Проте вони змінювали один одного, ходили їсти по черзі, бо відмовитись від їжі не могли, і коли підбігали до мене, я вже здалеку вчував, чим їх годували — картоплею з підливою, печенею або капустою з підчеревиною. Вони били мене, а я думав: "Задля чого помер Христос, яка мені користь із його смерті, яка мені користь із того, що вони кожного ранку моляться, кожної неділі причащаються й вішають велике розп'яття в кухні над столом, біля якого їдять картоплю з підливою, печеню або капусту з підчеревиною? Ніякої. Навіщо все це, коли вони щодня підстерігають мене і б'ють? Ось уже п'ятсот чи шістсот років — вони ще й пишаються тим, що їхня віра така давня,— а може, й цілих тисячу, як вони ховають своїх предків на кладовищі, тисячу років, як вони моляться і їдять під розп'яттям картоплю з підливою та підчеревину з капустою. Навіщо?" Знаєте, що вони кричали, б'ючи мене? "Ягня боже". Так мене прозвали.
Червона куля котилася по зеленому полю, біла по зеленому полю, нові геометричні фігури виникали, немов знаки чи символи, і швидко щезали, не лишаючи після себе ніякого сліду: музика без мелодії, живопис без образів, самі лише квадрати, прямокутники, ромби, що з'являлися знов і знов, кулі, що лунко стукалися об чорні борти.
— А потім я спробував зробити інакше: замкнув удома двері й поприсовував до них усе, що міг знайти,— ящики, меблі, матраци й сидів так, аж поки в школі зчинили тривогу й покликали поліцію, щоб вона забрала прогульника. Поліцаї оточили дім і закричали: "Ану, виходь, лобуряко!" Та я не виходив, і вони виламали двері, повідсовували меблі, схопили мене й відвели до школи, де мене й далі били, й далі штовхали в риштаки, й далі прозивали ягням божим, хоч бог же сказав: "Паси ягнят моїх", та вони не пасли його ягнят, якщо то взагалі були його ягнята. Все дарма, пане докторе, дарма віє вітер, дарма йде сніг, дарма цвітуть дерева й опадає листя — вони їдять картоплю з підливою або підчеревину з капустою.
Часом навіть моя мати була вдома, п'яна і брудна, від неї тхнуло смертю і гнилизною, вона кричала "нащонащонащо", вимовляла ці слова частіше, ніж інші люди вимовляють "господи, помилуй нас" у всіх своїх молитвах і голосіннях. Годинами кричала "нащонащонащо", я дурів від того її крику й тікав з дому, мокре ягня боже, бігав голодний на дощі, глина налипала мені до черевиків, до тіла, я ховався серед буряків на полі, волів лежати під дощем у глеюватій борозні, аніж слухати це страхітливе "нащо". Потім хтось із жалю приводив мене додому, назад у школу, в той закуток, що звався Денклінген, і вони знов били мене, дражнили ягням божим, і мати без кінця проказувала своє "нащо". Я знов тікав, і мене знову з жалю приводили додому, аж поки нарешті відіслали в притулок. Там мене ніхто не знав, ні діти, ні дорослі, та не минуло й двох днів, як мене й там прозвали ягням божим, і я знов почав боятися, хоч мене в притулку не били, тільки сміялися з мене, бо я не знав багатьох слів. Не знав слова "сніданок", знав лише слово "їсти", я їв, як було що або як міг щось знайти, а коли побачив на дошці напис: "Сніданок—ЗО гр. масла, 200 гр. хліба, 50 гр. повидла, кава з молоком", то спитав когось із хлопців: "Що таке сніданок?" Вони оточили мене, підійшли також дорослі, всі сміялися й питали: "Невже ти не знаєш, що таке сніданок? Хіба ти ніколи не снідав?" —"Ні",— відповів я. "І ніколи не натрапляв на це слово в Біблії?" — спитав хтось із дорослих. Тоді інший дорослий у свою чергу спитав того першого: "А ви певні, що слово "сніданок" взагалі є в Біблії? —"Може, й немає,— сказав перший,— але де-небудь, у якійсь хрестоматії чи вдома він повинен же був прочитати або почути це слово, адже йому скоро мине тринадцятий, це ж гірше, як у дикунів, тепер ми можемо собі уявити, як занепала мова". А ще я не знав, що недавно була війна, і вони спитали мене, невже я ніколи не бував на кладовищі, де на багатьох надгробках написано: "Поліг". Я відповів, що бував на кладовищі і бачив такі написи. Вони спитали, що ж, по-моєму, означає слово "поліг". Я собі думав, і так їм і пояснив, що ті, хто там похований, полягали й померли. Тоді вони засміялися ще дужче, ніж того разу, коли я їх питав про слово "сніданок". Нам там викладали історію, від найдавніших часів, але мені скоро минув чотирнадцятий, пане докторе, й до притулку приїхав директор готелю. Всіх чотирнадцятирічних хлопців вишикували в коридорі перед кабінетом директора, потім з'явилися директор готелю й наш директор, пройшли повз нас, заглядаючи кожному у вічі, і в один голос сказали: "Ми шукаємо хлопців, що могли б обслуговувати гостей у готелі". Але вибрали самого мене. Мені загадали відразу ж скласти свої речі в картонну коробку, і я приїхав
із директором готелю сюди. А в машині він сказав мені: "Мабуть, ти ще не знаєш, чого варте твоє обличчя. Ти найсправжнісіньке ягня боже". І я злякався, пане докторе, я й досі боюся, все чекаю, що вони мене битимуть.
— Хіба тебе б'ють?
— Ні, не б'ють. Але мені дуже хотілося б дізнатися, що таке війна, мені ж довелося піти зі школи до того, як учитель пояснив, що то було таке. Ви знаєте, що таке війна?
Так.
— Ви брали в ній участь?
— Так.
— А що ви робили?
Я був підривником, Гуго. То був мій фах. Ти уявляєш собі, що роблять підривники?
Так, я бачив, як у каменярні за Денклінгеном підривали каміння.
— Те саме і я робив, Гуго, тільки підривав не скелі, а будинки й церкви. Я цього ще ніколи нікому не розповідав, крім своєї дружини, але вона давно померла, і тепер про це знаєш лише ти, більше ніхто, навіть мої батьки й діти не знають. Ти чув, що я архітектор і, власне, мав би будувати будинки, а я ніколи не будував їх, а тільки висаджував у повітря, і церкви також. Хлопцем я рисував церкви на тонкому креслярському папері, бо мріяв будувати їх, але ніколи не будував. Як мене взяли в армію, начальство довідалося з моїх паперів, що я писав дипломну працю про одну проблему статики. Статика, Гуго,— це вчення про рівновагу сил, про навантаження і зміщення конструкцій, що несуть на собі тягар. Без статики не можна побудувати навіть негритянської хижі, а протилежність статики — динаміка. Це слово звучить майже як динаміт, що ним висаджують у повітря будівлі, й динаміка справді пов'язана з динамітом. Цілу війну я мав справу тільки з динамітом. Я розумівся на статиці, Гуго, розумівся на динаміці, знав дуже багато про динаміт, прочитав усі книжки, де про нього писали. Та коли хочеш підірвати щось, треба знати лише одне: де покласти вибухівку і яка її має бути сила. Я знав це, хлопче, тому й висаджував у повітря мости й житлові квартали, церкви й залізничні роз'їзди, вілли й перехрестя вулиць, за це мені давали ордени й підвищували у званні: з лейтенанта я став обер-лейтенантом, з обер-лейтенанта — капітаном, я отримував позачергові відпустки й заохочення, бо добре знав, як треба висаджувати в повітря. А наприкінці війни я служив під орудию генерала, в голові в якого було тільки одне: поле обстрілу. Ти знаєш, що таке поле обстрілу? Ні?
Фемель приклав кия до плеча, наче гвинтівку, й націлився на вежу собору Святого Северина.
— Бачиш,— сказав він,— якби я захотів стріляти по мосту, що стоїть за собором Святого Северина, він опинився б у полі обстрілу, отже, його треба було б висадити в повітря, і якнайшвидше, зараз таки, негайно, а то я не зміг би стріляти по мосту, і запевняю тебе, Гуго, що я висадив би собор Святого Северина, хоч знав, що мій генерал божевільний, що поле обстрілу — порожня химера, бо якщо стріляти згори, то не треба ніякого поля обстрілу, розумієш, і, зрештою, навіть найтуиіші генерали повинні були б утямити, що за цей час винайдено літаки, але мій був божевільний, на ціле життя запам'ятав, що йому товкмачили на лекціях: поле обстрілу, і я йому забезпечував те поле обстрілу. Я зібрав гарну команду: фізиків, архітекторів, і ми підривали все, що нам траплялося на шляху, а наостанці — щось величне, могутнє, цілий комплекс велетенських, дуже добротних будівель: церкву, стайні, черничі келії, адміністративні корпуси, садиби, де жила обслуга, ціле абатство, Гуго. Воно опинилося якраз між двома арміями — німецькою та американською, і я забезпечив німецькій армії поле обстрілу, яке їй було зовсім непотрібне. Мури падали переді мною, в стайнях ревла худоба, ченці проклинали нас, але мене ніщо не могло зупинити, я висадив у повітря ціле абатство Святого Антонія в долині Кіси, за три дні до закінчення війни. Я був чемний, завжди чемний, такий, яким ти мене знаєш.
Він опустив кия, що й досі був спрямований на уявну ціль, знов поклав його на зігнутий палець і штовхнув кулю. Біла куля швидко покотилася по зеленому полі, вдаряючись об чорні борти й виписуючи ламану лінію.
Дзвони на соборі Святого Северина глухо виблювали час, але невже, невже це вже вибило одинадцяту?
— Глянь-но, хлопче, хто там так гомонить за дверима? Він ще раз ударив кулю, цього разу червону, почекав, поки
вони всі спинилися, й відклав кия.
— Пан директор прохає вас прийняти пана доктора Не-тлінгера.
— А ти прийняв би людину на прізвище Нетлінгер?
— Ні.
— Ну, то покажи мені, як звідси вибратися, щоб не йти цими дверима.
— Ви можете пройти через ресторан, пане докторе, і вийти на Модестгасе.
— До побачення, Гуго. До завтра.
— До побачення, пане докторе.
У ресторані офіціанти і бої витанцьовували свій звичний танок: накривали столи до обіду. Вони котили столики на колесах за докладно визначеним маршрутом від столу до столу, розкладали срібне начиння, міняли вази з квітками — замість білих гвоздиків у високих вазах ставили круглі низькі вазочки зі скромними фіалками, забирали зі столів скляночки з повидлом і ставили чарки на вино: низькі — на червоне й високі — на біле. Тільки на один стіл, де сиділа овеча жриця, поставили молоко: воно здавалося сірим у кришталевій карафці.
Фемель легкою ходою пройшов між рядами столів, відсунув бузкову завісу, спустився сходами вниз і опинився навпроти вежі собору Святого Северина.
4
Леонорина хода заспокоювала його. Вона обережно ступала по майстерні, відчиняла шафи і ящики, розв'язувала паки паперів, розгортала скручені в рурку креслення і зрідка підходила до вікна, щоб потурбувати його,— тільки тоді, як на папері не було дати або на кресленні — підпису.