Можна було подумати, що ніхто, крім мене, не пітнів на білому світі. Врешті вона вже перестала говорити так влучно, як колись. Бо у своїй покорі, в чулому захваті перед людьми, куди нижчими за неї, вона підхопила їхню гидомирну говірку. Донька, скаржачись на неї, казала мені (не знаю, звідки вона це взяла): "Мати все зі мною гиркаються, то двері їм не причинила, то ще що, учепляться за щось — і трелі-морелі, і трелі-морелі", — Франсуаза гадала, мабуть, що тільки неповна її освіта позбавляла її досі такої мовної перлини. І я чув, як з її уст, на яких колись квітла найчистіша францужчина, зривалося по кілька разів на день: "І трелі-морелі, і трелі-морелі".
Зрештою, цікаво, як мало варіюються не тільки вирази, а й думки в однієї й тієї самої людини. Шафар завів звичку заявляти, що пан Пуанкаре зловмисник, не через гроші, а тому, що неодмінно хотів війни, і товк про це сім-вісім разів на день перед одною й тою самою незмінно зацікавленою аудиторією. При цьому не змінював жодного слова, жодного жесту, жодної інтонації. І хоча його виступ тривав лише дві хвилини, він щоразу залишався однаково зашкарублий, ніби театральна постанова. Огріхи його францужчини псували говірку Франсу-ази достоту, як псували її доччині мовні огріхи. Він правив, що пан де Рамбуто був колись страшенно вражений, почувши, що дук Ґермантський назвав "будиночки пана Рамбуто" псуарами. Мабуть, у дитинстві його вухо не чуло тут "і" — і це в нього так і залишилося. І він вимовляв це слово хоч і неправильно, але в кожен слід. Франсуазу спершу це пантели-чило, але згодом вона почала його мавпувати, нарікаючи, що таке причандалля передбачене не для жінок, а для чоловіків. Так її покора і подив перед шафарем змусили її говорити не пісуари, а тільки — з легкою поступкою логіці— пісівари.
Служниця вже не спала і не їла, все слухала, як читає комюніке, в яких вона нічого не тямила, шафар, тямущий не більше за неї; над хіттю дрочити Франсуазу в того тепер часто брала гору патріотична веселість; він кидав з приємним усміхом, говорячи про німців: "Бій, мабуть, буде гарячий, наш старий Жоффр он як химерує і химородить!" Франсуаза, не вельми розуміючи, про які химерії і химороди йдеться, відчувала, що сказана фраза була одним із милих екстравагантних вибриків, отож вихована людина повинна відгукуватися на неї з гумором, весело знизуючи плечима, ніби кажучи: "Він завше такий", — відчувала і всміхалася, ковтаючи сльози. Принаймні вона була щаслива, що її новий хлопчина різничук, попри своє ремесло досить лякливий (хоча починав на міській різниці), ще не досяг призовного віку. А то вона дійшла б до самого військового міністра, аби його звільнити.
Шафар, либонь, не здогадувався, що комюніке невтішні й що ми ще далеко від Берліна, бо коли читав: "Ворога знову відкинуто з тяжкими втратами для нього...", — то славив ці подвиги як нові перемоги. Проте мене вражала швидкість, з якою театр цих перемог наближався до Парижа, і я просто дивом дивувався, коли шафар, вичитавши в комюніке, що під Лансом відбувся бій, не занепокоївся, побачивши в завтрашній газеті, що плоди цієї битви запевнили нам успіх у Жуї-ле-Віконт, де ми закріпилися дуже міцно. Шафар-бо добре знав назву Жуї-ле-Віконт, ця місцевість не так уже й далеко була від Комбре. Але ми читаємо газети на свій копил, ніби на очах у нас більма. Ми відмовляємося розуміти, що діється. Всі слухають солодку мову головного редактора, ніби мову коханки. Нас розгромили, а ми радіємо, бо вважаємо себе не розбитими, а переможцями.
Не загрівши собі місця у Парижі, я швиденько вернувся до санаторію. Хоча лікар приписав хворим режим цілковитої ізоляції, мені вручили в різний час два листи, від Жільберти й від Робера. Жільберта писала (десь так у вересні 1914-го), що, хоч як їй праглося залишитися в Парижі, аби швидше дізнаватися про новини від Робера, постійні рейди таубів на Париж нагнали їй такого холоду, надто їй лячно було за доньку, що вона втекла з Парижа останнім комбрейським потягом, але цей потяг до Комбре вже не доплуганився і досягти Тансонвіля вона прирозуміла селянською хурою аж по десятьох годинах труської дороги! "Можете собі уявити, що там чекало на вашу давню приятельку, — писала мені Жільберта, закінчуючи листа. — Париж я покинула, аби втекти від німецьких аеропланів, і марила, що в Тансонвілі мені буде як у Бога за порогом. Але не минуло й двох днів, як сталося те, чого вам і на думку ніколи не спало б: німці розбили наші війська під Ла-Фером і вже займали передмістя, німецький генеральний штаб, а за ним цілий полк зупинилися перед брамами Тан-сонвіля, і я мусила їх гостити, втекти було ніяк, потяги вже не ходили". Чи то німецькі штабники і справді були так добре виховані, а чи Жільбертиного листа проймав дух Ґермантів, посталих із баварського ложа і споріднених із найвищою аристократією Німеччини, але Жільберта правила про чудове виховання старшин і навіть шерегових, які тільки попросили її дозволу "нарвати незабудок, із тих, що росли над ставком", — і ці добрі манери вона протиставляла брутальній розперезаності французьких утікачів, які перед з'явою німецьких генералів пройшли потоптом по її маєтку, плюндруючи все, що трапить на очі. У кожному разі, якщо навіть Жільбертин лист був пройнятий духом Ґермантів, — інші сказали б: жидівським інтернаціоналізмом, радше несправедливо, як ми побачимо, — то лист від Робера, що я одержав десь так за місяць, виявляв скорше натуру Сен-Лу, ніж Ґермантів, ще й відбивав набуту ним ліберальну культуру, загалом цілком симпатичну. На жаль, Робер і словом не обмовився про стратегію, тему наших розмов у Донсьєрі, і не пояснював мені, якою мірою перебіг війни підтверджував чи спростовував його тодішні красномовні теорії.
Якщо він про щось трактував, то хіба про те, що від 1914 року вже змінили одна одну кілька воєн, і наука, здобута з кожної з них зосібна, впливала на долю наступних. Так, наприклад, теорію "клину" доповнила теза, що, перш ніж убити клин, слід артилерійським вогнем цілковито переорати терен, захоплений ворогом. Але потім констатовано, що, навпаки, така оранка унеможливлює марш піхоти та артилерії на місцевості, де тисячі вирв від снарядів стануть серйозною перешкодою. "Війна, — казав мені він, — не уникає законів нашого старого Геґеля. Вона у стані вічного становлення". Це було зовсім не те, про що мені найбільше хотілося дізнатися. Але ще більше мене сердило, що в листах не вільно було називати імена генералів. А втім, як свідчили скупі газетні вісті, командували не ті, ким я так цікавився в Донсьєрі, налаштований з'ясувати, хто з них виявить більшу звагу в цій війні. Жес-лен де Бурґонь, Ґаліфе, Неґріє вже віддали Богові душу. По майже на початку війни подав у відставку. Про Жоффра, Фо-ша, Кастельно чи Петена ми ніколи не згадували."Друже мій, — писав мені Робер, — згоден, що такі слова, як "вони не пройдуть" або "ох же ж і вкрутимо ми їм хвоста" неприємні; у мене самого вони нав 'язнули в зубах, як "пуалю" тощо; звичайно, нудно мережити епопею, вживаючи виразів, які самі собою ще гірші за граматичні помилки чи похибки проти доброго смаку; суть їхня суперечлива й жахлива, це вульгарна афектація і претензійність, така нам ненависна, подібна до того, як деякі дотепники кажуть "коко" замість "кокаїна". Але якби ти бачив усіх цих хлопців, надто людей простих, робітників, крамарів, що ніколи б не відали, які вони герої, і померли б удома, у своєму ліжку, бачив, як вони бігають під кулями, аби врятувати товариша, підібрати пораненого офіцера, і як, поцілені самі, всміхаються, конаючи, бо лікар каже їм, що відбито у німців траншею,— я запевняю тебе, мій друже, що в цьому, мабуть, уся французька ідея, тут можна краще збагнути, що таке історична доба, яка видавалася нам у школі трохи зведеною на котурни.
Ця епопея така гарна, що ти, як і я, вважав би, що слова тут нічого не варті. Роден чи Майоль потрапили б створити шедевр із потворного, нікому не відомого матеріялу. Показавши таку велич духу, "пуалю" перестав бути для мене чимось таким, що пов 'язувалося в мене з якимось натяком чи жартом, як, наприклад, зі словом "шуани". І я чую, що це слово готові підхопити великі поети, так само як слова "потоп", "Христос" чи "варвари", які пишали вже величчю, перш ніж їх пустили в обіг Гюґо, Віньї та інші.
Я заявляю, що найкращі — простий люд, робітники, але й інші теж бувають зухи. Горопаха Воґубер-молодший, син посла, що дістав сім поранень, перш ніж загинув, хоча стільки разів вертався з вилазок без жодної подряпини, мав таку міну, ніби перепрошував і казав, що це не його провина. Чарівний був хлопчина. Ми з ним щиро заприязнилися, безталанним його батькам дозволено приїхати на похорон з умовою не надівати жалоби і, з уваги на обстріл, вдовольнитися п 'ятихвилин-ним прощанням. Мати, рослява лошиця, яку ти, певно, знаєш, звичайно побивалася, але, дивлячись на неї, ніхто цього б не сказав. Натомість батько був, бідачисько, у такому стані, що, запевняю тебе, я, збайдужілий уже до всього і зовсім бездушний, звиклий бачити, як на моїх очах голову товариша, мого співрозмовника, розчереплює раптом міна чи навіть відриває від тіла, не міг стриматися, завваживши розпуку бідолашного Воґубера —він нагадував тепер руїну. Даремно генерал утішав його, що син поліг за Францію і поводився як герой, бідачисько тільки хлипав ще болісніше і не міг відірватися від синового тіла. Врешті — і це причина, чому треба звикати до "вони не пройдуть" — всі ці люди, такі, як мій горопашний камердинер, як Воґубер, зупинили німців. Ти, може, вважаєш, що ми не дуже просунулися, але не треба розумувати, солдати чують себе переможцями завдяки внутрішньому переконанню, як смертенний чує, що йому бас увірвався. Отож-бо ми знаємо, що візьмемо гору, і прагнемо цього, щоб продиктувати справедливий мир, не хочу сказати справедливий лише для нас — по-справжньому справедливий: справедливий і для французів і для німців".
Звичайно, "лихоліття" не допомогло Сен-Лу перерости самого себе. Так само, як недалекі й банальні герої на відпочинку писали про війну не на рівні подій, які самі з себе ніщо, а на рівні банальної естетики і, дотримуючись іще й досі її правил, говорили, як говорили б десять років тому, про "криваву зорю", про "трепетний політ звитяги" тощо, Сен-Лу, розумник і естет, залишився розумником і естетом, зі смаком описуючи бівак на краю багнистого лісу, ніби йшлося про качине полювання.