В наш час для цього треба бути генієм. То чому ж зрадників не нагороджують орденами?
Уже скрізь потроху відчувається мир. Але це не той чітко окреслений мир, що як нова історична епоха настає після війни, завершеної мирною угодою. Це період, який не має назви і який є кінцем усього. Кінцем, що ніяк не закінчиться.
Це болото, де помаленьку тоне будь-яке поривання. Ще ніхто не відчуває близької розв'язки — щасливої чи поганої. Скоріше навпаки. Все потроху втягується в гнилизну тимчасовості, схожої на вічність. Ніякої угоди не буде, бо нема за що вхопитися, щоб витягти країну, як витягують утоплену, намотавши на руку її волосся. Все розлізлося. Найенергійніше зусилля тут призведе до того, що в руці залишиться тільки пасмо волосся. Мир, що настає, не є наслідком прийнятого людиною рішення. Він поширюється, мов проказа.
Там, піді мною, на дорогах, де повзе караван біженців і німецькі танкісти то вбивають людей, то дають їм напитися — там наче драговина, в якій не розбереш, де земля, а де вода. Мир, який уже примішується до війни, розкладає війну.
Мій друг Леон Верт одного разу почув на дорозі розмову, яку він хоче описати у своїй книзі. Ліворуч від дороги німці, праворуч — французи. Між ними — повільний вир біженців. Сотні жінок та дітей вилазять, хто як може із своїх охоплених вогнем автомобілів. Лейтенант-артилерист, що мимоволі опинився в цій пробці, намагається розвернути сімдесятиміліметрову гармату; ворог б'є по ній і, не влучаючи, косить на дорогах людей, а лейтенант, мокрий від поту, наполегливо виконуючи свій незбагненний обов'язок, силкується врятувати позицію, яка не продержиться й двадцять хвилин (бо артилеристів тут тільки дванадцятеро!), і тоді матері кричать йому:
— Ідіть геть звідси! Геть! Ви негідники!
Лейтенант і солдати відходять. І скрізь перед ним — проблеми, зв'язані з миром. Певна річ, не можна вбивати на дорозі дітей. Але ж кожному солдатові, який стріляє, доводиться стріляти в спину дитині. Кожен грузовик, який рухається вперед, або намагається це зробити, може вбити багатьох людей. Бо, рухаючись проти течії, створює непрохідний затор по всій дорозі.
— Ви збожеволіли! Пропустіть нас! Діти вмирають!
— Що поробиш, ми ж воюємо...
— Яка там війна? Де ви воюєте? За три дні ви тут пройдете шість кілометрів!
Кілька солдатів, загубившись у своєму грузовику, їдуть на збірний пункт, де їх, напевно, вже ніхто не жде. Але вони думають тільки про свій найперший обов'язок:
— Ми ж воюємо...
— Краще узяли б нас! Ви ж люди!
Репетує дитина.
— А цей...
Він уже не кричить. Немає молока, нема й крику.
— Що поробиш, ми ж воюємо...
Вони повторюють це речення з тупою, безнадійною впертістю.
— Та ви ніколи її й не побачите, ту війну! Ви тут подохнете разом з нами!
— Ми ж воюємо...
Вони вже й самі не певні того, що кажуть. Вони вже й самі не певні, що воюють. Вони ще й у вічі не бачили того ворога. Вони їдуть на грузовику до якоїсь туманної, що зникає, мов привид, мети. І бачать тільки цей мир гнилизни.
Усе потонуло в безладді, і солдати вилізли з грузовика. Їх оточили:
— Чи є у вас вода?
Вони роздають свою воду.
— А хліб?
Вони роздають свій хліб.
— Невже ви залишите її вмирати?
В розбитому автомобілі, який відтягли з дороги, лежить жінка і стогне. Її забирають у вантажну машину.
— А дитину?
Дитину теж беруть у грузовик.
— А оцю, вона ж от-от народить?
Беруть і її.
Потім ще одну, бо вона плаче.
Через годину, доклавши немалих зусиль, машину вивели з затору. Розвернули її на південь. Тепер потік біженців потягне її з собою, як вода котить випадково занесений камінь. Солдати прилучилися до миру. Бо вони не знаходили війни.
Тому що м'язів війни не видно. Тому що своїм пострілом ви влучаєте в спину дитині. Тому що, їдучи на збірний пункт, ви натрапляєте на жінок, що народжують. Тому що сподіватися передати якісь відомості або одержати наказ — така ж марна річ, як сперечатися з Сіріусом. Армії вже немає. Є тільки люди.
Вони прилучилися до миру. В силу обставин вони перетворилися на механіків, лікарів, санітарів, пастухів. Вони лагодять машини цих маленьких людей, які самі не вміють вилікувати той металевий брухт. І в своєму старанні ці солдати не знають, чи вони герої, а чи їх має судити військовий трибунал. Вони не здивуються, якщо їх нагородять орденами. Вони не здивуються, якщо їх поставлять до стіни, щоб увігнати їм по дванадцять куль у голову. Не здивуються, якщо їх демобілізують. Вони вже давно переступили межі здивування.
Усе перетворюється в якусь суцільну мішанину, де жоден наказ, жоден рух, жодна новина, жодна хвиля — ніщо ніколи не дійде далі, ніж за три кілометри. І як ото села провалюються одне по одному в загальну стічну канаву, так і військові грузовики, поглинуті мирними клопотами, один по одному прилучаються до миру. Ці жменьки людей, які без вагань пішли б на смерть — але проблема смерті перед ними вже не стоїть — беруться до першої-ліпшої роботи і лагодять оглоблі старого воза, куди три черниці насадовили дюжину дітей і, рятуючи їх од смерті, самі вирушили з ними в бозна-яке паломництво, бозна до якого казкового пристанища.
Як ото Аліас, котрий ховав в кишеню свій револьвер, я не засуджуватиму солдатів, що зрікаються війни. Що могло б їх надихнути? Звідки взялася б хвиля, щоб сколихнути їх? Де та мета, яка могла б їх об'єднати? Вони нічого не знають про решту світу крім тих завжди неймовірних чуток, що зародилися десь на дорозі, за три-чотири кілометри від них, як безглузді припущення і, повільно припущення і, повільно просочившись крізь них, набули вже характеру ствердження: "Сполечуні Штати вступили у війну. Папа римський покінчив життя самогубством. Радянські літаки підпалили Берлін. Три дні тому підписано перемир'я. Гітлер висадився в Англії".
Немає пастуха для жінок та дітей, але нема його і для солдатів. Генерал розпоряджається своїм ад'ютантом. Міністр — своїм секретарем. І своїм красномовством він, чого доброго, може цілком змінити його. Аліас розпоряджається екіпажами літаків. І він може викликати у них готовність пожертвувати життям. Сержант з військового грузовика розпоряджається дюжиною підлеглих йому солдатів. Але він не може об'єднатися з будь-ким іншим. Коли б якийсь геніальний начальник чудом спромігся охопити все одним поглядом і придумав план, здатний нас урятувати, то для здійснення свого плану він мав би тільки двадцять метрів провода від дзвоника. А маневреною силою для перемоги у нього був би секретар, якщо він ще сидів би на другому кінці провода.
І коли по дорогах бредуть солдати розбитих частин, воїни, що лишилися на війні без роботи, у них не помітно того відчаю, який, здавалося б, мав бути у переможених патріотів. Вони ще несміливо прагнуть миру, це правда. Але мир в їхньому уявленні — це тільки кінець цього небаченого хаосу і можливість знову стати самими собою, повернути свою, хай навіть і найскромнішу, особистість. Колишній швець і в сні забиває цвяшки. І забиваючи ті цвяшки, він кує всесвіт.
І якщо вони йдуть куди очі дивляться, то це від того загального безладдя, яке їх роз'єднує, а не від страху перед смертю. Вони вже нічого не бояться: вони спустошені.
XVII
Є непорушний закон: переможених не ставлять на місце переможців. Коли говорять про армію, що спочатку відступає, а згодом дає відсіч, то це тільки спрощений виклад, бо війська, які відступали, і ті, які борються тепер, не одні і ті ж. Армія, що відступала, не була вже армією. Не тому, що солдати нездатні були перемогти, а тому, що відступ знищує всі — і матеріальні і духовні — зв'язки, які з'єднували людей між собою. Ту масу солдатів, що просочилися в тили, замінюють новими резервами, які мають характер єдиного організму. Саме вони й затримують суперника. А втікачів збирають докупи, щоб сформувати нову армію. Якщо вже немає резервів, щоб кинути в бій, то перший же відступ стає невиправним.
Об'єднує лише перемога. Поразка роз'єднує людину не тільки з іншими людьми, але й саму з собою. Якщо втікачі не оплакують Францію, яка гине, то це тому, що вони переможені. Тому, що Франція зазнала поразки не навколо них, а в них самих. Оплакувати Францію — це означало б уже бути переможцем.
Майже всім — тим, хто ще бореться, і тим, хто вже відмовився від боротьби, — обличчя переможеної Франції покажеться тільки згодом, у години мовчання. Сьогодні кожен витрачає свої сили на якусь звичайну дрібницю, що зіпсувалась, або просто не хоче служити — на грузовик, пошкоджений під час аварії, на дорожні затори, на заклинений важіль регулювання газу, на безглузде завдання. Коли завдання стає безглуздим — це вже ознака катастрофи. Стає безглуздим будь-яке намагання опиратися катастрофі. Бо все і всі роз'єднані з самими собою.
Кожен оплакує вже не загальну катастрофу, а тільки ту єдину річ, за яку відповідає, яку відчуває і яка вийшла з ладу. Конаюча Франція — це вже тільки повінь уламків, і жоден з тих уламків не має ніякого значення: ні це завдання, ні грузовик, ні дорога, ні той проклятий важіль газу.
Звісно, розгром — сумне видовисько. Підлі душі виявляють свою підлість. Грабіжники показують себе грабіжниками. Суспільні основи розвалюються. Армія, охоплена огидою і втомою, розкладається в цьому безглузді. Всі ці явища — прояви розгрому, як бубони — прояви чуми. Але якщо вашу кохану переїде вантажна машина, хіба ви ганитимете її за те, що вона невродлива?
Поразка накладає на переможених печать провини, і в цьому її несправедливість. Хіба може поразка виявити жертви, самовіддданість при виконанні обов'язку, добровільні злигодні, невтомність і все те, чого не врахував сам бог, який вирішує долю битви? Як може поразка виявити любов? Поразка показує безпорадність воєначальників, безладдя серед людей, інертність натовпу. Траплялися нерідко всякі вади, але яке вони мали значення? Досить було чутки про те, що в руських на фронті добрі зміни, що американці вступили в війну — і ці люди ставали зовсім інші. Їх об'єднувала спільна надія. Така чутка щоразу все очищала, як порив морського вітру. Не треба судити про Францію за наслідками її розгрому.
Про Францію слід судити за її готовністю йти на жертву. Франція прийняла війну всупереч правді логіків.