Він уже готовий. Я його наговорила. Тільки жаль, що він не впізнає мого голосу.
— Нічого страшного. Я все поясню. Я йому скажу, що передаю лист, і тут же попрошу офіційно твоєї руки.
— Ти з глузду з'їхав! У мене немає руки!
— Це військова хитрість. Тоді твій батько повірить, що ти до нього повернешся живою й неушкодженою. Навіщо інакше мені, блискучому космонавтові з Далекого флоту, просити руки його дочки без упевненості, що цю руку я врешті-решт отримаю.
— Ви самовпевнені, космонавте.
— Ні, я так приховую свою несміливість. Мій суперник мене перевершує по всіх статтях.
— Ван?
— З першого моменту моєї появи на Проекті він здогадався, навіщо я сюди завітав. Ти б чула, як він накинувся на мене за те, що я йшов до Станції на ручному керуванні.
— Дурний, він думав про нас. Ми спимо на хмарах. Ти міг мене вбити.
— Тим більше він перевершує мене благородством і вірністю.
— Він мій друг. Він мій найкращий друг. Ти зовсім інше. До побачення, гусаре Павлиш.
Птах дивився через плече Павлиша на двері.
У дверях стояв Ван. Він, видно, стояв давно, усе чув.
— Вантажівка готова, — вимовив він, — ми відлітаємо.
Обернувся, і його підошви відбили дріб, що затихав удалині, по сходинках кам'яних сходів.
— Видужуй, — побажав Павлиш, доторкнувшись до м'якого крила…
Коли вантажівка приземлилася на планетоїді, Ван сказав:
— Ти йди, там корабель чекає, а я залишуся тут. Потрібно пригледіти за розвантаженням.
— До побачення, Ване. Мабуть, ми з тобою ще побачимося.
— Мабуть. Галактика стала тісною.
Павлиш протягнув руку.
— Так, — сказав Ван, — я зовсім забув.
Він нагнувся, дістав із ящика під пультом загорнутий у пластик плаский квадратний пакет.
— Це тобі. На пам'ять.
— Що це?
— Подивишся на кораблі.
Коли Павлиш розгорнув на кораблі пакет, виявилось, що це портрет Марини в тонко вирізаній з нефриту рамці.