Подорож Аліси

Кір Буличов

Кір БУЛИЧОВ

ПОДОРОЖ АЛІСИ

Фантастична повість

Розділ 1

ЗЛОЧИННИЦЯ АЛІСА

Я обіцяв Алісі: "Закінчиш другий клас — візьму тебе з собою в літню експедицію. Полетимо на кораблі "Пегас" збирати рідкісних тварин для нашого зоопарку". Я сказав про це ще взимку, відразу після Нового року. І заодно поставив кілька умов: добре вчитися, не робити дурниць і не йти на авантюри.

Аліса чесно виконувала умови, і, здавалося, ніщо не загрожувало нашим планам. Але в травні, за місяць до відльоту, трапилась подія, яка ледь було все не зіпсувала.

Того дня я працював дома, писав статтю для "Вісника космозоології". Крізь відчинені двері кабінету я побачив, що Аліса прийшла зі школи похмура, жбурнула з розмаху на стіл сумку з диктофоном та мікрофільмами, від обіду відмовилася і замість улюбленої в останні місяці книжки "Звірі далеких планет" узялася читати "Трьох мушкетерів".

— У тебе неприємності? — спитав я.

— Аж ніяк, — відповіла Аліса. — З чого ти взяв?

— Так, здалося.

Аліса подумала трохи, відклала книжку і спитала:

— Тату, а в тебе нема часом золотого самородка?

— А великий тобі потрібен самородок?

— Кілограма на півтора.

— Нема.

— А трохи меншого?

— Чесно кажучи, і трохи меншого нема. Ніякого нема у мене самородка. Навіщо він мені?

— Не знаю, — мовила Аліса. — Просто мені знадобився самородок.

Я вийшов із кабінету, сів поруч з нею на диван і сказав:

— Розповідай, що там у тебе трапилось.

— Нічого особливого. Просто потрібен самородок.

— А якщо цілком відверто?

Аліса глибоко зітхнула, подивилася у вікно, нарешті зважилася:

— Тату, я злочинниця.

— Злочинниця?

— Я вчинила пограбування, і тепер мене, напевно, виженуть зі школи.

— Жаль, — сказав я. — Ну, говори далі. Сподіваюся, що все не так страшно, як здається на перший погляд.

— Одне слово, ми з Альошею Наумовим вирішили піймати щуку-гіганта. Вона водиться в Ікшинському водосховищі і пожирає мальків. Нам про неї розповів один рибалка, ти його не знаєш.

— А до чого тут самородок?

— Для блешні.

— Що?

— Ми в класі обговорювали і вирішили, що треба щуку ловити на блешню. Просту щуку ловлять на просту блешню, а гігантську щуку треба ловити на особливу блешню. І тоді Льова Званськии сказав про самородок. А в нас у шкільному музеї є самородок. Точніше, був самородок. Вагою у півтора кілограма. Його школі один випускник подарував. Він його з поясу астероїдів привіз.

— І ви вкрали золотий самородок вагою у півтора кілограма?

— Це не зовсім так, тату. Ми його позичили. Льова Званськии сказав, що в нього батько геолог і він привезе новий. А поки що ми вирішили зробити блешню із золота. Щука напевно клюне на таку блешню.

— А далі що?

— Далі нічого особливого. Хлопці побоялися відчинити шафу. І ми тягли жеребок. Я б ніколи не стала брати золотого самородка, але жеребок випав мені.

— Випав.

— Що?

— Жеребок випав тобі.

— Атож, жеребок випав мені, і я не могла відступити перед усіма дітьми. Тим паче, ніхто б і не помітив, що цього самородка не стало.

— А потім?

— А потім ми пішли до Альоші Наумова, взяли лазер і розпиляли цей триклятий самородок. І поїхали на Ікшинське водосховище. І щука відкусила нашу блешню.

Аліса подумала трохи й додала:

— А може, й не щука. Можливо, корч. Блешня була дуже важка.

Ми шукали її і не знайшли. Пірнали по черзі.

— І ваш злочин відкрився?

— Так, тому що Званський — обманщик. Він приніс із дому пригорщу алмазів, а каже, що золота нема ні шматочка. Ми його відправили з алмазами додому. Здалися нам його алмази! А тут приходить Олена Олександрівна і каже: "Молодь, очистіть музей, я зараз сюди первачків на екскурсію приведу". Бувають же такі нещасливі збіги! І все одразу ж виявилось. Вона до директора побігла. "Небезпека, — каже (ми під дверима слухали), — у когось пробудилося в крові минуле!" Альошка Наумов, правда, сказав, що він усю провину на себе візьме, але я не погодилась. Якщо жеребок випав, нехай мене й карають. От і все.

— І все? — здивувався я. — Так ти зізналася?

— Не встигла, — відповіла Аліса. — Нам строк дали до завтра. Олена сказала, що або завтра самородок буде на місці, або не минути гострої розмови. Отже, завтра нас знімуть із змагань, а може, навіть виженуть зі школи.

— З яких змагань?

— Завтра у нас гонки в повітряних пузирях. На першість школи. А наша команда від класу — саме Альошка, я і Єговров. Не може ж Єговров один летіти.

— Ти забула ще про одне ускладнення, — сказав я.

— Про яке? — спитала Аліса таким голосом, ніби здогадувалась.

— Ти порушила нашу домовленість.

— Порушила, — згодилась Аліса. — Але я сподівалася, що порушення не дуже сильне.

— Так? Украсти самородок вагою у півтора кілограма, розпиляти його на блешні, утопити в Ікшинському водосховищі і навіть не зізнатися! Боюсь, що доведеться тобі лишитися, "Пегас" полетить без тебе.

— Ой, тату! — мовила Аліса тихо. — Що ж тепер робитимемо?

— Думай, — сказав я і вернувся в кабінет дописувати статтю.

Та писалося погано. Надто вже безглузда історія виходила. Як маленькі діти, розпиляли музейний експонат.

Через годину я виглянув із кабінету. Аліси не було. Кудись подалася. Тоді я подзвонив у Мінералогічний музей Фрідману, з яким я колись зустрічався на Памірі.

На екрані відеофона з'явилося кругле обличчя з чорними вусами.

— Льоню, — сказав я, — у тебе нема в запасниках зайвого самородка вагою кілограма на півтора?

— Є і на п'ять кілограмів. А навіщо тобі? Для роботи?

— Ні, вдома потрібен.

— Не знаю, що тобі порадити, — відповів Льоня, закручуючи вуса. — Адже вони всі заприбутковані.

— Мені який-небудь, хоч завалящий, — попросив я. — Дочці в школі знадобився.

— Алісі?

— Алісі.

— Тоді знаєш що, — мовив Фрідман, — я тобі дам самородок. Точніше, не тобі, а Алісі. Але ти мені віддячиш добром за добро.

— Залюбки.

— Дай на один день синебарса.

— Що?

— Синебарса. У нас миші завелися.

— У камінні?

— Не знаю вже, чим вони живляться, але завелися. І кицьки не бояться. І на мишоловку не зважають. А від запаху і вигляду синебарса миші, як усім відомо, тікають щодуху світ за очі.

Що мені було робити? Синебарс — тварина рідкісна, і мені самому доведеться їхати з ним у музей і там дивитися, щоб синебарс кого-небудь не покусав.

— Гаразд, — згодився я. — Тільки пришли самородок завтра на ранок, пневмопоштою.

Я вимкнув відеофон, і відразу ж пролунав дзвінок у двері. Я відчинив. За дверима стояв білявий хлопчик в оранжевому костюмі венеріанського розвідника, з емблемою першопрохідця Сіріанської системи на рукаві.

— Пробачте, — сказав хлопчик. — Ви Алісин батько?

— Я.

— Здрастуйте. Моє прізвище Єговров. Аліса вдома?

— Нема. Пішла кудись.

— Жаль. Вам можна довіряти?

— Мені? Можна.

— Тоді в мене до вас чоловіча розмова.

— Як космонавт із космонавтом?

— Не смійтеся, — зашарівся Єговров. — З часом я носитиму цей костюм по праву.

— Не маю сумніву, — мовив я. — Так що за чоловіча розмова?

— Нам з Алісою виступати на змаганнях, але тут трапилася одна обставина, через яку її можуть із змагань зняти. Словом, їй треба повернути в школу одну загублену річ. Я вам її даю, але нікому ні слова. Ясно?

— Ясно, таємничий незнайомцю, — відповів я.

— Тримайте.

Він простяг мені мішечок. Мішечок був важкий.

— Самородок? — запитав я.

— А ви знаєте?

— Знаю.

— Самородок.

— Сподіваюсь, не крадений?

— Та ні, що ви! Мені його в клубі туристів дали. Ну, до побачення.

Не встиг я повернутися до кабінету, як у двері знову подзвонили. За дверима стояли дві дівчинки.

— Здрастуйте, — сказали вони хором. — Ми з першого класу. Візьміть для Аліси.

Вони простягли мені два однакових гаманці і майнули. В одному гаманці лежали чотири золоті монети, старовинні золоті монети з чиєїсь колекції. У другому — три чайні ложки. Ложки, виявилися, правда, не золотими, а платиновими, але догнати дівчаток я не зміг. Ще один самородок рука невідомого доброзичливця підкинула в поштову скриньку. Потім приходив Льова Званський і намагався упхати мені маленьку шкатулку з алмазами. За ним прийшов один старшокласник і приніс відразу три самородки.

— Я в дитинстві каміння збирав, — сказав він.

Аліса повернулася ввечері. Від дверей вона мовила врочисто:

— Тату, не журися, все владналося. Ми з тобою летимо в експедицію.

— Чому така переміна? — спитав я.

— Тому що я знайшла самородок.

— Де?

Аліса ледве витягла з сумки самородок. На вигляд у ньому було кілограмів шість-сім.

— Я поїхала до Полоскова. До нашого капітана. Він усіх своїх знайомих обдзвонив, коли дізнався, в чому річ. І ще нагодував мене обідом, отож я не голодна.

Тут Аліса побачила розкладені на столі самородки та інші золоті речі, що назбиралися за день у нашому домі.

— Ой-ой-ой! — вигукнула вона. — Наш музей розбагатіє.

— Послухай, злочиннице, — сказав я тоді, — я б тебе ні за що не взяв у експедицію, якби не твої друзі.

— А до чого тут мої друзі?

— Та до того, що вони навряд чи стали б бігати по Москві й шукати золоті речі для дуже поганої людини.

— Не така вже я погана людина, — мовила Аліса без зайвої скромності.

Я насупився, та в цю мить у стіні дзвякнув приймальний пристрій пневматичної пошти. Я відкрив люк і дістав пакет із самородком з Мінералогічного музею. Фрідман виконав свою обіцянку.

— Це від мене, — сказав я.

— От бачиш, — зраділа Аліса. — Отже, ти теж мій друг.

— Виходить, так, — відповів я. — Але попрошу не зазнаватися.

Наступного ранку мені довелося провести Алісу до школи, бо загальна вага золотого запасу в нашій квартирі сягнула вісімнадцяти кілограмів.

Передаючи їй сумку біля входу до школи, я промовив:

— Зовсім забув про покарання.

— Про яке?

— Доведеться тобі в неділю взяти із зоопарку синебарса і піти з ним у Мінералогічний музей.

— Із синебарсом — у музей? Він же дурний.

— Так, він там лякатиме мишей, а ти подивишся, щоб він іще кого-небудь не злякав.

— Домовилися, — сказала Аліса. — Але в експедицію ми все-таки летимо.

— Летимо.

Розділ 2

СОРОК ТРИ ЗАЙЦІ

Останні два тижні перед відльотом минули в поспіху, хвилюваннях і не завжди необхідній біганині. Аліси я майже не бачив.

По-перше, треба було приготувати, перевірити, перевезти і розмістити в "Пегасі" клітки, пастки, ультразвукові приманки, капкани, сіті, силові установки і ще тисячу речей, які потрібні для ловіння звірів. По-друге, треба було запастися ліками, харчами, фільмами, чистою плівкою, апаратами, диктофонами, софітами, мікроскопами, гербарними папками, записниками, гумовими чобітьми, лічильно-обчислювальними машинами, парасольками від сонця і дощу, лимонадом, плащами, панамами, сухим морозивом, автольотами і ще мільйоном речей, які можуть знадобитися, а можуть і не знадобитися в експедиції.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...