Справді перші два дикуни самі подались убік, а от трійка й п'ятірка прибульців попрямували до дерева, ніби знаючи, що там англійці.
Коли дикуни наблизилися, вирішили відстрілювати їх по черзі, причому один постріл міг покласти відразу трьох, бо в кожний набій вкладалося три-чотири кульки, а дупло утворювало ніби стрільницю й дозволяло, залишаючись невидимим для ворога, добре наміритися і, аби краще влучити, підпустити наскочника ярдів на тридцять.
Чекаючи отак на нападників, оборонці розгледіли, що один з них – той самий утікач; вони впізнали зрадника і вирішили, що не спустять його з уваги, хоча б для цього довелося стріляти їм обом: другий стояв наготові, щоб, якщо дикун не впаде від першого пострілу, покласти його другим. Але перший англієць теж був гарний стрілець, і коли дикуни опинились в одній лінії, він вистрелив і влучив у двох одразу, – першого поцілило в голову й він загинув на місці, а другому – індіянцеві-втікачеві – куля вийшла упростріль, але не вбила, ще й поранила третьому плече, і він упав на землю так гидко так кричав кричма не стільки через біль, скільки зо страху.
П'ятеро, що бігли позаду, наче прикипіли до місця, перепудились радше від гуку пострілів, ніж від усвідомлення небезпеки, бо гучна луна в лісі ще помножується й стає громовою, переполохані птахи здіймаються з гамором та кожна ж кричить на свій манір, – так було й тоді, коли я вперше вистрілив на острові.
Коли все знову принишкло, дикуни, не тямлячи, що воно таке було, безбоязко підійшли до того місця, де в жалюгідному стані лежали їхні товариші. Бідолашні нетіпаки не підозрювали, що й на них чигало таке ж лихо, і тому купчилися біля пораненого, – гомоніли межи собою й розпитували потерпілого, як це сталося, а той їм відказав, мабуть, що спочатку блиснув вогонь, а потім їхні боги вбили громом перших двох і поранили його. Либонь, так і було, бо поруч вони нікого не бачили, пострілу ніколи в житті не чули й не чули нічого про рушниці, про вбивання і поранення на відстані за допомогою вогню й куль, тому що якби вони щось колись чули, то наразі так безпечно не товклися б, спостерігаючи стан товариша і зовсім не дбаючи про себе.
Англійці визнали мені, що їх засмучувала думка про необхідність повбивати стільки бідолах, які й не підозрювали про небезпеку; у кожному разі перевага була над дикунами, і вже перший стрілець перезарядив рушницю, тож обоє вирішили стріляти випалом, розподіливши цілі між собою, – гримнули постріли і впали четверо дикунів, вбиті або важко поранені, з ними гепнувся зі страху й п'ятий, хоч його не зачепило, а наші побачили, як вони усі гуртом попадали, подумали, що вони їх усіх повбивали.
Гадаючи, що всі дикуни перебиті, наші сміливо вилізли зі схрону в стовбурі, не зарядивши рушниць, а дарма, бо на місці з продивом побачили, що принаймні четверо живі і з них двоє поранені дуже легко, а п'ятий відбувся переляком. Довелося добивати їх прикладами мушкетів: першими порішили утікача, через котрого все це сталося, та пораненого в коліно дикуна, поклавши край його стражданням, а той, що вцілів, упав навколінці, підняв догори руки і з жалюгідним стогоном жестикулював, знаками благаючи зберегти йому життя, бо жодного зрозумілого слова промовити до них не міг. Вони знаками наказали йому сісти на землю попід деревом, і один з англійців мотузкою, яку випадково знайшов у себе в кишені, зв'язав йому ноги та руки за спиною; англійці покинули бранця там, чимшвидше кинувшись навздогін за першими двома дикунами, побоюючись, що вони чи ще якісь їхні товариші знайдуть криївку в лісі, де переховувалися їхні дружини та врятовані пожитки. Одного разу вони побачили двох дикунів, але тільки здалека, проте зраділи, що ті бігли видолинком до моря, в протилежний бік від схрону; тоді повернулися до дерева, де лишили бранця, але його самого не було, – зВіллнили товариші? – тільки дві мотузки, якими він був зв'язаний, валялись біля дерева.
Отож, у них знову клопоти й невикрут, та й хтозна, де вороги і скільки їх, – тому поклали йти до схрону й заспокоїти дружин. Виявилося, що були вони переполохані, бо хоч дикуни – їхні краяни, і саме тому, що жінки занадто добре знали цих співвітчизників, їм було справді страшно. На місці з'ясувалося, що дикуни блукали поблизу, але схрону не знайшли, бо в цій гущавині його не знайти, – хіба що якийсь проводир покаже; тобто все гаразд, лише жінки перелякані.
До схрону на підмогу англійцям підтяглося семеро іспанців, бо решта десятеро разом зі слугами і старим П'ятницею, цебто батьком П'ятниці, гуртом пішли захищати свій осідок, лан і худобу, якщо дикуни раптом подадуться на той бік острова, – та ба, так далеко вони не пішли. З сімома іспанцями прийшов один з їхніх дикунів-бранців та той дикун, якому англійці зв'язали руки й ноги й лишили біля дерева; схоже, що вони гуртом ішли повз, побачили сімох убитих, розв'язали восьмого й забрали з собою, але надалі знову довелось його зв'язати, тому що були ж іще ті двоє, коли третій полонений утік.
Наразі полонені ставали для них тягарем, і настільки великі були побоювання, що вони втечуть, що, навіть, подумували їх повбивати – з міркувань власної безпеки. Але очільник іспанців про це й чути не хотів та звелів допровадити бранців до моєї старої печери в долині й поставити двох іспанців на варті та забезпечити всіх харчами, що й було виконано, і там бранців зв'язали по руках і ногах на ніч.
Коли прийшли іспанці, двоє англійців так розохотилися, що не могли всидіти на місці, й тому, взявши з собою п'ятьох іспанців та озброївшись чотирма мушкетами, пістолем та двома дубцями, рушили на пошук дикунів.
Найперше вони прийшли до того дереву, біля якого лежали полеглі; схоже, що тут побували інші дикуни – вони намагалися забрати трупи і два з них відтягнули досить далеко, але потім кинули. Звідси наші пішли на пагорб, з якого раніше спостерігали за розором свого осідку, і з гіркотою дивились на дим над згарищем де-не-де, проте дикунів видко не було. Звідтам вирішили сторожко піти на поталовану плантацію, але ще здалеку побачили узбережжя і дикунів, які лаштувалися відпливати в каное. Пошкодували, звичайно, що не виходило випалити на них з мушкетів на прощання, але ж добре, що хоч так спекаються їх.
Бідолашним англійцям біда лихо породила – усі їхні надбання пропали, але люди вирішили допомогти їм з відбудовою й постачанням; троє їхніх співвітчизників, досі не схильні до доброчинства, щойно тепер почули, що сталося, бо жили на східному окрайку острова, і відразу запропонували свою допомогу, та кількоро днів і справді старалися відбудовувати та сприяти в потрібних справах. старанно працювали на будівництві і взагалі поставилися до них дуже дружньо. Таким чином, потерпілі незабаром знову звелися на ноги.
Дні за два вони із сатисфакцією побачили три каное дикунів, які прямували до берега, а неподалік від них – двох потопельників, що свідчило про те, як поторсав їх шторм, бо й справді тієї ночі, як вони відпливали, лютував борвій.
Виходить, достатньо їх утекло, аби переповісти вдома і про свою виправу, і про свої вчинки та заохотити побільше людей до нового наскоку, що на нього самі вже зважились, хоча, на відміну від першого втікача, самі нічого не могли сказати про острів'ян, тому що самі їх не бачили, а втікача й усіх свідків убито.
Розділ V. Велика перемога
Місяців п'ять-шість спливло спокійно, і наші вже сподівалися, що дикуни або забули про свою невдалу виправу, або замислили щось приємніше, аж одного ранку до острова приплив цілий флот з 28 каное, напакованих дикунами з луками, стрілами, палицями, дерев'яними мечами та іншим військовим знаряддям; наскочників була така безліч, що острів'яни вжахнулися.
У той час як дикуни висаджувалися на крайньому східному кінці острова ввечері, наші радилися, що робити. Досі їх ховали хащі, але ж така силеча ворогів, що тепер доведеться знести нещодавно збудовані хатини для двох англійців і перегнати кіз в дальню печеру, бо коли задніє дикуни подадуться, аби знов узятися за своє, хоча терени вони знали ліґи на дві – не більше. Далі вони перегнали отари зі старого осідку, що належав допіру іспанцям, залишаючи якомога менше слідів людського перебування, а наступного ранку вони усі гуртом зайняли позиції на плантації двох англійців та взялися чекати. Як вони припускали, так і сталося: нові дикуни залишили каное на східному березі й рушили берегом, а було їх, як наші прикинули на око, душ двісті п'ятдесят. А наше військо невелике та й на всіх не вистачало зброї. Загальний розпис виглядав таким чином:
Чоловіки
17 іспанців
5 англійців
1 старий П'ятниця, тобто батько П'ятниці
3 невільників, що були разом з жінками, які довели свою відданість
3 інших невільників, які жили разом з іспанцями
А зброї у них було:
17 мушкетів
5 пістолів
3 мисливські рушниці
5 мушкетів або мисливських рушниць, відібраних мною у моряків, заколот яких я придушив
2 шаблі
3 старих галябарди
Рабам вони не дали ні мушкетів, ні фузей, – тільки галябарди, тобто довгі списи з залізними наконечниками та насадженими на них сокирами, а кожен з наших мав ще по тесаку. Дві жінки наполягали, що будуть битися, і їм дали луки й стріли, захоплені іспанцями після першої битви двох індіянських племен між собою, а також тесаки.
Команду очолив їхній зверхник-іспанець, про котрого я вже згадував, а його помічником – Білл Аткінс, людина вкрай безчільна, але відчайдух. Дикуни наступали, як леви, і наші в цій притузі не мали жодних переваг; тим часом Білл Аткінс виявився на своєму місці, – він передовий загін з шістьох чоловіків розташував одразу за чагарником і наказав пропустити перших і стріляти в наступний гурт, а після гуртового стрілу справно відступити в обхід нетрів і зайти в тил іспанцям, які з стояли на позиції відразу за заростями.
Дикуни бігли без усякого шику, і Білл Аткінс пропустив душ п'ятдесят, а потім наказав трьом оборонцям випалити у юрму; мушкети їх були заряджені шістьма-сімома кулями кожен, що були завбільшки з кулі для пістоля. Казна скільки наскочників вони поклали, але їх обняв жах і подив; вони вжахнулися такому грому й тому, що невідомо хто повбивав і поранив їхніх товаришів; посеред такої зам'ятні Білл Аткінс з іншими трьома бухнули ще раз у саму гущу, а тим часом перша трійця перезарядилася і відтак ушкварила втретє.
Якби Білл Аткінс зі своїми людьми відразу ж після стрілу відступив, як їм наказано, або решта оборонців була тут же і могла б стріляти безперервно, дикуни, напевно, кинулися б навтіч, бо перестрах їх і від грому пострілів, і від того, що вони не бачили, хто в них стріляє та вбиває, й гадали, ніби то боги вражають їх громом і блискавкою.