Вона сказала б те, що кажу я, те, чого вона навчила мене говорити і що ми поклали собі сьогодні опівдні: пробитися, заради найвищої нагороди — життя.
Відвернувшись, Штейнбах мимрить щось невиразне. Розоні вдаряє кулаком правиці по лівій долоні. Ріпперда тугіше затягує шабельтас меча.
—Вибір тепер невеликий, панове, — каже він. — Після листа, що його отримав Штейнбах од свого співвітчизника, наймане військо не хоче воювати. Цього літа ми змушені були карбувати тимчасові монети з висловом: "Vincit vim virtus". Зараз Насильство бере гору над Чеснотою. Ось моя шпага. Я не можу далі бути командувачем гарнізону, в якому немає згоди. Вирішуйте самі.
Відстебнувши шпагу, він кладе її на стіл і повільно виходить з ратуші. Ніхто не поворухнувся. Всі дивляться на довгу блискучу шпагу Ріпперди.
Бредероде перший порушує мовчання.
— Ми не маємо права удержувати будького,— заявляє він.—Ми не можемо силувати Ріпперду так само, як і він нас. Хто з вас піде зі мною на зовнішні укріплення, щоб говорити з ворогом?
Коли надвечір Кенау прокидається, її вражає дивна, моторошна тиша. Замовкли дзвони, не лунають постріли, не чути людських голосів. Навіть Пітер, спершись ліктем на камін, мовчки дивиться на неї. Усьому кінець…
Кенау йде до залу ради. Там вона дізнається, що Ланселот ван Бредероде, ван Дейвенворде і командири іноземних полків подалися до іспанського табору.
Про це їй сказав Ріпперда. Розвівши руками, він знову опускає їх. По його щоках котяться маленькі пекучі сльози.
Кенау повільно вертається додому.
Пітер пішов.
Кенау знов сидить одна в кімнаті, як тоді, коли вона ще боялася й вагалась. Тепер вона не боїться, і вогонь смерті довкола неї спалив і сумніви.
Очима без сліз Кенау дивиться в порожнечу, нічого не бачачи й не відчуваючи.
Це та сама кімната, думає вона, проте все змінилося.
Все втратило сенс.
Гарлем дістанеться іспанцям.
Іспанцям!
Раптом вона підводиться, хапає шпагу і в шаленому пориві гніву ламає крицю об коліно й кидає уламки в куток кімнати.
Капітана Кенау більше немає.
XXIII
Увечері повертається Пітер Хасселар. Кенау все ще сидить край вікна з розбитими шибками. З-під чепчика вибивається розпатлане волосся.
Сівши навпроти неї, Пітер розповідає, що переговори і досі тривають. Повернувся лише Розоні, розлючено проклинаючи підлі вимоги, що їх мають намір поставити Гарлему. Він ще раз намагався переконати своїх офіцерів і повести їх і городян на прорив. Він навіть наказав розвести підйомний міст, щоб ізолювати парламентаріїв, які пішли до іспанського табору. Солдати, що охороняли міст, не наважилися протидіяти Розоні, але прибулі городяни вчинили опір. Спалахнула запекла суперечка, а тим часом хтось розрубав ланцюги і міст опустився. Знесилений Пітер розповідає все це похмуро, так, немовби в Гарлемі відбувається трагедія, котру люди вже неспроможні припинити. Він запитливо дивиться на Кенау: що думає вона? Та в погляді Кенау порожнеча. Вона сидить нерухомо, руки лежать на широко розставлених колінах, як колись. Тепер вона лише вдова Наннінга Борста, кораблебудівника, квола, безсила жінка, як багато інших, жінка, котра не бачить більше ніякого порятунку, охоплена суворим холодом жахливої неминучості.
— Лягай, Кенау,— каже Пітер. — Треба, нарешті, відпочити.
Та вона не зрушує з місця. І раптом Пітер помічає зламану шпагу, бачить її пустий погляд, і його серце аж холоне від якогось дивного страху. Це не той страх, що постає, коли наближається ворог. Це страх перед тим, що глибоко й невидимо сховане в Кенау…
— Лягай, — каже він ще раз, більш для того, щоб порушити гнітючу тишу в домі, навколо себе і Кенау. Вона повагом, нарешті, підводиться, безсило опустивши руки, і виходить з кімнати, важко волочачи ноги в пантофлях. Вона постаріла на багато літ.
Наступного дня місто переходить до рук ворога. Від грабежу відкупляються за сто тисяч крон. Та користі з цього мало. Перші іспанські полки заходять до міста, і солдати вже вдираються у високі будинки довкола Церковної площі, тягнуть усе, що їм заманеться.
Ріпперда і начальники ополчення у своєму залі. Вдершись туди, іспанські офіцери відбирають у них зброю. їх зв'язують і тягнуть у льохи. Там вони сидітимуть доти, аж поки дон Фредерік ухвалить вирок.
Вишикувавшись, стоять іноземні полки Розоні, Церардса та Балфура. Свою зброю вони склали в одну купу. Іспанці лютують. Вони б'ють офіцерів кулаками в лице, лаються, погрожують. Лише шестистам німцям під командою Штейнбаха надано право зберегти свою зброю. їх зараховано до міської охорони, і вони групами йдуть до пунктів, що їх визначили переможці.
У церквах і монастирях повно-повнісінько полонених ополченців. Пітера Хасселара серед них немає: напередодні капітуляції, перевдягнений як селянин, він утік через браму Зейлпорт.
XXIV
Кінець літа. В глибокій полудневій тиші звучить чудова музика. Музика в траві — лагідно-проникливий посвист; музика в піску, що раз у раз звихрюється, неначе в нього хтось дме; музика в небі, неземна музика, що ширяє й тане у високості. В душі Кенау Ця музика озивається луною — ще більш ламкою, ніж луна дійсності.
Кенау йде стежкою в дюнах повз колючі чагарники й кущі ожини. Наче статуї, завмерли корячкуваті кущі ялівцю. Нечасті де
рева цупко тримаються на оголених кореневищах, одвернувши свої крони від моря. Маленькі пташки, назв яких вона не знає, і ширококрилі баклани вносять рух і шелест життя в лагідний повів одноманітної тиші.
Кенау сходить на найвищу дюну.
Вона спокійна: немає більше безодні, куди все провалилося, коли вона дізналась про капітуляцію.
Вже три місяці хазяйнують іспанці в Гарлемі. Все, що вони накоїли, — їхні злочини, грабежі та вбивства, — все це полетіло в чорне зяюче провалля пам'яті Кенау. Ніщо не зачепило її серця, неначе за той недовгий час дванадцятого липня довкіл нього виросла кіраса з каменю й заліза. Звісно, вона чула, як пронизливо голосили жінки, як несамовито співали псалми валлонські найманці й шотландці, котрих сотнями гнали на шибениці та плахи. Але це забулося. Кенау здавалося, що її голову стиснули залізним обручем, який заважає думати й слухати.
Ні на що не зважаючи, ходила вона вулицями. Там, на Великому базарі, як їй розповіли, скотилися голови Вігболта Ріпперди, Ланселота ван Бредероде, Дейвенворде та інших. Вона чула дзенькіт і удари тулумбасів, різкий і високий передзвін Даміатьє: дон Фредерік входив у Гарлем. Виблискували тиляги і плюмажі шоломів; оглушливо звучали дудки, туби й барабани. На дзвіниці Великої церкви поставили золотий хрест — знак реабілітації римської віри. Знову бешкетували іспанці, але цього разу в місті. Гарнізон збунтувався, невдоволений здобиччю. Наче далека буря, прошуміли, не зачепивши Кенау, ці події. Знову запала тиша. Лише триста городян погнали копати шанці під Алкмааром, куди рушили головні сили дона Фредеріка під командуванням Нуаркарме, щоб і це місто відібрати у принца…
Старшин гільдій, капітанів ополчення та бургомістрів скарано на горло; руїн стало ще більше… Але й це шаленство вщухло. Кенау дивилася на все довкола тим самим поглядом, який так вразив Пітера Хасселара. Все це вона сприйняла й відштовхнула від себе, як звістки з далекої, чужої країни, з незнаного світу.
Повільно-повільно повертається Кенау до живих. Повільно-повільно спадає залізний обруч із змученої голови.
Сьогодні Кенау вже оклигує. Вона встала ще вдосвіта. Відчула в собі неспокій, якого не знала вже давно; невиразний трепет, тихий журкіт, немовби в ній знову потекли маленькі струмочки життя.
Нараз Кенау побачила перед собою дюни. Її потягло на волю. Вона вдягла свою найкращу сукню, свіжонакрохмалений чепчик. Почепила криваво-червоні коралі. Зачудовано дивилася на себе в люстро. Волосся на скронях геть-чисто побіліло. Лице худе, змарніле, і тьмяно дивляться запалі очі. Якийсь час їй було страшно бачити це обличчя.
Вартові коло брами мовчки глянули вслід Кенау, коли вона виходила з міста. її легкий, ще нерозвіяний болісно-трепетний подив поволі перетворювався на пізнавання. Вона бачила вежі й покрівлі Оверфейна, ходила долинами, де так гірко й солодко пахне глицею, і зненацька згадала день, коли разом з Ніколасом гуляла й гралася в цій долині.
— Я була матір'ю, — думає Кенау майже з подивом, проте з радістю, що запалює її мов огонь.
Кенау сходить з плаю на плай: дедалі чудовіша та бентежніша стає музика дня, трав, морського вітру й сонячної тиші. Вона вимовляє слова, яких сама ще не розуміє, слова, що виникають у неї в мозку, подібно до того, як осяяна сонцем вода породжує пару. В Кенау щось тане, вона одужує, Кенау повертається до живих.
З високої дюни вона вдивляється в повиту легкими випарами далину. Здається, неначе там ішов дощ і ще звисає ніжно-перлистий туман… Ба ні, це не туман, це дрібненька роса сліз, що застують їй очі, це душа Кенау, дочки Сімона, колись капітана Кенау. Душа, що перетворилася на вогонь і залізо в запеклих боях на гарлемських бастіонах. Душа, що звільнилася від кайданів і здіймається до очей… Душа повертається у скам'янілі, сумні риси обличчя. Вона вирівнює зморшки та забарвлює легким рум'янцем щоки, послаблюючи напруження застиглої ненависті й безглуздої порожнечі.
Там простяглася голландська земля… Будинок Тер Клев і монастир занедбано; селяни в синіх сорочках косять пізні обрідні трави, що виросли там, де іспанці не дуже потолочили луг. І ген-ген — смарагдовий острів Хоут, а за ним промениста смуга, неначе риба, що плаває і плещеться на одному місці: Гарлемське море.
Господарі цієї латки землі іспанці, та земля ж голландська. Долина там, унизу, схожа на шахову дошку, живу й зелену, розлініяну й розчленовану прямими іскристими каналами. Дюни — голландські, і приглушена, чудова, жива музика довкола неї та в ній — теж голландська.
Кенау, дочка Сімона, випростується, немов хоче сягнути аж до хмар. Вона згадує маленьку золоту блискотливу хмару, яку бачила зі свого вікна під час страхітливої облоги… Свобода Гарлема… На міських валах майорять іспанські прапори, гарнізон міста — іспанський. Але місто голландське. Свобода Гарлема в кожному, хто ще живий. Свобода Гарлема також і в Кенау. Свободу не прив'язано до каналів та бастіонів, вона в думках, у ділах людей.