— Правда, гарно? Дивовижно! Могло б бути ще ліпше, звичайно, якби чимось у ньому пожертвувати, — тоді б у цілій Франції не було більшого дива. Але його й так можна назвати шедевром. Бреоте вам скаже, що ліхтарики там повісили даремно, але скаже тільки для того, аби ви забули, що ця безглузда думка виникла у нього. Та загалом він так і не зумів спотворити водограй. Спотворити твір мистецтва куди важче, ніж створити його. Зрештою ми вже давно невиразно передчували, що Бреоте поступається своїм хистом перед Юбером Робером".
Я знову влився в потік гостей, прибулих до палацу. "Чи давно ви бачили мою прегарну кузину Оріану? — спитала мене принцеса, яка щойно покинула своє крісло сприходу і нині вкупі зі мною ішла до вітальні. — Вона незабаром має приїхати, ми з нею бачилися вдень, — додала господиня дому. — Вона мені обіцяла. До речі, ви, здається, обідаєте з нею та зі мною в четвер у королеви італійської в амбасаді. Там будуть усілякі високості, я страх як боюсь!" Принцесі Ґермантській високості навряд щоб були страшні: у її салонах роїлося від княжат крови, а "мої славні Кобурги" вона проказувала таким тоном, яким могла б сказати: "Мої славні песики". Тож "я страх як боюсь!" вона додала просто з глупоти, яка у світовців бере гору навіть над марнославством. Про свою генеалогію вона знала менше, ніж перший-ліпший учитель історії. Що ж до своїх приятелів, то вона хизувалася тим, що знає їхні прізвиська. Спитавши мене, чи я обідаю на тім тижні в маркізи де ля Бюльби, яку часто називали Бульбою, і, діставши від мене заперечну відповідь, принцеса помовчала. Потім, лише на те щоб похвалитися дешево здобутою ерудицією, щоб продемонструвати, що гавкає з усіма в одну дірку, докинула: "Бульба" — жінка приємна з усіх поглядів".
Під час нашої розмови з принцесою ввійшло дуцтво Германське. Але приступити до них мені не пощастило, бо в мене вчепилася турецька послиха, — показуючи мені на господиню дому, яку я щойно покинув, вона гукнула, хапаючи мене за руку: "О! Яка ж вона чарівна, принцеса! Вона стоїть вище за всіх! Якби я була мужем, — додала вона з одробиною східного схиляння і чуттєвости, — я присвятила б усе своє життя цьому небесному створінню". Я відповів, що й сам так думаю, що знаю ліпше двоюрідну її сестру, дукиню. "Та де! Жодного порівняння! — заперечила послиха. — Оріана пишна світська дама, її дотепність запозичена у Меме та в Бабала, а Марі-Жільбер — це особистість".
Безапеляційно накидати мені те, що я маю думати про знайомих? Від такого я зроду не був у захваті! До того ж шанувати по заслузі дукиню Германську я мав куди більше право, ніж турецька послиха. З другого боку, я дувся на послиху через те, що вади простого нашого знайомого і навіть нашого приятеля — це для нас ніби трутизна, від якої, на щастя, передбачено "мітридат-ку". Але не претендуючи на якісь наукові аналогії, не згадуючи про "анафілаксію", зауважмо, що в надрах наших приятельських або світських взаємин криється ворожнеча, від якої ми ненадовго зцілюємося, але напади якої повертаються. Звичайно від цієї трутизни ми страждаємо мало, поки люди з нами "природні". Через посилання турецької послихи на незнайомих їй людей, таких, як Бабал, Меме, дія протиотрути, завдяки якій я цю даму терпів, припинилася. Я сердився на неї, хоча, зрештою, зовсім даремно: адже вона згадувала їх не на те, щоб переконати інших, ніби вона близька до Меме, а через свої поверхові знання, які підказувала їй, що називати так великих панів — це місцева особливість. Курс навчання вона відбула за кілька місяців і екзаменів не складала. Та по зрілому роздумі я виявив іншу причину своєї нехоті до товариства послихи. Недавно в Оріани ця сама дипломатка поважно й переконано заявила мені, що принцеса Ґермантська їй не до вподоби. З'ясовувати, чим спричинена зміна у ставленні до принцеси, було зайве: все вирішило запрошення на сьогоднішнє свято. Послиха не розминалася з правдою, переконуючи мене, що принцеса Ґермантська — божественна істота. Вона думала так завжди— Проте досі її до принцеси не запрошували, і їй хотілося впевнити інших, щоб інші повірили, ніби то не її нехтують, а вона сама принципово відмовляється до неї з'являтися. Тепер, коли її покликали і десь-найпевніш кликатимуть і надалі, можна було дати волю своїй симпатії. Здебільшого, коли ми висловлюємося про когось, наші оцінки залежать не від неподіленого кохання і не від політичних заздрощів. Судження пов'язані з тим, запросили нас чи не запросили. Ось причина їхньої мінливости. А втім, як сказала баронеса Ґермантська, коли вкупі зі мною робила огляд салонів, турецька послиха прийшла "дуже доречно". Вона була тут Дуже потрібна. Щирим зіркам великопанського товариства красуватися в ньому набридло. Той, кому цікаво їх побачити, часто має переселятися до іншої півкулі, де вони майже самотні. Але такі жінки, як дружина оттоманського посла, початківки у вищому світі, встигають красуватися, так би мовити, скрізь воднораз. Вони корисні на цих своєрідних виставах, званих вечорами або раутами, куди вони ладні приповзти і напівмертві, аби лишень не пропустити жодного з них. Це фігурантки, на яких завжди можна покластися, палкі шанувальниці всіх свят. Дурненькі жовтодзьоби, несвідомі того, що це зірки фальшиві, бачать у них шиковних королев, і потрібна була б ціла лекція, щоб утокмачити їм, чому в пані Стандіш, про яку вони нічого не знають і яка далеко од світу розмальовує подушки, панського в кожному разі не менше, ніж у дукині де Дудовіль.
Звичайно очі в дукині Германської були невидющі й ледь меланхолійні, вогнем думки вона запалювала їх лише тоді, коли їй доводилося вітатися з кимось із друзів, наче то був не друг, а якийсь живий дотеп, чарівний жарт, витончена страва, чий смак викликає на лиці гастронома вираз вишуканої насолоди. Проте на великих збіговиськах, коли доводилося вітатись раз у раз, вона вважала за виснажливе — за кожною зустріччю гасити пломінь ув очах. Як поцінувач красного письменства, переступивши поріг театру, де ставлять нову річ майстра сцени, виявляє свою певність, що не змарнує вечора: ще віддаючи гардеробниці верхній одяг, строїть на устах інтелігентну усмішечку, а своєму пожвавленому поглядові надає лукаво-схвального виразу — так і дукиня з моменту'свого приїзду запалювала очі на цілий вечір. І віддаючи вечірнє манто дивовижної тьєполівської червені, відслоняючи для зорів рубіновий тугий нашийник, обкидаючи свою сукню останнім поглядом, пильним і чіпким, як у кравця, — поглядом світської жінки, — Оріана перевіряла блиск своїх очей не менш старанно, ніж блиск інших своїх клейнодів. Даремно деякі "доброзичливці" на зразок пана де Жанвіля заступили дорогу до входу дукові: "Ви знаєте, що сердека Меме при смерті? Його щойно соборували". — "Знаю, знаю, — відповів дук Ґермантський, відпихаючи зануду. — Святе мирування на нього добре подіяло", — додав він, усміхаючися з утіхи на думку про бал, на який він неодмінно хотів попасти після вечора у принца. "Ми не хотіли, аби думали, що ми вернулися", — сказала мені дукиня. Вона й гадки не мала, що принцеса зрадила її мені, оповівши, що мала хвилинне побачення з Оріаною, і та обіцялася їй приїхати. Дук уже п'ять хвилин не спускав з дружини пронизливого погляду. "Я розповів Оріані про ваші сумніви", — нарешті признався він. Тепер, побачивши, що мої підозри були безпідставні і що їй не треба нічого робити, щоб їх розвіяти, дукиня заявила, що я сумнівався даремно, і довго збиткувалася з мене: "Надумати, що вас не запросили, — отакої! Для вас двері розчинені завжди! Та й нащо тоді я? Невже ви вирішили, що я не вибила б для вас запрошення до своєї кузини?" Мушу сказати, що згодом дукиня робила мені куди більші послуги, проте я й тоді не осмілився б витлумачити ці її слова в тому дусі, що вона закидала мені надмірну скромність. Я вже починав розуміти, що таке німа чи почута з уст мова великопанської гречности, гречно-сти, яка любить пролити бальзам на почуття меншовартности, якого зазнають ті, кого ця ґречність стосується, але яка, проте, вас цього почуття не позбавляє цілком, бо тоді б ця ґречність не мала під собою ґрунту. "Ви нам рівня, якщо взагалі не вищий за нас", — здавалося, промовляли всі вчинки Ґермантів, і промовляли це напрочуд любо — так, щоб ви кохали Ґермантів, захоплювалися ними, але заразом і так, щоб ви їм не вірили; розрізняти фальш цієї гречности означало, з германського погляду, бути добре вихованим; вірити ж у те, що ця ґречність щира, означало показати свою невихованість. А втім, невдовзі я дістав науку, яка навчила мене надалі бездоганно визначати поле й межу певних форм вияву великопанської гречности. Це було на підвечірку, що влаштувала дукиня де Монморансі на честь королеви англійської; гості рушили до буфету, утворюючи щось ніби маленьку процесію, очолювала їх королева, а вів королеву дук Ґермантський. Аж це увійшов і я. Вільною рукою дук на відстані щонайменше сорока метрів подавав мені знаки, приязні й заохочувальні, мовляв, я можу безбоязно підійти і мене не з'їдять замість сендвічів із честером. Але я, вже не новачок в опануванні двірського етикету, не ступив уперед ні кроку, натомість на відстані сорока метрів уклонився низенько, але без усміху, немовби переді мною був хтось ледве знайомий, по чому рушив далі своєю дорогою у протилежному напрямку. Якби я написав якийсь шедевр, дуцтво поцінували б його не так високо, як мій уклін. Його помітив не лише дук, якому того вечора довелося відповідати на уклони півтисячі з гаком душ, а й дукиня, — спіткавши потім мою матір, вона розповіла їй, як я вклонився, одначе остереглася додати, що не підійшов я все ж даремно. Навпаки, вона заявила, що чоловік був захоплений моїм уклоном, і зауважила, що цим уклоном було передано все. Чого тільки не приписувалося цьому уклонові, крім одного і найціннішого, — скромности; мені правили за нього компліменти, але я вбачав у цих компліментах не так нагороду за минуле, як указівку на прийдешнє, подібну до тих, що робить учням директор навчального закладу: "Не забувайте, діточки, ми нагороджуємо не так вас, як ваших батьків, щоб вони послали вас учитися і наступного року".