Звичайно ж, Благовіщення він помітив відразу. Зодчий став перед картиною і, підперши підборіддя рукою, повільно протягнув:
— Хм... значить, так ти хочеш це зробити? Слухай, Мельхіоре… Я скажу тобі правду. Якби я не знав, що ти можеш зробити набагато більше, ніж якийсь маленький міський богомаз, я б сказав тобі: продовжуй так, мій друже, малюй аж до вічності святих чоловіків і жінок, розп'яття та благовіщення. Але оскільки я знаю, хто ти, то кажу: геть із цієї дороги! Справа не в тобі, а в тому, що залишилося в тобі від повчань твого вчителя. Але ти почав сам — та ще як! — Він зневажливо відкинув ногоюБлаговіщення вбік. — Кинь цю картину на дрова, на розпалку. Це добре для мілкого майстра, два десятки яких можна зв'язати шкірою вугра в дюжину.
Він різко засміявся, але Мельхіор зблід, коли вперше побачив, на кого схожа Діва, і зрозумів, що Кіліаан теж це побачив; він похилив голову, тим часом Кіліаан повернувся спиною до священного образу і сів на табурет біля каміна.
— Я дам тобі добру пораду, Мельхіоре. Малюй диявольські почвари, малюй картини з ярмарками, які спадають тобі на думку; поклади все це на візок і відвези у велике місто – Утрехт, Кельн чи Антверпен. Вистав свої картини на продаж у якомусь трактирі або у приятеля-художника, який не є заздрісним, і слава тобі гарантована.
Від сміливих, великих слів Кіліаана Мельхіор відчув, як у нього тремтять коліна. Він пробубонів:
— На продаж в мене нічого немає, а дороги ще непевні...
Кіліаан похитав головою.
— Ти вмієш малювати, як ніхто інший, у тебе ще є твої Танці смерті? Але є речі, які інші повинні думати і вирішувати за тебе... Працюй, або ж їдь. Дороги не більше і не менше надійні, ніж були раніше. Завжди десь є війна, або пожежа, або сварка. Не дозволяй себе застрахати, ось і все.
Він залишив Мельхіора в неприхованій тривозі; у художника склалося враження, що Бор явно відчуває цю тривогу, і таким чином він за щось мститься. Протягом наступного тижня Мельхіор не міг нічого робити, окрім як сидіти вдома й кидати на папір маленькі замальовки — квіти, дерева, птахи, але незабаром вони перетворювалися на божевільні створення, що вселяли страх; само по собі це мало небагато сенсу. Виходив він тільки ввечері в сутінках, оминаючи Зелених Шапок, ставав на темних валах, вдивляючись у невпізнані, блискучі луки; місяць, мов жовтий череп, перепливав від одного фортечного рову до іншого, де-не-де хмари закривали обрій. Страх перед майбутнім, як тяжкий тягар, стискав Мельхіорові груди.
Він припинив роботу над Благовіщенням, хоча йому і було шкода чудового краєвиду у гостроверхому вікні Марії. Він зішкрябав картину з дошки разом із невдалими фігурками та підозрілою головою Богородиці. У нього було відчуття, що він повинен підготуватися... До чого, він не знав. Мельхіор не почувався порожнім, але був нерішучим і нещасним. Все більше думав він про пораду Кіліаана. У нього не було бажання їхати на північ, він був незнайомий з країною, а партії Кабельяусів і Гуків[11] були такі неспокійні, що ніколи не було відомо, в якому місті спалахне пожежа. На мить його спокусила Рейнська область, радше спогад про кельнські триптихи, ніж спогад про свою матір: тепер він дуже рідко думав про неї. Кіліаан несвідомо запалив у ньому бажання побачити фламандських майстрів, про яких Біліам Панкрас так багато розповідав йому. У глибині душі Мельхіор знав, що там, власне, і є ціль його подорожі. І ця ідея набирала тим більшої сили, чим швидше розходилася весна. Її ясне, вогке світло приховувало мужність, барви в садах і на небі випромінювали невинну довіру, вітер говорив мовою людей. Мельхіор відвідав Кіліаана і заявив, що він обдумав пропозицію про подорож і вирішив поїхати зТанцями смерті до Антверпена не для того, щоб здобути там славу, а щоб побачити пейзажі Фландрії та роботи великих майстрів у церквах і ратушах.
Кіліаан міцно, радісно взяв Мельхіора за руку:
— Хай щастить, брате! Світ належить сильним — з Божою допомогою, звичайно.
Пані Хефзіба засміялася, як вона вміла, жіночно й чарівно, і додала, що, можливо, було б навіть добре, що Мельхіор вивезе свої диявольські дива із міста.
Кіліаан так багато розповідав про них, що вона боялася їх бачити.
Блансінтьє, витончена, хоч і надто струнка й росла, мов квітка з надто довгим стеблом, вчепилася в Мельхіорову руку, насупилася й запитала:
— Чи Мельхіор надовго від'їжджає, батьку? Чи справді він повернеться?
Візит закінчився тим, що Кіліаан і Мельхіор рука об руку пішли до таверни "Під ложем монаха", де знайшли стільки братів, що могли з ними до півночі гудіти у вологому тумані.
Завдяки Бору та його молодій спритності приготування до подорожі коштували Мельхіору небагато клопоту і часу. Зодчий миттєво найняв критий фургон, розшукав купців, які прямували до Шельди, і накреслив на аркуші паперу план Антверпена, щоб Мельхіор міг одразу ж розізнатися на місці. Картини були спаковані, віконниці в будинку художника закриті, ключі віддані Кіліаану. Але напередодні від'їзду щось знову загнало Мельхіора в порожню майстерню, де він дістав подарунок для свого приятеля — картину з видаленням камінчика дурощів. Він обережно відніс її до хати Кіліаана і вдруге в житті побачив, як будівничий мовчить. Пані Хефзіба глянула на картину й захихотіла від кумедної сцени, прикриваючи рот кутиком хустки;
Всі засміялися. До Кіліаана повернулася мова, і він сказав:
— Лялечка, мила, вони одне одному тільки добро дарують. Але Мельхіор цим даром зробив твоєму батькові найбільшу честь і дав йому найбільшу радість у його житті.
Поїздка Мельхіора в Антверпен припала на початок літа. Чутки про війну супроводжували її всюди, але Мельхіор був на диво безтурботним, йому здавалося, що світ зробився меншим, а він сам більшим і недоторканним. Він любив пожартувати з купцями, коли не лежав під парусиною біля своїх картин; у заїжджих дворах, де вони зупинялися, він навіть наважувався грати в триктрак, і не завжди програвав. Він пив більше звичайного, невмілим, шорстким голосом, відбиваючи такт кухлем по ніжці столу, він співав пісень, яких навчився від Зелених Шапок:
А в Утрехті, біля брами
Дівчина солодка мешкала,
І сподобавсь їй горбатий,
Іншого ждати не стала,
Бо горбатий він багатий,
В кишені має флорени та дукати.
Купці й бувальці трактиру сміялися з божевільної поведінки Мельхіора й заохочували його ще більше жартувати, і він поступово став настільки жадібним до прихильності своїх товаришів, що, коли вони покидали Бреду, він навіть кілька разів заплатив мито й податі за весь караван. . Від цього нерозумного благородства він відмовився лише тоді, коли зрозумів, що за спиною його висміюють і називають дурнем за те, що він взяв на себе такі витрати. У такому настрої, у цій незручній ситуації на них напала команда озброєних пахолків, які виринули звідкись з прихованої піщаної дороги, питаючи, що вони з собою везуть. Нічого особливого, — відповіли купці, — вони їдуть до Антверпена по закупівлі, але з ними їде художник у візку, повному творів мистецтва, — вони показали на Мельхіора та його візок. Тож Мельхіора витягли з каравану, а купці втекли якнайшвидше, на радість солдатам. Їхній полководець, побачивши здивування Мельхіора, сказав:
— Не хвилюйтеся, ми не вбивці. Ми відвеземо вас лише до нашого пана, юнкера фон Пьєпенпоой. Це тяжкохвора людина, яка весь час жадає нових розваг і змушує нас нишпорити по сільській місцевості в пошуках дивацтв і кумедних речей.
Вони ставилися до нього з пошаною, дбали про візок та коня, і в Мельхіора знову вступила така-сяка хоробрість. Замок із червоної цегли, куди його привели, стояв у лабіринті садів і живоплотів, і коли вони наближалися, Мельхіор почув крики чужих птахів у зелені, але нічого не бачив; коли ж вони підійшли ближче, він почув і інші невидимі звуки — сопіння, громове виття, жахливе позіхання і брутальне глузливе хихотіння. Він ніколи раніше не чув схожих голосів, хоча звуки здавалися йому тваринними; але він читав про лицарів, які вирощували чудовиськ у зачарованих замках, і його невеличка мужність почала танути під тиском передчуття й нового душевного болю, коли він із солдатами йшов звивистими доріжками тернистого падуба й жорсткого, нескінченного. живоплоту з барбарису. Нарешті вони дісталися кам'яного мосту над ровом, повним багнюки, і брами, крізь яку ледь зміг проїхати критий візок художника. І коли Мельхіор стояв на подвір'ї замку, де майже всі стіни й темно-зелені вікна були вкриті похмурим плющем, коли він почув, як за його повною картин повозкою брязкають залізні ґрати, він відчув, ніби його заманили в страшну пастку. ... Його провели на кухню, де нудотно пахло супами та дичиною, і подали їжу. У нього не було апетиту, але, боячись товстого кухаря, він так набив свій живіт, що ледве міг дихати. Розгубленого, з повним шлунком, його вивів із кухні невисокий лисий чоловік у коричневому потертому оксамитовому каптані з прикрашеним ланцюжком на шиї. І коли Мельхіор придивився, то виявив, що ланцюжок зроблений із кісток і амулетів; тож він прийняв цього чоловіка за таємного секретаря чи колекціонера, але маленький чоловічок не представився. Він тягнув художника за собою коридорами й сходами, відкриваючи й зачиняючи численні двері. Коли вони йшли крізь тишу довгого порожнього коридору, Мельхіор запитав свого супутника:
— І на яку ж хворобу страждає пан юнкер ван Пьєпенпоой?
— Смердить, — зітхнувши, відповів лисий у коричневому оксамиті. Раптом він замовк і прошипів крізь зуби: — Не дивуйся нічому, піддавайся, дозволь йому говорити... Може, це буде надійнішим. — Він розсміявся над своїми словами, але, наче від болю, білки його очей сльозилися зелено й відчайдушно. — Але чим це все може зарадити, коли навіть я, магістр інгенії, не можу повернути йому тепла?
Він підштовхнув Мельхіора далі в кінець коридору, а звідти — у високу кімнату. Мельхіор ще не підійшов до її порогу, а його страх уже перейшов у сильну нудоту. В каміні горів вогонь, але жахливий запах у кімнаті був не від того вогню. Магістр мав рацію: в повітрі розходилися людські міазми, сморід м'яса, що розкладається, гнильний сморід, який Мельхіор, на свій подив, визнав за сморід більш огидний, аніж сморід собак раніше — ціла зграя цих тварин вискочила з-під оксамитової покриви на ліжку й, гавкаючи й виючи, оточила його.