Одне від Великого Озера, Червоного Ворона та інших вождів пікуні та кайна, а інше – від Далекого Грому, – сказав йому Пітамакан і кивнув мені, надаючи перше слово.
– Ні, кажи ти першим, – запропонував я.
Оскільки саме в цей час жінки внесли наше похідне спорядження, я покопався в сумках і дістав дві упаковки нашого гарного віргінського тютюну, без сумніву кращого, ніж прихоплений морозами дешевий тютюн Компанії Гудзонової Затоки.
– Добре. Велика Нога Кроу, великий вождю, – сказав Пітамакан, – ось яке послання привіз я вам від Великого Озера та Червоного Ворона. Вони просять вас якнайшвидше прийти до них на південь і разом вирушити на зимівлю в край, що лежить на південь від Великої Річки і належать вам з нами. Туди заявилися кроу [53] і тепер полюють на наших бізонів і ловлять наших бобрів на Малій Ведмежій Річці. Вас запрошують покарати їх, і вигнати плачучими назад за річку Лось, на ту землю, яка дійсно їм належить. Ось вождю, яке послання я привіз вам.
– Вождю, – продовжив я слідом за своїм "майже-братом", – моє послання до вас від Далекого Грому. Він говорить тобі, Орлиним Ребрам і Кульгавому Бізону наступне: "Брати! Я надсилаю вам тютюн і запрошую викурити люльку разом зі мною. Я закликаю вас повернутися до своєї південної країни. Тоді я зможу зробити кожному з вас чудовий подарунок. Відверто кажучи, я дуже засмучений, але ви і ваші діти можуть позбавити мене цієї напасті. Мій великий вождь картає мене за те, що я надіслав йому дуже мало шкур та хутра. Я хочу отримати все, що ви дістанете. І я дам вам за це набагато більше, аніж торговці червоних курток. На двох судах мені доставили багато товарів і це найкращі товари, які я колись мав. Ви можете отримати їх дуже дешево. Вожді, я прошу вас прийти до мене!
З цими словами я передав Великій Нозі Кроу приготований тютюн. Він поклав його поруч із собою, розпалив свою довгу люльку, задумливо зробив кілька затяжок, передав її нам і сказав:
– Ви принесли мені зрозумілі послання, висловлені переконливими словами. Серце підказує мені відразу відповісти, що ми зробимо все те, про що ви просите, але я не можу цього зробити. Я скличу раду, щоб розглянути цю справу. Ви бачили двох білих, які стояли позаду натовпу, що вітав вас?
– Так, ми їх помітили, – відповів я. – Це люди торговців червоних курток?
– Так. Вони з'явилися сюди з кіньми, нав'юченими речами, яких ми завжди потребуємо – порохом, кулями, тютюном та різними іншими припасами, які багато хто з наших узяв, обіцявши заплатити за них пізніше. До того ж, ще перед літнім полюванням дехто взяв речі в кредит у торговців у форті. Справа ось у чім: після того, як ми продали добуті взимку шкури та хутра, у нас була рада з головним торговцем червоних курток на ім'я Мерзенний Язик. Ми обіцяли йому, що наступної зими знову полюватимемо в цій північній країні, а він переконував нас взяти у нього всі ті товари, які тільки хочемо. Ви здогадуєтеся, чим це обернулося. Багато хто з моїх дітей опинився в боргу, оскільки вважав, що не зможе обійтися без речей, зроблених білими людьми. І в такому ж положенні кайна, сарсі та кутенаї. Ну а ми – вожді – поручилися цьому старому Мерзенному Язику своїм словом, що наші діти розплатяться за все, що вони взяли. І що нам тепер робити? Я не знаю, що скажуть інші вожді. Не знаю, яку відповідь я сам зможу дати вам.
Він повернувся до своєї старшої дружини і розпорядився:
– Жінко, скажи Малій Видрі, щоб він прийшов до мене.
Ми знали, що Мала Видра був його табірним віщуном.
VII. Торгова дипломатія
Цей чоловік не прийшов, а буквально прибіг. Як і всі табірні віщуни, це був не воїн, а лише той, хто любить розмірковувати про них. Такі люди гріються в променях слави справжніх бійців, крутяться навколо них, хваляться своєю близькістю до них і пихато заявляють: "Одного разу ми вирішили зробити те…" Цей чоловік тут же квапливо примчав в вігвам із вигуком:
– Я тут, великий вождю, я тут. Я біг так швидко, як тільки міг. Мої вуха відчинені для твоїх наказів!
Вождь зневажливо глянув на нього і сказав:
– Вирушай до Орлиних Ребер і Кульгавого Бізона і передай їм, що Велике Озеро просить нас виступити разом з ним у похід на південь до Малої Ведмежої Річки, щоб вигнати кроу, які розкрадають там нашу дичину і хутро, а потім залишитися там на зимівлю. Скажи також, що Далекий Грім просить нас прибути до нього та отримати чудові подарунки, які він приготував для нас. Скажи їм також, що все це потрібно добре обміркувати, адже ми вже дали Мерзенному Язику інші обіцянки і маємо борги перед ним. Нехай вони все це обговорять з вождями кланів, а після заходу сонця зберуться в моєму вігвамі для остаточного рішення.
– І передай кожному з них по дві пачки тютюну, який Далекий Грім просить їх курити, – додав я, вручаючи йому чотири упаковки.
– Я йду! Я поспішаю передати їм ваші слова! – вигукнув віщун і метнувся у дверний отвір намету, наче білка, що юркнула в дупло.
– Тепер про кутенаїв, вождю. Де вони зараз? – Запитав я.
– Вони покинули торговий форт червоних курток, де ми були місяць тому і попрямували в гори на літнє полювання. Ми домовилися, що вони повернуться в місяць падаючого листя і зиму проведуть разом із нами на річці Лук, – відповів вождь.
– Наші послання адресовані також і їм. Чи ти не можеш сказати нам, де вони можуть бути? – заговорив Пітамакан.
– Все, що мені відомо, вони збиралися піти в гори вгору за течією Беллі, на якій ми й стоїмо, але я навіть не уявляю, де вони тепер можуть бути. Ви ж знаєте цих горян: вони ходять по скелях і ущелинах Спинного Хребта Світу [54] вздовж і впоперек так само вільно, як ми по своїх стежках у прерії. Єдиний спосіб знайти їх — йти вгору, вздовж цієї річки, поки не натрапите на їхню стежку, а вона вже приведе вас до їхніх наметів.
– Але, мабуть, це буде нелегко, – стурбувався я. – Дощі та талий сніг вже змили їхні сліди. Ми будемо як сліпі. В одному місці ми піднімемося на вершину гори, щоб тільки переконатися, що перед нами урвище, а в іншому – заберемося в каньйон лише для того, щоби виявити, що треба повертати назад.
– Не турбуйся, дощі не могли знищити всі сліди кутенаїв, разом із сотнями їхніх коней, – сказав Пітамакан.
– Ти маєш рацію, сину. І ось, що я ще скажу: чи ви поїдете розшукувати, кутенаїв залежить від того, що ми вирішимо тут на раді. Якщо ми не підемо на південь, вони зроблять так само, – зауважив Велика Нога Кроу.
– Чи означає це, що ви не відгукнетесь на заклик Великого Озера та Далекого Грому? – Запитав я.
– Сину мій, поки я не можу дати тобі відповіді. Моє серце розривається від необхідності зробити вибір між двома речами: обіцянками, що були дані раніше, і крайньою необхідністю нашої присутності там на півдні для боротьби з кроу. Я ввагаюся. Дай мені подумати.
Тим часом жінки поставили перед нами їжу, але я був такий напружений і наляканий можливістю невдалого завершення всієї нашої далекої подорожі, що зміг проковтнути лише кілька шматочків м'яса. Я відсунув миску і тихо сидів, вдивляючись у обличчя вождя і намагаючись відгадати, як складеться розмова на майбутній раді. Я знав про величезну любов та повагу, якими був оточений Іс-сан-во-мук-сі-ку (Велика Нога Кроу) або, як помилково називали його колишні торговці – Вороняча Нога.
Це ім'я було дано йому жерцем Сонця. Як і багато імен чорноногих, воно було пов'язане з баченням того жерця в його віщому сні. У них існувала віра, що сни є безпосереднім виразом реального життєвого досвіду, коли тінь сплячого, або, як ми казали, дух чи душа, відокремлюється від тіла і пускається в мандрівку. У такому сні тінь знахаря вирушила у військовий похід. Раптом вона помітила велику людську ногу, що стирчала з кущів. Це ховався ворог. Атакований і вбитий, він виявився воїном кроу, дуже високим і могутньої статури. Після цього сну жрець і дав майбутньому вождеві ім'я [55].
Тут Пітамакан раптом перервав мої роздуми, прошепотівши:
– Сюди йдуть наші вороги!
Дверне полотнище була ривком відкинуте вбік, і я побачив тих, хто входив до намету: це були двоє білих чоловіків. Вождь вказав їм на місця неподалік від нас і рудоволосий кивнув мені, коротко і неприязно буркнувши:
– Як поживаєте?
– А як почуваєтеся ви? – відповів я запитанням.
– Бонжур, мосьє! – промовив інший, сідаючи.
При цьому він ввічливо вклонився і зробив вітальний жест рукою.
– Бонжур, – відповів я.
Він знову посміхнувся, і я відчув, що, швидше за все, він не буде мені супротивником. Але зараз обидва вони з'явилися разом із рушницями в руках – старими крем'яними рушницями – причому вийнятими з чохлів.
– Ну, юначе, – почав рудоволосий, – як вас звати?
– Ататоя, – відповів я.
– Ха! І що означає це ім'я? – пробурчав він.
Це можна перевести — Ле Рейнар [56], – мішаючи англійські та французькі слова, пояснив його супутник.
– Ха! Лисиця! Ваше ім'я – Фокс! Ви – син представника Американської Хутряної Компанії!
– Його племінник, – поправив я.
– Ха! І ви наважилися прибути сюди, щоб переманити до себе наших індіанців? Ви поїдете зі мною в місто! Я заарештую вас! – заволав він.
Я впритул подивився цьому жителю півночі просто в очі і нічого не відповів. І як же він у свою чергу свердлив мене поглядом! Адже він уже знав, навіщо ми з'явилися: табірний віщун повсюдно сповістив про це.
– Що сказав тобі цей Рудоголовий? – запитав мене Пітамакан.
– Що він схопить мене і доставить у форт червоних курток, – відповів я.
– Ха! Раніше він помре, прямо тут! – вигукнув мій "майже брат", рвонувшись позад мене за своєю рушницею.
Я встиг перехопити його, а Велика Нога Кроу звернувся до нього:
– Ні ні! У моєму вігвамі не стріляють. Але й не хапають моїх почесних гостей, – продовжив він і сказав, повернувшись до службовця-француза:
– Скажи Рудоголовому, що він мусить дати моїм друзям спокій.
Коли це перевели моєму ворогові, він розлютився так, що на якийсь час навіть втратив дар мови. Нарешті він опам'ятався і вибухнув такими словами:
– Ентоні, передай вождю ось що: Мерзенний Язик відправив мене сюди не лише торгувати, а й для того, щоб заарештувати будь-якого торговця з півдня, який тільки посміє заявитися в наші краї, і тримати його у в'язниці багато зим, бо ця країна належить Мерзенному Язику!
Після того, як Ентоні сумлінно переклав сказане, сердитись став Велика Нога Кроу.