З того часу, як ми на ній спимо, мені часто сняться погані сни.
— А я нічого уві сні не бачу! — вигукнув я.
— Більше я не спатиму на цій шкурі, — рішуче сказав Пітамакан.
— О, сни ніколи нічого не віщують, даремно ти звертаєш на них увагу, — озвався я. — Білі не вірять у сни.
— Нехай білі не вірять, а мій народ вірить, і я віритиму, — дуже серйозно заявив Пітамакан. — Уві сні ми дізнаємося, що ми можемо і чого не можемо робити. Не говори зі мною про сни, якщо не хочеш заподіяти мені зло.
Мені дуже хотілося розвіяти забобони Пітамакана, але він був дуже впертий, і я не став з ним сперечатися, знаючи, що суперечка може призвести до сварки.
На щастя, він бачив уві сні лише ведмедя та козла, отже, ми могли полювати інших тварин. Надівши лижі, ми побігли розставляти пастки. Для куниць ми зробили невеликі пастки, потім пішли до верхів'я річки подивитися на тушу ведмедя та вбитого мною лося. Знайшли ми лише два скелети; кістки були майже вщент обгризені росомахами, рисями та гірськими левами. Тут ми влаштували дві великі западні, важкі бруси яких підперли старими колодами. З такої пастки не вирвався б і найбільший хижак, якби пішов на приманку.
Коли ми покінчили з цією справою, згустилися сутінки, і ми поспішили додому. На снігу ми бачили відбитки копит оленів і лосів, але ми не мали часу вистежувати дичину. Не встигли ми ввійти в хатину, як знову піднялася хуртовина, але це було нам на руку. Чим більше снігу, тим краще: копитні тварини не зможуть від нас втекти, і ми вибиратимемо самих жирних.
Багато снігу випало тієї ночі, і наступного дня нам знадобилися лижі. Яскраво світило сонце, Пітамакан не бачив поганих снів, і ми пішли на полювання за козами. Піднявшись на схил гори проти нашої хатини, ми дісталися до виступу, звідки видно було долину, де ми жили. Біля самої вершини гори, дуже крутої та високої, починалося крижане поле, що обривалося біля краю скелі, з якої кілька днів тому зірвалася снігова лавина.
Стоячи на виступі, Пітамакан повернувся обличчям на схід і показав мені на гірський хребет, вкритий снігом. Темними були тільки стрімкі скелі, на яких не лежав сніг.
— Там, у горах, сніг глибший, ніж у долині, — сказав Пітамакан.
З тугою дивився він на стіну з каменю та снігу, що відокремлювала нас від рівнин та рідного народу. Але він ні слова не сказав про свою тугу. Я також мовчав. Я, здається, віддав би все на світі, аби повернутися до дядька, у форт Бентон. Щоправда, у нас була тепер тепла хатина, було м'ясо, зброя, лижі, але майбутнє наше здавалося мені туманним. Хто знає, чи ми колись повернемося до берегів Міссурі? Здавалося, що сама природа повстала проти нас.
Пітамакан торкнувся мого плеча і перервав мої роздуми.
— Тут, на схилах цієї гори, я не бачу козячих стежок, — сказав він. — Але глянь на сусідню гору. Там на виступах начебто видніються сліди.
Так, на блискучому снігу видно було вузькі стежки, що тяглися між соснами. Але тварин, які проклали ці стежки, ми не могли розгледіти. Вони були майже такі ж білі, як сніг, і ми побачили б їх лише в тому випадку, якби вони стояли на тлі темних сосен чи скель. Відстань між двома горами була не більше півтора кілометра, але розділяла їх глибока ущелина, і нам довелося спуститися до річки і піти в обхід.
Шлях наш лежав повз три пастки, розставлені неподалік річки. У першій ми знайшли велику куницю з густим темним хутром, друга виявилася недоторканою. Куницю ми витягли з-під бруса, що впав, і повісили на гілку дерева. Наближаючись до третьої пастки, ми ще здалеку побачили, що на нас чекає здобич. Ми прискорили кроки.
— Потрапила рись, — припустив я.
— Росомаха, — висловив свій здогад Пітамакан.
Ми обоє помилились. У пастку потрапив гірський лев — важка поперечина роздробила йому шийні хребці. Чорноногі, а також племена Кроу та Черевані високо цінували шкуру гірського лева; нею вони накривали сідла. Ми знали, що можемо обміняти цю шкуру на чотирьох коней і вважали себе за багатіїв. Залишивши лева в пастці, ми почали підніматися на гору.
Спочатку підйом здався нам легким, але чим далі, тим важче було йти. Вийшовши з лісу, ми стали дертися по крутому схилу. Тут лижі не могли нам стати в нагоді; ми їх зняли і, провалюючись по коліна в сніг, брели від виступу до виступу. Старанно обходили ми зарості низькорослих сосен: там, між цими соснами, намело стільки снігу, що ми б зав'язли по самі вуха.
Хоча мороз був лютий, ми обливалися потом, але варто було нам зупинитися, щоб перевести дух, ми відразу ж починали тремтіти. Не раз подумував я про те, щоб відмовитися від полювання, але думка про теплі козячі шкури, здавалося, удесятеряла мої сили. О, як заздрив я того дня птахам! Ворона Кларка, що відрізняється неприємним, хрипким голосом, пролетіла над моєю головою і, спустившись на гілку сосни, почала викльовувати зерна з великої шишки.
"О, якби ми могли літати, як вона! — думав я. — Як швидко дісталися б ми гірських кіз!"
Хоч, як це дивно, але тут, серед холодних, неприступних скель, птахів було більше, ніж унизу, в долині, вкритій лісом. Зграями кружляли біля нас маленькі співучі пташки. Я не знав, як вони називаються. Лише через багато років один натураліст сказав мені, що це були зяблики з сірими чубчиками — північні птахи, які люблять холод та хуртовину. Бачили ми також птарміганів — дрібних білих пташок з роду тетеруків. Очі, дзьоб та лапки у них були чорні. Вони ніколи не спускаються в долину і цілий рік мешкають на схилах високих гір. Оперення у них густе, і навіть лапки до пальців покриті пір'ям. У сильні морози вони не сідають на гілки карликових сосен, а пірнають у пухкий сніг, проривають тунелі та сидять під снігом. Ці птахи виявилися не полохливими: вони підпускали нас до себе кроків на вісім-десять і лише тоді вилітали чи тікали. Деякі, сміливіші, задирали хвостики, коли ми підходили близько, і навіть вдавали, ніби хочуть на нас напасти.
Нарешті ми піднялися на довгий і широкий виступ, що обривався у прірву. Далі, за прірвою, тягнувся наступний виступ, який був ніби продовженням першого. І там, біля підніжжя скелі, ми побачили гірського козла. Козел був великий і старий, він сидів на льоду, як сидять собаки, і в цій позі, настільки незвичній для травоїдної тварини, було щось дивне. Нам стало страшно: ми ніколи не бачили такого дивовижного цапа. Морда в нього була довга, з величезною бородою; голова, здавалося, вросла в плечі. Передні ноги його були набагато довші за задні, їх покривала довга шерсть, і можна було подумати, що на них надягнуті панталони з бахромою. Над плечима його шерсть піднімалася сантиметрів на двадцять. Хвіст — короткий — був так густо вкритий волоссям, що був схожий на товсту палицю. Роги, напівкруглі, чорні, загнуті були назад і здавались надто маленькими для такої великої тварини; формою вони нагадували серп. Пітамакан розглядав козла з такою ж цікавістю, як і я.
— Що сталося з ним? — Запитав він мене. — Чи не хворий він?
— Вигляд у нього такий, ніби він за чимсь сумує, — озвався я.
І справді, вигляд у цапа був похмурий. Звісивши голову на груди, він тужно дивився вниз, у долину, ніби на ньому тяжким тягарем лежали усі гіркі прикрощі. Зацікавившись козлом, ми не одразу помітили його побратимів, які розмістилися на невеликих виступах над його головою. Нарахували ми тринадцять кіз та козлів: одні лежали, інші стояли на снігу. Один старий цап лежав під гілками карликової сосни; зрідка піднімав він голову, набивав рота довгими голками і повільно їх пережовував. Ми не розуміли, чому стадо не втекло. Невже тварини нас не помітили?
— Підійдемо до краю прірви і подивимося, як перебратися на наступний виступ, — запропонував Пітамакан.
Зробивши кілька кроків, ми переконалися, що кози давно нас побачили. Дві чи три дивилися на нас з цікавістю, старий козел, що сидів над прірвою, глянув разок у наш бік і знову поринув у похмурі роздуми. Інші не звернули на нас жодної уваги: вони ніколи не бачили людину.
Підійшовши до прірви, ми переконалися, що маємо видертися на широкий виступ, що знаходився на висоті п'ятдесяти метрів від нас, пройти цим виступом над прірвою, а потім спуститися до кіз.
Ніколи не забуду я цього підйому! Сніг був глибокий, але ми зняли лижі і, користуючись ними, мов лопатами, прокладали крок за кроком дорогу. Іноді сніг обсипався під нашими ногами, і ми скочувалися на кілька кроків униз. Одного разу Пітамакан був із головою засипаний снігом, і мені довелося його відкопувати. Він уже задихався, коли я його відкопав.
Діставшись до виступу, ми одягли лижі, але знову зняли їх, коли почали спускатися схилом. Спуск виявився легким, так як гора обривалася вниз уступами, і на кожному уступі ми робили перепочинок. Наблизившись до широкого виступу, на якому були кози, ми натягнули тятиви луків. Я, як поганий стрілець, залишив собі лише одну стрілу, а решта чотири були у Пітамакана.
Ми вступили на стежку, прокладену козами, що тягнулась вздовж виступу, який мав завширшки від двадцяти до тридцяти кроків. Де-не-де перегороджували нам шлях карликові сосни і ялівець і затуляли від нас кіз.
Обійшовши зарості, ми мало не налетіли на великого цапа. Коли він нас помітив, шерсть на його спині піднялася дибки, і він рушив нам назустріч. Ішов він, опустивши голову і немовби танцюючи, а ми, побачивши його, і здивувалися і злякалися. Побачивши ці гострі чорні роги, мороз пробігав по шкірі.
— Зверни зі стежки! Біжи праворуч! — крикнув, штовхаючи мене, Пітамакан. — А я побіжу ліворуч!
Звісно, бігти ми не могли. Звернувши зі стежки, ми йшли первальцем, провалюючись у сніг. Але цап не поспішав, і ми встигли відійти на кілька кроків від стежки.
Порівнявшись із нами, він зупинився, ніби розмірковуючи, що тепер робити. Але Пітамакан не витрачав часу на роздуми. Він вистрілив і не схибив. Старий цап підстрибнув і хитнув головою, вигляд у нього був жалюгідний і безглуздо здивований; потім він тяжко впав на сніг. Ми дісталися до стежки і оглянули здобич — такої густої довгої шерсті я не бачив на жодній тварині. На голові там, де починалися гострі роги, я помітив чорні нарости, схожі на великі бородавки.
— Понюхай їх! — сказав Пітамакан.
Я понюхав і відчув гострий запах мускусу.