Точно? Навіть орієнтовно нічого не відомо.
Завидна доля.
Ніщо не зрівняється з припливом смутку в момент пробудження. Він відкидає вас на мільярди років назад до перших знаків, до провісників буття, загалом, до витоків смутку.
"Тобі не треба закінчувати своє життя на хресті, бо ти народився розп'ятим" (11 грудня 1963).
Чого б я тільки не дав, щоб згадати, що викликало в мені такий зухвалий розпач!
Згадується, з якою люттю Паскаль у своїх "Листах до провінціалу" виступав проти казуїста Ескобара, який, за словами одного французького мандрівника, який наніс йому візит до Іспанії, зовсім не підозрював про ці нападки. Втім, Ескобар був ледве відомий у своїй країні.
Куди не глянь — скрізь непорозуміння та ірреальність.
Скільки друзів і ворогів, в однаковій мірі виявивших до нас інтерес, пішли один за одним. Яке полегшення! Нарешті можна розслабитися і більше не боятися ні їхньої цензури, ні їхніх розчарувань.
Виносити про все, включаючи смерть, непримиренні судження – це єдиний спосіб обійтися без обману.
Згідно з вченням Асанґи та його школи, перемога добра над злом є не що інше, як перемога майї над майєю; так само, через осяяння покласти край переселенню душі — це все одно, як би "один король ілюзії був переможцем над іншим королем ілюзії" (Махаянасутраланкара).
Ці індуси мали сміливість так високо ставити ілюзію, зробити її субститутом "я" та світу і перетворити її на найвищу даність. Визначне перетворення, останній та безвихідний етап. Що поробиш? Оскільки будь-яка крайність, навіть звільнення, є глухим кутом, як вийти з нього, щоб знову повернутися до Можливого? Може бути, слід було б стримати суперечки, вдягнути речі тінню реальності, обмежити гегемонію ясновидіння, наважитися стверджувати, що все, що виглядає існуючим, існує по-своєму, а потім, втомившись від міркувань, змінити тему…
Це згубне ясновидіння
Кожна подія є не що інше, як ще одна погана ознака. Однак час від часу трапляється якийсь виняток, який роздмухує літописець, щоб створити ілюзію чогось несподіваного.
Заздрість— явище загальне, і найкращий цьому доказ полягає в тому, що вона проявляється навіть у душевнохворих під час коротких просвітлень їхнього розуму.
Нас ваблять будь-які аномалії, і насамперед Життя — аномалія в повному сенсі слова.
Стоячи — ми без трагізму визнаємо, що кожна мить, що минає, зникає назавжди; коли ми лежимо, цей очевидний факт здається настільки неприйнятним, що нам хочеться ніколи більше не вставати.
Вічне повернення та прогрес — два нонсенси. Що ж лишається? Смиренність перед становленням, перед сюрпризами, які такими не є, перед лихами, претендуючими на незвичайність.
А якщо почати з того, що знищити всіх, хто здатний жити лише на сцені!
По натурі палкий, при виборі вагається. Куди нахилитися? На чию користь зробити вибір? На сторону якого "я" стати?
Потрібно мати стійкість і в пороках і в чеснотах, щоб утриматися на поверхні, щоб зберегти взяту швидкість, яка необхідна нам, щоб чинити опір спокусі зазнати краху або вибухнути риданнями.
Ви часто говорите про Бога. Це слово, яким я більше не користуюсь",— пише мені одна колишня монашка.
Не всім удалося втратити до нього інтерес!
Ті ночі, коли через відсутність наперсника ми змушені звертатися до Того, хто грав цю роль століттями, тисячоліттями.
Іронія, витончена, злегка жовчна зухвалість, це мистецтво знати, де зупинитися. Вона зникає при найменшому заглибленні. Якщо ви схильні впиратися, ви ризикуєте потонути разом з нею.
Чудово те, що щодня дає нам новий привід померти.
Оскільки ми пам'ятаємо лише свої приниження та поразки, до чого тоді було все інше?
Коли запитуєш себе про суть чогось, хочеться кататися по землі. У всякому разі, саме так я колись відповідав на головні запитання, на запитання без відповідей.
Розгорнувши посібник з доісторичної культури, я наткнувся на зображення кількох різновидів наших предків, моторошних до снаги. Без жодного сумніву, такими вони й мали бути. Від огиди та сорому я швидко загорнув книгу, знаючи при цьому, що розгортатиму її щоразу, коли мені знадобиться зупинитися докладніше на походженні наших мерзотностей.
Життя виділяє секрет антижиття, і ця хімічна комедія не викликає у нас посмішки, а натомість глине нас і зводить з розуму.
Потреба в самоїдстві позбавляє потреби вірити.
Якби гнів був атрибутом Всевишнього, я вже давно перевершив би свій статус смертного.
Існування могло б знайти собі виправдання, якби кожен поводився так, ніби він останній із тих, хто живе.
Ігнатій Лойола, замучений сумнівами, суть яких він не уточнює, розповідає, що у нього виникала думка накласти на себе руки. Навіть він! Ця спокуса, безсумнівно, поширена ширше і вкоренилася глибше, ніж думають. Насправді вона робить людині честь, поки не стає для неї обов'язком.
До творчості схильний лише той, хто помиляється щодо себе, хто не знає таємних мотивів своїх вчинків. Творець, який став зрозумілим собі, перестає творити. Знання себе дратує демона. У цьому слід шукати причину, чому Сократ нічого не написав.
Те, що нас можуть образити навіть ті, кого ми зневажаємо, применшує ціну гордості.
В одному творі, преподобно перекладеному з англійської, був лише один недолік: "безодні скептицизму". Варто було сказати "сумніву", оскільки слово "скептицизм" французькою містить у собі відтінок дилетантства, навіть легковажності, не поєднується з ідеєю прірви.
Любов до формулювань схожа на слабкість до тлумачень, до того, що має найменше відношення до реальності.
Все, що можна класифікувати, тлінне. Вічно лише те, що піддається численним інтерпретаціям.
У боротьбі з аркушем білого паперу — яке на мене чекає Ватерлоо!
Коли розмовляєш із будь-ким, то якими б не були великими його заслуги, ніколи не можна забувати, що в глибині душі він нічим не відрізняється від звичайних смертних. З обережності слід поводитися з ним дбайливо, бо, як і будь-який інший, він не перенесе відвертості — безпосередньої причини майже всіх сварок та злості.
Ледве уникнув усіх форм падіння, зокрема й успіху.
До нас не дійшло жодних листів Шекспіра. Невже він жодного не написав? Хотілося б послухати, як Гамлет скаржиться на чималу кількість кореспонденції.
Важлива заслуга наклепу в тому, що він створює навколо вас порожнечу, а ви самі при цьому й пальцем не поворухнете.
Безнадійна огида до натовпу — незалежно від того, радіє він чи хмуриться.
Все вироджувалося споконвіку. Одного разу встановивши такий діагноз, людина може висловлювати будь-які крайні судження, вона навіть зобов'язана це робити.
Якщо події майже завжди нас випереджають, це тому, що варто лише трохи почекати, і ми зауважимо, що самі винні у власній наївності.
Пристрасть до музики як така є визнанням. Про незнайомця, який віддається цій пристрасті, ми дізнаємося більше, ніж про людину, з якою ми спілкуємося щодня, але яка не відчуває музики.
Наприкінці ночі. Нікого не залишилося, ви в оточенні одних лише хвилин. Кожна з них вдає, ніби вона з нами, а потім біжить від нас — зрада за зрадою.
Прийняття до уваги обставин свідчить про серйозне спотворення. Той, хто каже "живий", каже "упереджений": об'єктивність — це запізнілий феномен, тривожний симптом — початок капітуляції.
Треба, подібно до ангела або ідіота, мало що тямити в тому, що відбувається, щоб повірити, що безрозсудна авантюра людства може закінчитися благополучно.
Здібності неофіта зростають і міцніють під впливом його нових переконань. Це йому відомо; але він не знає того, що пропорційно їм ростуть і його капризи. Тут беруть початок його химери та його гординя.
"Діти мої, сіль походить із води, а якщо вона вступає з водою в контакт, вона розчиняється і зникає. Так само і монах народжується від жінки, але якщо він з нею зближується, він розчиняється і перестає бути ченцем".
Очевидно, цей Іоанн Мосх, який жив у VII столітті, краще, ніж пізніше це зробили Стріндберґ або Вейнінґер, зрозумів небезпеку, про яку йшлося у Книзі Буття.
Будь-яке життя — це історія нищівного падіння. Якщо біографії так захоплюють, це тому, що герої, як і боягузи, змушені вдосконалюватися у мистецтві зазнавати поразки.
Розчарувавшись у всіх, неминуче приходиш до розчарування у собі; якщо тільки з цього не почав.
"Відколи я вивчаю людей, я навчився лише більше любити їх", — писав Лафатер, сучасник Шамфора. Подібне зауваження, що звучить нормально в устах жителя якогось швейцарського села, здалося б непристойно простодушним в устах парижанина, що відвідує салони.
Жаль про те, що ти не помилявся, як усі інші, лють від того, що ти бачив усе в правильному світлі,— ось таємна біда багатьох, хто не обманюється.
Як я міг хоч на мить упокоритися з тим, що не вічно? Однак таке зі мною трапляється... зараз, наприклад.
Кожен чіпляється, як може, за свою нещасну зірку.
Чим старша людина стає, тим частіше зауважує, що, гадаючи, ніби звільнилася від усього, насправді вона ні від чого не вільна.
На загниваючій планеті варто було б утриматися від того, щоб будувати плани, але ми все одно їх будуємо, оскільки оптимізм, як відомо, — це судома вмираючого.
Роздум — це стан неспання, підтримуваний неясною тривогою, водночас і спустошливою, і благословенною.
Він відмовлявся жити, покірно плетучися слідом за Богом.
Перворідний гріх і Переселення душ: обидва пов'язують долю з викупленням, незалежно від того, чи йдеться про гріх першої людини або про те, що ми допустили в наших колишніх життях.
Кружляючи в танці, облітає останнє листя.