Ванда вибирає карету і відмовляє вантажникам.
– Нащо ж мені слуга, – каже вона. – Ґрегоре – ось квитанція, принеси-но речі.
Вона закутується у хутро і спокійно сидить у кареті, поки я одну за одною перетягую її важкі валізи. Під вагою останньої я на якусь хвилину знесилено зупиняюся, і приязний карабінер з інтелігентним обличчям допомагає мені. Вона сміється.
– Ця валіза мала би бути важкою, – каже вона, – бо в ній всі мої хутра.
Я здіймаюся на козли і витираю з чола прозорі краплини. Вона називає готель, і візник поганяє свого коня. За кілька хвилин ми зупиняємося перед яскраво освітленим входом.
– Чи є тут вільні кімнати? – запитує вона у портьє.
– Так, мадам.
– Дві для мене, і одну для мого слуги, всі з печами.
– Дві елегантні кімнати, мадам, обидві з каміном, до Ваших послуг, – відповів гарсон, кваплячись їй назустріч, і одна без опалення – для слуги.
– Покажіть мені їх.
Оглянувши кімнати, вона коротко кидає: "Добре. Я задоволена, тільки швидко запаліть вогонь, а слуга може спати і в неопаленій кімнаті".
Я лише глянув на неї.
– Ґрегоре, принеси валізи нагору, – наказала вона, не звертаючи уваги на мій погляд, – а я переодягнуся і зійду до їдальні. А потім і ти зможеш щось з'їсти на ніч.
У той час, коли вона іде у сусідню кімнату, я тягну нагору валізи, і гарсонові, який говорить поганою французькою мовою й намагається випитати мене про мою "господиню", допомагаю розпалити вогонь у її спальні, і якусь хвилю з тихою заздрістю дивлюся на мерехтіння вогню у каміні, на духмяне біле ліжко під балдахіном, на килими, якими встелено підлогу. Потім я, втомлений і голодний, спускаюся сходами і прошу щось поїсти. Доброзичливий кельнер, що був австрійським вояком і з усіх сил намагався розмовляти зі мною німецькою мовою, повів мене до їдальні й обслужив. Тільки я встиг зробити перший за останні тридцять шість годин ковток, і зачепити виделкою перший теплий шматок, як увійшла Ванда.
Я встаю.
– Як Ви можете вести мене до їдальні, де їсть мій слуга, – накидається вона на гарсона, палаючи люттю, повертається і виходить геть.
Тим часом я дякую Богові, що можу далі спокійно поїсти. Потім я підіймаюся на п'ятий поверх у свою кімнату, де вже стоїть моя маленька валізка і горить брудна масляна лампа. Це вузька кімната без каміна, без вікна, без вентиляційного люка. Вона б могла нагадувати мені – якби в ній не стояв вже такий собачий холод – венеційські Свинцеві камери. Мимоволі я не можу не засміятися вголос, так що відлуння власного сміху мене лякає.
Раптом навстіж відчиняються двері, і гарсон з чисто італійським театральним жестом вигукує: "Негайно ідіть до пані!" Я хапаю свою шапку і, шпортаючись, сходжу додолу. Зрештою я щасливо підходжу до її дверей на другому поверсі і стукаю.
– Заходьте!
* * *
Я входжу, зачиняю двері й зупиняюся на порозі.У легкому негліже з мережаного білого мусліну Ванда зручно вмостилася на маленькій оксамитовій канапі червоного кольору, її ноги спочивають на подушці з такого самого матеріалу. Вона накинула на плечі плащ із хутра, той самий, у якому вона вперше з'явилась переді мною, як богиня кохання.
І жовтаве світло канделябрів, що стоять на трюмо, і їхні відблиски у великому дзеркалі, і червоні іскри від вогню у каміні чудово виграють на зеленому оксамиті, на темно-коричневому соболевому хутрі плаща, на білій, гладенько натягнутій шкірі і на рудому, ніби палаючому волоссі вродливої жінки, яка повертає до мене своє світле, але холодне обличчя і звертає на мене свої холодні зелені очі.
– Я задоволена тобою, Ґреґоре, – почала вона.
Я вклонився.
– Підійди ближче.
Я підкорився.
– Ще ближче, – вона глянула на мене зверхньо й погладила рукою соболеве хутро. – Венера у хутрі приймає свого раба. Я бачу, що Ви щось більше, ніж звичайний фантазер, принаймні Ви не залишаєтеся просто в полоні Ваших мрій, Ви справді мужчина, чого б Ви там собі не понапридумували, навіть найбожевільніші речі, Ви їх здійснюєте. Мушу сказати, що це мені подобається. У цьому є сила, а шанувати можна лише силу. Я думаю навіть, що за якихось незвичайних обставин, за якоїсь величної доби те, що здається Вашою слабкістю, розкрилося б як дивовижна сила. У часи перших імператорів Ви б могли бути мучеником, за доби Реформації – якимось анабаптистом, а під час Французької революції – одним із тих натхненних жирондистів, які із "Марсельєзою" на вустах піднімалися на гільйотину. Та натомість Ви – мій раб, мій…
Раптом вона різко підскочила, так що з неї аж злетіло хутро, і ніжно, але сильно охопила мене руками довкола шиї.
– Мій коханий рабе, Северине! О! Як я кохаю тебе, як я поклоняюся тобі, який ти чепурний у цьому краківському костюмі, але ж ти будеш сьогодні вночі мерзнути там нагорі, у тій злиденній кімнатці без каміна, я мушу дати тобі, серденько, своє хутро, оце велике.
Вона швидко підвелася, накинула мені на плечі хутро і, не встиг я й озирнутися, як вона загорнула мене у нього.
– Ах! Як воно тобі пасує! Лише тепер справді добре видно твої благородні риси. Як тільки ти перестанеш бути моїм рабом, ти носитимеш оксамитову куртку із соболевим хутром – ти розумієш? – інакше я більше ніколи не вберу свою обшиту хутром блюзку…
Вона знову почала мене гладити, цілувати і зрештою потягнула мене на оксамитову канапу.
– Мені здається, тобі подобається бути вбраним у хутро, – сказала вона, – дай його мені, швидше, швидше, бо інакше я зовсім забуду про свою гідність.
Я накинув на неї хутро, і Ванда одягнула в рукав праву руку.
– Зовсім як на картині Тіціана. Але досить жартів. Та не дивися вже так нещасливо, мені від цього дуже сумно, ти ж поки що лише для інших – мій слуга, наразі ти ще не мій раб, ти ще не підписав угоду, ти ще вільний і можеш залишити мене кожної хвилі. Свою роль ти зіграв чудово, я була в захопленні! Але чи тобі вже не досить, ти не вважаєш мене жахливою? Ну, говори ж, я тобі наказую.
– Я мушу тобі зізнатися, Вандо? – почав я.
– Так, мусиш.
– Навіть коли ти зловживатимеш цим, – провадив я, – я закоханий у тебе більше, ніж будь-коли, і я завжди буду все більше, все фанатичніше шанувати, кохати тебе, що Жорстокіше ти будеш трактувати мене. Така, якою ти була оце зі мною, ти бентежиш мою кров, ти паморочиш мої почуття, – я пригорнув її до себе і торкнувся на якусь мить її вологих вуст, – красуне моя, – вигукнув я після цього, дивлячись на неї, і у своєму захопленні зірвав соболеве хутро з її плечей і припав своїми вустами до її шиї.
– Отже, ти мене кохаєш, коли я жорстока, – промовила Ванда, – а зараз іди! Ти мені набрид… Ти що, не чуєш…
Вона дала мені такого ляпаса, що мені засвітилося в очах, а у вусі аж загуло.
– Допоможи мені вбратися в хутро, рабе.
Я, як міг, допоміг їй. – Як незграбно, – закричала вона, і тільки-но вбравши хутро, знову вдарила мене в обличчя. Я відчув, як блідну і змінююсь на обличчі.
– Я зробила тобі боляче? – запитала вона і ніжно торкнулася мене рукою.
– Ні-ні, – вигукнув я.
– Втім, ти не можеш скаржитися, ти хочеш цього. Поцілуй мене ще.
Я обняв її, і вона міцно притулилася своїми вустами до моїх, і коли вона у великому, важкому хутрі лежала на моїх грудях, у мене було дивне, гнітюче відчуття – так, ніби мене обнімав дикий звір, ведмедиця, і мені здавалося, що я відчуваю на своєму тілі її пазурі. Та цього разу ведмедиця милостиво відпустила мене.
Мої груди були сповнені радісними сподіваннями, коли я піднявся в свою злиденну кімнатку для прислуги й ліг на тверде ліжко.
– Життя-таки направду страшенно комічне, – думав я, – ще зовсім недавно найпрекрасніша жінка, сама Венера, спочивала на твоїх грудях, а зараз ти маєш нагоду вивчати китайське пекло, в якому грішників не кидають, як у нас, у вогонь – там чорти тягають їх по крижаному полю.
Можливо, що засновники їхньої релігії також ночували в неопапених кімнатах.
* * *
Я прокинувся серед ночі з криком. Я бачив сон про крижане поле, на якому заблукав, і намарне шукав виходу. Раптом під'їхав ескімос на санах, запряжених північним оленем. Ескімос мав обличчя гарсона, який показував мені неопалювану кімнату.– Що вам тут треба, месьє? – вигукнув він. – Тут Північний полюс.
Наступної хвилі він зник, і на маленьких ковзанах по крижаній поверхні повз мене промайнула Ванда, її біла атласна спідниця тріпотіла й шелестіла; горностаєве хутро її блюзки та шапки, а передовсім її обличчя виблискували ще більше, ніж сніг. Вона стрімголов кинулась до мене, обхопила й почала цілувати, і я раптом відчув, як в моїх жилах почала підніматися тепла кров.
– Що ти робиш? – з жахом запитав я.
Вона засміялася, і коли я подивився на неї знову, це вже була не Ванда, а велика біла ведмедиця, яка впилася своїми лапами в моє тіло.
У розпачі я закричав – і все ще чув її диявольський сміх, навіть коли прокинувся і здивовано роздивлявся по кімнаті.
* * *
Рано-вранці я вже стояв перед дверима Ванди, і коли гарсон приніс каву, я взяв її від нього і подав своїй прекрасній пані. Вона вже була вбрана і виглядала чудово – свіжа й рум'яна. Вона приязно усміхнулася до мене й покликала мене, коли я шанобливо хотів іти геть.– Швидко снідай, Ґреґоре, – сказала вона, – відразу після цього ми йдемо шукати помешкання, я хочу бути в готелі якнайменше: ми тут почуваємо себе страшенно незручно. Коли я трохи довше поговорю з тобою, то відразу скажуть: росіянка має любовний зв'язок зі своїм слугою, видно, що порода Катерини не вимирає.
За півгодини ми вийшли на вулицю – Ванда у своєму сукняному вбранні і в російській шапочці, а я – у своєму краківському костюмі. Ми привернули загальну увагу. Я йшов на віддалі близько десяти кроків від неї і робив похмуру міну, хоча щомиті боявся вибухнути голосним сміхом. Майже на кожній вулиці на багатьох красивих будинках виблискували таблички "Camere ammobiliate"[49]. Ванда щоразу посилала мене глянути на кімнати, я бігав сходами, і лише коли повідомляв, що, як здається, мешкання відповідає її забаганкам, вона йшла сама. Так що до обіду я був вже такий змучений, як мисливський пес після парфорсного полювання.
Ми знову зайшли до одного будинку і знову вийшли з нього, не знайшовши належного помешкання.