовчки кивнув; кожна тварина, досі йому невідома, глибоко закарбувалася в його пам'яті, і він хотів негайно внести їхні зображення у свій нотатник. Але водночас він думав про диявольські видіння, які саме зараз набули нереального, страшного вигляду в його картині пекла. Ці істоти насправді не мали нічого спільного з казками, але з людиною, з її страхами і недосконалістю, тому вони були реальнішими, ніж грифони та єдинороги.