Яка користь з моїх узагальнень? Я можу говорити тільки про себе. Мені подобаються жінки, але я їх не жадаю. Я люблю поговорити з ними, і ці розмови роблять нас якоюсь мірою близькими, але відкидають нас на діаметрально протилежні полюси, коли доходить до поцілунків. От такі справи! Але не сприймайте мене, як загальний зразок, очевидно, я належу до особливих випадків, до тих чоловіків, яким подобаються жінки і які не люблять і навіть ненавидять жінок, коли ті прагнуть розігрувати кохання чи вплутують у нього.
— І вам від цього не сумно?
— Чому? Ніскілечки! Я дивлюся на Чарлі Мея та інших чоловіків, які заводять романи… Ні, я ніскілечки не заздрю їм! Пошле доля мені жінку таку, як я схочу, прекрасно. Але я ще не бачив жінки, яку б я хотів, ні разу не зустрічав такої… тому припускаю, що я холодний, хоча деякі жінки мені дуже подобаються.
— А я вам подобаюся?
— Дуже! І бачите, між нами не виникає питання щодо поцілунків, правда?
— Зовсім ні! — сказала Коні. — Але хіба їх не може бути?
— Яким чином, скажіть, ради Бога? Я люблю Кліфорда, та що б ви сказали, якби я підійшов і поцілував його?
— А хіба немає різниці?
— В чому вона, якщо йдеться про нас? Усі ми — розумні людські істоти і здатні стримувати своє єство самця й самиці. Просто стримувати. Як би ви оцінили, коли б я зараз почав поводитися як самець небританського походження і гарцювати зі своїми сексуальними штучками?
— Жахливо.
— Чудово! Повторюю вам, якщо в мені є хоч щось від самця, то я ніколи не зустрічав самиці моєї породи. І я не скучаю за нею, мені просто подобаються жінки. Хто примусить мене їх любити чи прикидатися, що я люблю, й грати в сексуальні забави?
— Принаймні не я. Але хіба тут усе гаразд?
— Можливо, ви щось відчуваєте, я — нічого.
— Так, я відчуваю щось негаразд між чоловіками й жінками. Жінка втратила для чоловіка свої чари.
— А чоловік для жінки?
Вона поміркувала над іншою стороною цього питання.
— Чималою мірою, — сказала відверто.
— Тоді викиньмо все з голови, будьмо порядними й простими, як справжні людські істоти. Хай горять усі ці штучні сексуальні примуси! Я їх відкидаю!
Коні знала, що він і справді має рацію. Однак від цього її почуття зробилися такими безнадійними, такими безнадійними й безладними. Вона почувалася соломинкою на сонному ставку. В чому сенс — її чи будь-чого?
Її молодість повставала. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Усе здавалося старим і холодним. І Майкаліс виявився таким розчаруванням, таким нездарою. Чоловіки нічого не хочуть, вони насправді не хочуть жінки, навіть Майкаліс не хоче.
А жлоби, які прикидаються, ніби хочуть, і починають сексуальні забави, найгірші за всіх.
Просто біда, і з цим варто примиритися. Щира правда — чоловіки втратили для жінки справжні чари: найкраще, що тобі залишається, — обдурити себе й повірити в протилежне, так як вона обдурила себе з Майкалісом. Тим часом ти просто живеш, і на це нема ради. Вона прекрасно розуміла, чому люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарлстон до знемоги. В той чи інший спосіб ти мусиш побороти її, свою молодість, інакше вона розчавить тебе. Але що за страхіття ця молодість! Ти почуваєшся старою, як Мафусаїл, однак кров грає в тобі й не дає спокою. Злиденне життя! І жодної перспективи! Вона майже шкодувала, що не поїхала з Майком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлями чи джазовий вечір. В кожному разі це краще, ніж просто закопатися в могилу.
В один з таких поганих днів вона сама прогулювалася лісом, міркувала, нікуди не прямуючи, навіть не помічаючи, де вона. Постріл рушниці неподалік вразив і розлютив її.
Вона пішла далі, почула голоси й відсахнулася. Люди! Вона не хотіла людей. Та її чутливе вухо вловило інший звук, і вона стрепенулася — плакала дитина. Вона прислухалася — хтось лаяв дитину. Вона кинулася вперед, петляючи вологою доріжкою, гнана своїм глухим обуренням. Ладна поскандалити.
Повернувши за вигин, помітила по той бік проїзду дві постаті — лісника й маленької дівчинки в червоному плащику й кротячій шапочці, та стояла й плакала.
— Ну, заткни пельку, ти — сучка мерзенна! — Почувся розлючений чоловічий голос, а дитина схлипувала голосніше.
Констанс підійшла ближче, її очі палали. Чоловік повернувся, глянув на неї, холодно вклонився, блідий від люті.
— В чому справа? Чому вона плаче? — владно спитала Констанс, хоч і трохи задихавшись.
Ледь помітна посмішка, скоріш насмішка, забігла на його обличчя.
— Що-о, спе-етайте єї саму, — він відповів холодно, з тягучою місцевою вимовою.
Коні почувалася так, наче її вдарили в обличчя. Вона змінилася в лиці. Тоді зібрала всю свою зневагу й глянула на нього, її темні голубі очі тьмяно палахкотіли.
— Я запитала вас, — задихано сказала вона. Він злегка, якось по-чудному, вклонився, піднявши капелюха.
— Так, ваша світлість, — сказав він, знову місцевою вимовою: — Але я не можу сказати. — І обернувся в солдата, незворушного, тільки блідого від роздратування.
Коні повернулася до дівчинки, рум'яної, чорнявої, років дев'яти чи десяти.
— Що трапилося, дорогенька? Скажи мені, чого ти плачеш, — запитала вона з належною в таких випадках ласкавістю. Ще сильніші схлипи, цілком свідомі. Ще більше ласки з боку Коні. — Ну, ну, не плач! Скажи мені, що тобі зробили!.. — в її голосі надзвичайна ніжність. Водночас вона обмацала свого плетеного жакета і на щастя знайшла шестипенсову монету.
— Ну, не плач, годі! — сказала вона, зігнувшись перед дівчинкою. — Дивись, що я для тебе маю!
Схлипи, шморгання носом, кулак, віднятий від зареваного обличчя, гостре чорне око на мить застигло на шестипенсовій монеті. Знову схлипи, але спокійніші.
— Ну, скажи, скажи мені, в чому справа! — запитала Коні й поклала монету в дитячу пухкеньку долоню, яка зразу замкнулася.
— Це… це… Киця!
Приступ наче вже вщухав.
— Що за киця, дорогенька?
Після мовчанки, стискаючи шестипенсову монету, кулак сором'язливо показав у гущавину ожини.
— Там!
Коні подивилася і там цілком певно побачила — велика чорна кішка, ледь скривавлена, похмуро розтяглася на землі.
— О! — вигукнула вона з відразою.
— Браконьєр, ваша світлість, — глузливо сказав чоловік.
Коні люто глянула на нього.
— Не дивно, що дитина розплакалася, — сказала вона, — якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася!
Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула, що дратується, що цей чоловік її не поважає.
— Як тебе звуть? — грайливо звернулася вона до дитини. — Скажи мені своє ім'я?
Пирхання, тоді дуже манірне цвірінькання:
— Коні Мелорз!
— Коні Мелорз! Що ж, чудове ім'я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця!
Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття.
— Я хотіла залишитися з бабусею, — сказала дівчинка.
— Правда? А де твоя бабуся?
Дівчинка підняла руку й показала на дорогу.
— В хаті.
— В хаті! І ти хочеш піти назад до неї?
Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих ридань.
— Так!
— Тоді ходімо. Забрати тебе? Забрати тебе до бабусі? Тоді твій татко зможе робити те, що йому належиться. — Вона повернулася до чоловіка. — Це ваша дівчинка, правда?
Він віддав честь і ледь кивнув головою на знак згоди.
— Думаю, я можу відвести її до хати?
— Як ваша світлість бажає.
Знову він подивився їй в очі тим спокійним, пронизливим, відсутнім поглядом. Дуже самотній мужчина й собі на умі.
— Ти хочеш піти зі мною до хати, до твоєї бабусі, дорогенька?
Дівчинка знову пропищала: "Так!" — і безглуздо усміхнулася.
Коні вона не сподобалася — зіпсована, фальшива маленька жіночка. Однак вона витерла їй лице і взяла за руку. Лісник мовчки віддав честь.
— На все добре! — сказала Коні.
До хати було з милю, й доки з'явився маленький мальовничий будиночок наглядача за дичиною, Коні-старша досить втомилася від Коні-молодшої. Дівчинка, немов мале мавпеня, була по вінця повна своїми кониками й така ж самовпевнена.
Двері хатини стояли відкриті, зсередини долинав гуркіт. Коні затрималася, дівчинка вислизнула з її руки й забігла всередину.
— Бабусю! Бабусю!
— Що, ти вже вернулася?
Був суботній ранок, бабуся вимітала попіл з печі. Вона підійшла до дверей у своєму мішкуватому фартусі, в руці — мітла для попелу, на носі — чорна смуга. Це була маленька, сухорлява жінка.
— Ну що? — сказала вона поспішно і втерлася рукою, побачивши надворі Коні.
— Доброго ранку! — сказала Коні. — Вона плакала, і я привела її додому.
Бабуся швидко озирнулася на дівчинку:
— Ну, а де був твій тато?
Дівчинка схопилася за спідницю бабусі й захлипала…
— Він був там, — сказала Коні, — але він убив кота-браконьєра, і дитина рознервувалася.
— О, ви даремно турбувалися, леді Чатерлей. Звичайно! Звичайно, це так мило з вашого боку, але ви даремно турбувалися. Ти що, кота не бачила? — і стара жінка повернулася до дівчинки. — Подумати тільки, леді Чатерлей мала через тебе стільки клопоту! Ох, даремно ви турбувалися!
— Це не клопіт, просто прогулянка, — сказала Коні, усміхаючись.
— Ні, справді, ви така добра, я знаю! Значить, вона плакала! Я знала, щось трапиться, що далеко вони не зайдуть. Вона його боїться, от у чому діло. Він для неї просто чужий, зовсім чужий, і не думаю, що їм обом буде легко з цим упоратися. Смішний він.
Коні не знала, що й сказати.
— Ба, дивися! — дитина безглуздо посміхнулася.
Стара жінка подивилася вниз на шестипенсову монету в дитячій долоні.
— О, ще й копієчка! Ох, ваша світлість, не треба, не треба. Що за добра леді Чатерлей! Даю слово, тобі щастить сьогодні вранці!
Вона вимовляла прізвище, як усі місцеві: "Чат'лей", "Що за добра леді Чат'лей!". Коні не могла себе примусити відвести погляд від носа старої жінки, а та знову невпевнено витирала обличчя зовнішньою стороною зап'ястя, та на пляму не попадала. Коні стала прощатися.
— Ну, дуже вам дякую, леді Чат'лей. Еге ж. Скажи "дякую" леді Чат'лей! — це вже до дитини.
— Дякую, — пропищала дитина.
— Ну і лялька! — засміялася Коні, сказала "на все добре" і відійшла з щирим полегшенням, що ця зустріч закінчилася. "Дивно, — думала вона, — такий тонкий, гордий чоловік має таку маленьку в'їдливу матір".
А стара жінка, як тільки Коні відійшла, кинулася до надбитого дзеркала над кухонною посудомийнею й подивилася на своє обличчя.