Йому тріумф, собі обравши смерть.
Входить М а р д і а н.
Гей, ти! Твоя безчесна господиня
Мене зробила кволим, вкравши меч.
М а р д і а н
Антонію, вона тебе любила,
З'єднавши долі, власну і твою.
А н т о н і й
Негіднику! За підлість і підступність
Ця зрадниця поплатиться життям.
М а р д і а н
Життям не можна поплатитись двічі.
Цей борг уже цариця заплатила.
Ти побажав – і сталося. Радій!
Але були слова її прощальні:
"Мій доблесний Антонію! О мій…"
Останнє слово загубилось десь
У грудях поміж серцем і вустами.
Та відійшовши з іменем твоїм,
Вона в собі це слово поховала.
А н т о н і й
Як? Клеопатра вмерла?
М а р д і а н
Так, померла.
А н т о н і й
(до Ероса)
Зніми із мене лати. Закінчився
Мій труд життєвий. Вже й спочить пора.
(до Мардіана)
І це – занадто щедра нагорода.
Мардіан виходить.
Знімай! – І щит Аякса в сім шарів
Вже не врятує від цього удару.
Мені пора. Хай розірвуться груди!
Хай серце стане каменем, щоб їх
Розбити вщент. – Ну, Еросе, скоріше! –
Своє відвоював я. Прощавайте,
Мої в боях побиті обладунки,
Я з честю вас носив. – Візьми їх геть.
Ерос виходить.
О Клеопатро! Дожену тебе,
Щоб зі слізьми пробачення просити.
Мені так треба. Зволікання – мука.
Світильник згас. Пора й мені лягти.
Боротися безглуздо: міць моя
Лише для самознищення придатна.
Прикладемо печатку і – кінець. –
Гей, Еросе, до мене! – Йду, царице.
Моя любове, зачекай мене!
У неземні сади блаженних душ
Ми радісно, рука з рукою, вступим,
І духи нас захоплено оточать
З усіх боків, – відіб'ємо ми їх
Із почету Дідони і Енея. –
Гей, Еросе! До мене повернись!
Е р о с повертається.
Е р о с
Чого іще бажає повелитель?
А н т о н і й
Якщо вона померла, то безчесно
Продовжувати жити. Прогнівлю
Богів я слабкодухістю своєю.
Я, хто мечами перекроїв світ,
Хто у Нептуна на зеленій спині
Побудував міста із кораблів,
Рішучістю я поступаюсь жінці,
За велич духа першість віддаю!
Обравши смерть, вона немов сказала:
"Сама я владна над своїм життям".
Ти, Еросе, колись мені поклявся:
І стане ясно, що невідворотні
Падіння і ганьба, то ти мене
За першим же проханням умертвиш.
Що ж, час настав, з'явилася потреба.
Не полотній – ти не мене уб'єш,
Ти цим позбавиш Цезаря тріумфу.
Е р о с
О боже! Посягнути на життя,
Яке щадили в битві чорні хмари
Парфянських стріл?
А н т о н і й
А ти б вважав за краще
Дивитися у Римі із вікна,
Як твій володар із ярмом на шиї,
Зі скрученими намертво руками,
Кудись за колісницею бреде?
Як Цезар, упиваючись тріумфом,
Сміється з полоненого свого?
Е р о с
Нізащо, ні!
А н т о н і й
Тоді наважся, друже!
Удар смертельний – ось надійні ліки.
Тож розмахнись мечем, яким служив
Вітчизні чесно ти, і вбий мене.
Е р о с
Звільни мене, володарю, від цього!
А н т о н і й
Коли я відпускав тебе на волю,
Ти присягнув мені, що зробиш це
За першим же наказом. То зроби!
Інакше я усі твої заслуги
У гріш не ставлю. Ну, виймай свій меч!
Е р о с
Тоді хоч відверни своє обличчя,
Щоб не сліпило очі сяйво слави.
А н т о н і й
Хай буде так.
Е р о с
Ось… я його дістав.
А н т о н і й
То виконай усе, що ти повинен.
Е р о с
Володарю! Мій вождь! Мій імператор!
Дозволь мені до того, як ударю,
Сказати наостанок: "Прощавай!"
А н т о н і й
Прощай.
Е р о с
Прощай, славетний полководець!
Чи бити?
А н т о н і й
Бий!
Е р о с
Ну що ж…
(Кидається на свій меч.)
Принаймні так
Антонія я не побачу мертвим.
(Вмирає.)
А н т о н і й
Ти втричі благородніший за мене.
Ти дав мені, мій Еросе, урок.
Ти і цариця показали приклад
Рішучості і мужності. Та я
Давно уже заручений зі смертю
І сам на шлюбну постіль поспішу.
Твій повелитель, Еросе, вмирає
Твоїм невмілим учнем. Ти навчив,
Як із життям я можу покінчити.
(Кидається на меч.)
Це що? Я ще живу? Живу?.. – Гей, варто!..
Сюди!.. До мене! Швидше заколіть!
Входить Д е р ц е т і в а р т а.
П е р ш и й с о л д а т
Що тут за шум?
А н т о н і й
Я недоречно схибив.
Почате докінчіть, благаю вас!
Д р у г и й с о л д а т
Скотилась зірка.
Т р е т і й с о л д а т
Ось кінець часів.
У с і
О горе!
А н т о н і й
Заклинаю вас: добийте!
П е р ш и й с о л д а т
Не можу я.
Д р у г и й с о л д а т
Я теж.
Т р е т і й с о л д а т
Ніхто із нас.
Солдати ідуть геть.
Д е р ц е т
Твоя поразка й смерть велять тікати
Прихильникам твоїм.
(Піднімає меч Антонія.)
Мені цей меч
І вість про те, що сталося, відкриють
До Цезаря дорогу.
Входить Д і о м е д.
Д і о м е д
Де Антоній?
Д е р ц е т
Він тут.
Д і о м е д
Він ще живий? Чому мовчиш?
Дерцет іде геть.
А н т о н і й
О Діомеде! Припини ці муки.
Прошу, добий мене своїм мечем.
Д і о м е д
О наш великий вождь! Мене послала
Тебе знайти цариця Клеопатра.
А н т о н і й
Коли? Скажи!
Д і о м е д
Та щойно.
А н т о н і й
Де вона?
Д і о м е д
Сховалася у царській усипальні.
Передчуття шепнуло їй, що тут
Нещастя із тобою відбулося.
Коли вона дізналась, що її
Ти запідозрив у підступній зраді
І що твій гнів нічим не зупинити,
Вона звеліла сповістить тебе
Про смерть свою удавану. Та потім,
Побоюючись наслідків тяжких
Такої звістки, повеліла правду
Тобі відкрити. Я боюсь, що пізно.
А н т о н і й
Занадто пізно, добрий Діомеде.
Все ж охоронців викличи моїх.
Д і о м е д
Гей, хто там! Імператорська сторожа!
Скоріше! Полководець кличе вас.
Входять о х о р о н ц і Антонія.
А н т о н і й
Востаннє послужіть мені сьогодні:
Мене до Клеопатри віднесіть.
П е р ш и й о х о р о н е ц ь
О горе нам! Чому не пережив,
Володарю, ти слуг своїх покірних?
У с і
Нещасний день!
А н т о н і й
Соратники мої!
Не радуйте глибоким сумом долю.
Її удари з гідністю терпіть:
Ви цим самі їй завдасте удару.
Ну, піднімайте. Я вас всіх водив.
Тепер нести мене вам доведеться.
Спасибі вам за все.
Усі ідуть, несучи Антонія.
Сцена тринадцята
Там же. Царська усипальня.
Нагорі з'являються К л е о п а т р а,
Х а р м і а н а та І р а д а.
К л е о п а т р а
О Харміано! Видно, не судилось
Мені цей склеп покинути.
Х а р м і а н а
Утішся.
К л е о п а т р а
Не можу. Пережити хочу я
Події доленосні і жахливі,
Тому слова розради не сприйму.
Моя скорбота і її причина
Співмірними, принаймні, мають бути.
Внизу з'являється Д і о м е д.
Ну, говори! Він вмер?
Д і о м е д
Він ще живий,
Та зараз він на волосок від смерті.
Поглянь в той бік. Його несуть сюди.
Входять внизу о х о р о н ц і, що несуть А н т о н і я.
К л е о п а т р а
О сонце! Небо й землю спопели!
Хай вічний морок обіймає Всесвіт.
Антонію! Антонію мій милий!
До мене, друзі! Їм допоможіть,
Ірадо, Харміано! Хай несуть
Його сюди, до нас.
А н т о н і й
Не побивайся!
Антонія не Цезар переміг,
Я сам здобув останню перемогу.
К л е о п а т р а
Звичайно, так. Антонія подужать
Один Антоній міг… Та горе нам!
А н т о н і й
Моя царице, смерть мене чекає,
І я їй докучаю зволіканням
Лише для того, щоб твої вуста,
Зверх тисяч попередніх поцілунків,
Поцілувати зміг останній раз.
К л е о п а т р а
До тебе я б спустилася, коханий,
Але боюсь, що схоплять там мене.
Не хочу я, щоб прикрашали мною
Погордливого Цезаря тріумф.
Допоки у кинджала лезо є,
І смертоносна сила у отрути,
І жало у змії – я не боюсь:
Смиренниця Октавія ніколи
Не обіллє мене своїм презирством.
До мене, мій Антонію, сюди!
Ми втягнемо його нагору, друзі.
Берімося!
А н т о н і й
Скоріше. Я вмираю.
К л е о п а т р а
Мені тебе носити на руках
Уперше довелося, мій коханий.
Який же ти важкий! Всю міць твою
Скорбота на тягар перетворила.
Мені б Юнони владу, то підняв би
Тебе на небеса прудкий Меркурій,
Щоб поруч із Юпітером ти сів.
Так, так… — Але зітхать за нездійсненним
Було завжди безумством… — Так… ось так.
Антонія піднімають нагору.
Ти приймеш смерть там, де знайшов життя.
Якби мої цілунки оживляли,
Я стерла би у них свої вуста.
У с і
О горе!
А н т о н і й
Клеопатро, я вмираю…
Дай хоч ковток вина… скажу тобі…
К л е о п а т р а
Ні, я скажу. Я долю прокляну,
Яка пряде життя людського нитку.
А н т о н і й
Чекай, кохана… Попроси, щоб Цезар
Тобі лишив життя твоє і честь.
К л е о п а т р а
Ці речі сумістити неможливо.
А н т о н і й
Послухай, мила… Ти не вір нікому
З наближених до Цезаря людей,
Лиш Прокулею…
К л е о п а т р а
Цезаревим слугам
Не буду довіряти. Я повірю
Своїм рукам, рішучості своїй.
А н т о н і й
Журитися не треба, що спіткав
Мене такий кінець. Нехай утішать
Тебе щасливі спогади про дні,
Коли я був уславленим, величним
Поміж усіх володарів земних.
Я і тепер вмираю не безславно,
Я не схилився і не зняв шолом
Перед своїм суперником пихатим.
Я смерть сприйняв як римлянин, що чесно
Був римлянином здоланий в бою.
Мій дух відходить… Більше я не можу…
К л е о п а т р а
Невже помреш ти, воїне славетний?
А я? Невже залишиш ти мене
У світі осоружному? Без тебе
Він – саж свинячий.
Антоній помирає.
Гляньте, він помер!
Вінець творіння обернувся в порох.
Зів'яв дочасно переможний лавр.
Штандарт військовий скинутий додолу.
А рід людський принизився до рівня
Недолітка зухвалого. Пішло
Від нас геройство. Вартого уваги
Нічого не лишилось на землі.
(Непритомніє.)
Х а р м і а н а
Не треба так!
І р а д а
Невже й вона померла?
Х а р м і а н а
Володарко державна!
І р а д а
О царице!
Х а р м і а н а
Отямся, встань!
І р а д а
Царице єгиптян!
Прийди до тями!
Х а р м і а н а
Тсс… Ірадо, тихше.
К л е о п а т р а
Ні, не цариця, а звичайна жінка,
І мною володіють почуття,
Як бідною скотаркою… Жбурнути б
Богам бездушним скіпетр мій в лице
І крикнути: "І я була богиня,
Допоки ви не вкрали мій алмаз!.."
Немає сил терпіти. Наче пес
Розлючений, гризе мене страждання.
Чи гріх же увійти у житло смерті
Незваною? – Дівчата, потерпіть.
Кріпіться! Що з тобою, Харміано?
Мої хороші! – Потьмяніло все.
Погасло світло. Догорів наш світоч. –
Солдати! Не годиться сумувати.
Ми з честю поховаємо вождя,
А потім, свій обов'язок відбувши,
Без трепету, як римлянам це личить,
Відкрити нам обійми змусим смерть.
Яка німа й холодна оболонка,
В якій недавно жив могутній дух!
Немає друга, він пішов від нас,
Та доженем його ми в смертний час.
Ідуть, несучи тіло Антонія.
Д І Я П'Я Т А
Сцена перша
Табір Цезаря поблизу Олександрії.
Входять Ц е з а р, А г р и п п а, Д о л а б е л л а,
М е ц е н а т, Г а л л, П р о к у л е й та інші.
Ц е з а р
Скажи, щоб він здавався, Долабелло,
Розбитий він: його упертий опір
Безглуздий.
Д о л а б е л л а
Так я, Цезарю, й скажу.
(Іде геть.)
Входить Д е р ц е т з мечем Антонія в руках.
Ц е з а р
Ти хто? Як ти насмілився з'явитись
До мене зі скривавленим мечем?
Д е р ц е т
Моє ім'я Дерцет.