Але, перезаряджаючи, Аткінс виявив підступ: дикуни, що здаля назирали за оборонцями, зайшли з тилу, і хоча Аткінс із товаришами двічі чи тричі стріляли по них та, відступаючи, поклали понад двадцять душ, дикунам вдалося поранити стрілою самого Аткінса, вбили одного з англійців, що були з ним, а тоді ще одного іспанця та одного раба з тих, які пришли разом із жінками. Цей мужній раб, озброєний лише кілком і топірцем, відчайдушно бився та власноруч поклав п'ятьох нападників.
Тиск зростав, Аткінса поранено, двоє вбитих, – нашим довелося відступити на пагорб у лісі; іспанці, після трьох гуртових стрілів також відступили, бо дикунів була така сила й перебували вони в такому розпачі, що, хоча понад п'ятдесят душ було вбито і ще більше поранено, вони сунули й сунули попри небезпеку та випускали хмари стріл, а, на додачу, їхні поранені, якщо могли рухатись, ошаліли від ран та билися як скажені.
Відступивши, наші покинули вбитих іспанця та англійця, а коли дикуни прибігли, вони взялися нівечити трупи – ламали руки й ноги, розвалили голови дубцями й дерев'яними мечами; вони не схотіли переслідували відступаючих, але своїм звичаєм стали у коло, й двічі покрики звитяги пролунали в повітрі, після чого вони принижено спостерігали як кілька їхніх поранених помирало від втрати крові.
Коли іспанець-губернатор зібрав весь невеличкий загін на пагорбі, Аткінс, попри свою рану, наполягав, аби гуртом перейти у наступ на дикунів, але іспанець заперечив: "Ви ж бачите, сеньйоре Аткінс, як б'ються їхні поранені, – заждімо до ранку, а завтра вони почнуть потерпати від ран та знесилення, і нам поменшає ворогів". Слушна була порада, однак Білл Аткінс весело її відкинув: "Атож, сеньйоре, це й мого поранення стосується, і, доки є снага, я хочу битися". "Годі, сеньйоре Аткінсе, ви вже довели свою хоробрість, і тепер ми за вас повоюємо, а наразі зачекаємо до ранку". Так і вчинили.
Але ніч була ясна, місячна, а дикуни розбрелися навсібіч, пораючись біля мертвих і поранених та зчиняючи галас у цій зам'ятні, і тому наші таки вирішили напасти вночі, спочатку випаливши на них; відтак той англієць, біля садиби якого почався бій, повів їх в обхід лісом і бережком на захід, а тоді – завернув на південь, і так оборонці безшумно підкралися до того місця, де лежав найбільший гурт дикунів, і, перш, ніж ті схаменулись, вісім наших випалили на них, завдавши страшних втрат, а через півхвилини випалило ще восьмеро, наміряючись таким чином, аби вигубити найбільше ворогів, причому дикуни не бачили, де ворог і куди тікати.
Іспанці знов завдали їм гарту, а тоді розділилися на три загони, щоб напасти на ворога разом з трьох сторін. У кожному загоні налічувалось вісім оборонців – двадцять двоє чоловіків і двоє жінок, які, до речі, також виявилися відчайдухами. Зброю поділили порівно між загонами, включно з галябардами й тесаками. Вони хотіли радше залишити жінок у прихистку, але ті схотіли загинути разом зі своїми чоловіками. Впорядкувавши таким чином своє маленьке військо, наші вийшли з нетрів і впритул наблизились до ворога, галайкаючи щодуху; розгублені дикуни збилися докупи, чуючи ревище з трьох боків. Вони б чинили опір, якби нас бачили; стріли полетіли тільки тоді, коли ми опинилися біля них, – бідолашного старого П'ятницю було навіть легко поранено. Але наші, не давши їм отямитися, бухнули гуртом з трьох сторін майже впритул, а тоді ухопилися в саму гущу та взялися їх періщити прикладами мушкетів, шаблями, дубцями і сокирами, і так добре їх почастували, що ті з оглушливим зойком кинулися куди очі світять рятувати своє життя.
Наші були вкрай стомлені: у двох сутичках вони вбили або смертельно поранили понад сто вісімдесят дикунів, а решта, що перелякана на смерть, дременула щодуху через ліс і пагорби до узбережжя, де вони висадилися і де стояли їхні каное, а ми їх до пуття й не переслідували. Проте їхнє бідування на цьому не скінчилося, бо з моря дув буревій, і вкрай важко було відплисти, а деякі каное просто потрощило прибоєм.
Наші зраділи перемозі, але на спочинок часу не було: трохи під'їли й рушили до тієї частини острова, куди дременули дикуни, аби подивитися, що коїться. Отож довелося знову йти через побойовище, де залишилося ще кілька напівживих істот, – страшно на таке дивитися, тому що одне діло закони війни, а друге – оця мізерія.
Але наразі минулося без наказів: їхні слуги-дикуни подобивали нещасних тесаками.
Неподалік натрапили на ще одне місце, де знайшлися рештки розбитої армії дикунів душ із сто; більшість сиділа на землі, обхопивши голову руками й зіперши її на коліна. Коли наші наблизились на відстань двох пострілів з мушкета, губернатор-іспанець наказав двічі стрелити сліпими набоями, аби подивитись на їхню реакцію – ладні ще битися або вдались у тугу й занепали духом, – і згідно з цим діяти.
Військова хитрість спрацювала: почувши перший випал і побачивши вогонь другого, дикуни в зам'ятні схопилися на рівні ноги, і, побачивши наш наступ, з зойком і виттям – наші досі такого не чули й не бачили – кинулись бігти угору схилом та вглиб острова.
Спочатку наші гадали, що ліпше була б погода й дикуни попливли б геть, і навіть не подумали, що тоді в них була б нагода повернутися з такою силою, якій не можна було б ставити чоло, або здійснювати великими загонами періодичні наскоки, аби талувати острів і голодити острів'ян. Найкращу пораду дав Вілл Аткінс, який попри рану пішов з ними: скористатися ситуацією і відрізати дикунів від човнів, позбавляючи їх можливості будь-коли повернутися й нищити острів.
Вони довго радились, дехто був проти, бо боялись, що негідники поховаються в нетрях і становитимуть для острів'ян загрозу: доведеться полювати на них, як на диких звірів, господарство почне підупадати, плантації обкрадатимуться, свійські кози захиріють, і почнуться злидні.
Він казав, що краще мати справу з сотнею людей, ніж з сотнею племен, і що слід не тільки знищити човни, а й перебити дикунів, бо ті їх самих винищать. Його докази були такі переконливі, що всі погодилися з ним і спочатку взялися за човни, – набрали хмизу й спробували підпалювати, але мокре дерево не хотіло горіти, хоча й так верхні частини обвуглилися, і човни стали непридатними для плавання. Коли індіянці побачили, що коїться, то деякі з них почали вибігати з лісу та, наблизившись до наших, падати на коліна, вигукуючи: "Оа, Оа, Варамокоа" та інші слова своєю мовою і жестами благати пощадити човни й дати їм відпливти назавжди.
Але наші вже переконалися, що їм немає іншого способу врятуватися самим і врятувати колонію, як саме не дати дикунам повернутися, бо якщо хоч один повернеться, колонія пропаде, і тому, попередивши дикунів, що пощади не буде, вони знову взялися за човни та зруйнували їх всі, крім тих, які ще раніше потрощила буря, – через це дикуни в лісі зняли страшний лемент, який всі наші чули виразно, і з шалу заметушилися по острову, і невідомо було, що з тим робити.
При всьому своєму розумі, іспанці не зметикували, що, доводячи до розпачу дикунів, слід було водночас подбати про плантації, бо хоча худобу й встигли поховати, а індіянці не змогли знайти головне пристановище, тобто стару садибу під горою й печеру в долині, але плантацію біля кишла надибали, – усе поталували, знищили огорожу й насадження, витоптали збіжжя, вигубили врожай достиглого винограду й самі виноградники, тобто заподіяли нашим величезні збитки без будь-якої користі для самих себе.
Наші ладні були битися з дикунами за будь-яких умов, але переслідувати або полювати на них не могли, бо дикуни надто швидко бігають, порівняно з нашими, й була небезпека наштовхнутися на цій гурт наскочників. Добре, що хоч зброї в них не було: луки залишились, а стріли скінчилися й не було з чого їх виготовлювати й бракувало різального знаряддя.
Нині їх спіткала велика біда і стан їхній був жалюгідний, але ж і нашим людям були непереливки, бо хоча криївки й збереглися, але їхні запаси знищено, врожай поталований , і хтозна, що з цим усим робити. Єдиний набуток, що лишився, – худоба в долині біля печери, трохи збіжжя, що там вродило, та ще плантація трьох англійців.
Товаришів у Вілляма Аткінса лишилося двоє, бо одного вбила стріла, влучивши попід скроню, і він замовк назавше, – це той варвар, котрий зарубав раба сокирою, а згодом намірявся перебити всіх іспанців.
На мою думку, їм було наразі гірше, ніж мені, коли я знайшов зернята рису та ячменю, вчився вирощувати збіжжя, доглядати приручену худобу, бо в них тепер, образно кажучи, сто вовків на острові, які ладні зжерти все, що вхоплять, але піймати яких дуже важко.
Розглянувши своє становище, наші насамперед вирішили, якщо вдасться, загнати дикунів у найдальший південно-західний куток острова, щоб, якщо на берег висадяться нові дикуни, вони не змогли знайти один одного, а відтак щоденно полювати на них і щоразу вбивати, аби зменшити загальну кількість, а якщо вдасться приручити їх і поставити до якоїсь роботи, – дати зерна, навчити рільництву й жити власною щоденною працею.
Для цього наші й узялися переслідувати дикунів і так залякали їх вогнепальною зброєю, що коли через кілька днів хтось стріляв з мушкета в індіянця, той, навіть не поранений, падав з переляку на землю. Тубільці так перепудилися, що дедалі намагалися не потрапляти на очі, але наші їх однаково переслідували й щодня когось вбивали або ранили, – дикуни не виходили з нетрів і виярків, їм бракувало їжі, й перегодом їх надибували в лісі померлими з голоду.
Дізнавшись про це, наші злагіднішали і перейнялися до них жалістю, особливо іспанський губернатор, – великодушнішої людини я в житті не бачив, – і ось він запропонував, якщо можна, захопити якогось індіянця живим і пояснити йому наші наміри, аби він міг служити перекладачем, а потім піти до дикунів та з'ясувати, за яких умов ми зможемо зберегти їм життя і вони не завдаватимуть нам шкоди.
Довго ніхто з індіянців не попадався, але, нарешті, одного, ослаблого і ледве живого від голоду, вдалося зненацька захопити в полон. Спочатку він замкнувся – не їв і не пив, але згодом побачив, що ставляться до нього добре, приносять харчі, не б'ють, і підхилився нам.